Отже, робимо важливий висновок: у справді демократичній державі виконавчу владу, яку втілює уряд країни, повинен очолювати її президент і водночас виконувати інші обов’язки, властиві його посаді. До речі, така владна модель застосовується у США. І саме за такої моделі посада прем’єр-міністра не потрібна взагалі, а єдиний (!) віце-прем’єр має бути заступником президента в уряді, координувати роботу цього виконавчого органу і керувати його секретаріатом.
Проте найважливіша реформа має торкнутися формування колективного представницкого органу влади народу — парламенту. В Україні це Верховна Рада. Немає сенсу заглиблюватися в історію діяльності цього органа, щоб зрозуміти, наскільки неефективним, чужим інтересам громадян, корумпованим монстром він був і є зараз. Чвертьстолітня історія пам’ятає лише невеликий гурт справжніх народних обранців, патріотів, трибунів, кришталево чесних людей. Щоб порахувати їх, вистачить пальців на обох руках. Решта (а тут рахунок уже на тисячі) в кращому разі нічим не запам’яталися або ж народ їх іще довго згадуватиме недобрим словом. Найголовніше, що протягом усієї депутатської каденції люди, обрані народом, у разі неефективної або й злочинної діяльності не могли бути відкликані з депутатської посади. Тому що в режимі кругової поруки ухвалили безліч законів, які унеможливлювали такі дії щодо них. Мало того, вони зухвало ставили і ставлять себе над народом, прикриваючись імунітетом на безкарність. Навіщо такі «представники народу» самому народові?
Маємо дивитися правді у вічі: така представницька структура народної влади себе пережила, бо прогнила остаточно. Мало того, сьогодні вона просто небезпечна для країни, адже там різними засобами «обкопалися» відверті вороги власного народу з минулих часів, які відверто бажають для себе реваншу і намагаються активно діяти в цьому напрямку.
Нині в Україні існує всім уже добре зрозуміла недолуга, корумпована, недосконала система висунення і обрання депутатів усіх рівнів — від місцевих аж до народних у Верховну Раду. В ідеалі має бути так, що всі ці депутати мають бути найавторитетнішими, найрозумнішими і найвпливовішими вихідцями з своїх осередків. Особливо наголошую: вони повинні мати відповідний фах і рівень освіти для ініціювання й участі у написанні будь-яких потрібних країні законів. Подивіться на нинішній та всі попередні склади нашого законодавчого органу. Чи можете ви відповідально стверджувати, що ці люди спроможні виконувати такі надважливі для країни завдання? Давно відомо, що часто-густо потрібні комусь, тільки не народу, закони замовляють політизовані державні інституції або бізнес-структури, їх пишуть спеціально заангажовані фахівці вузького профілю, а потім за хабарі депутатським фракціям замовники цих законів «протягують» їх на засіданнях парламенту. За це кожний народний обранець отримує від керівника чи «скарбника» фракції свою чималу частку різноманітними «цуценятами»: готівкою, пільгами, посадами. Приклади такої «законотворчості» можна наводити безкінечно. Тому який вигляд збоку через таких-от «обранців» має таке «народовладдя» у найвищому законодавчому органі? Або на місцевому рівні, за участю місцевих депутатів.
Не заглиблюючись у причини того, як обираються на будь-яких виборах особи, які у переважній більшості не є в народі моральними й фаховими авторитетами, а часто це так звані «парашутисти», які не мають жодного стосунку до осередку, чиї інтереси вони повинні боронити на всіх рівнях, треба визнати чесно: механізм відбору, висунення і обрання депутатів усіх рівнів прогнив наскрізь і зовсім не відтворює прийняту в будь-якій нормальній громаді справедливу соціальну ієрархію між реальними ватажками осередку і рештою громадян, котрі завжди орієнтуються на них у щоденному житті і готові довірити їм представництво власних інтересів у владі.
То яких же лідерів ми повинні обирати? Не прибульців з іншої планети? Ні. Вони живуть серед нас, ми всі їх добре знаємо, тому що теж живемо поруч із ними.
Ще раз повернуся до тексту першого видання: «Здавна вважається, що у здоровому суспільстві має існувати така модель суспільних відносин, коли будь-яка людська спільнота неформально об’єднується довкола авторитетних керманичів-земляків, на яких свідомо чи підсвідомо рівняються, ідуть до них за порадою, позиками й іншою допомогою, до яких, урешті-решт, просто прислухаються. Усе це дозволяє таким людям суттєво впливати на ситуацію й настрій у спільноті, яка їх оточує.
І такими ватажками не обов’язково можуть бути найбагатші особи громади. За певних місцевих обставин це може бути або наймудріша і найстаріша людина, або регіональний політик, або успішний бізнесмен, а може бути просто впливова інтелігентна людина з авторитетом — учитель, лікар, митець, священик. Тобто особа непересічна, неординарна».
Ці ствердження актуальні й зараз. Тому найважливішим чинником ефективної діяльності як представницької, так і виконавчої гілок влади в будь-якому регіоні має стати майже стовідсоткове залучення до активної політичної діяльності громадських авторитетів, неформальних лідерів спільноти. На мою думку, люди, які стануть народними обранцями, повинні здобути статус обранців найвищого рівня, які від імені народу очолять і спільно з ним здійснюватимуть ту саму пряму народну демократію. За наявності такого потужного інституту обранців, який пронизуватиме всі осередки, всі регіони країни, нам не потрібна безліч депутатів різноманітних рівнів у тому вигляді, як це нині. Саме такий обранець поєднає і виконуватиме обов’язки нинішнього місцевого й народного депутатів. І робитиме він це, нікуди не виїжджаючи з місця свого постійного проживання, що дозволить йому завжди тримати руку на пульсі життя того регіону, інтереси якого він представляє. А сучасні засоби комунікації дозволять забезпечити його постійну віртуальну присутність у столичних органах влади або будь-яких інституціях, де потрібна його безпосередня участь і, найголовніше, його ідентифікований електронним підписом «голос» для процесу голосування.
Визначимо два рівні народних обранців:
- народні обранці найвищого рівня (I ступеня), які є учасниками загально національних депутатських зборів;
- народні обранці місцевого рівня (II ступеня), які є учасниками місцевих депутатських зборів.
Народні обранці найвищого рівня (I ступеня) автоматично стають також учасниками місцевих депутатських зборів.
Пропонується визначати склад народних обранців обох рівнів по результатах місцевих виборів, зараховуючи до їх лав обраних на цих виборах керівників об’єднаних територіальних громад (ОТГ) у якості народних обранців найвищого рівня (I ступеня) та голів сільрад (старостів) у якості народних обранців місцевого рівня (II ступеня).
Тоді будь які інші вибори народних представницьких структур країні не потрібні. Місцеві вибори мають проводитися раз на 5 років. Таким же буде термін повноважень депутатських зборів народних обранців обох рівнів.
Висновок. Кількість народних обранців найвищого рівня (I ступеня) у країні буде дорівнювати кількості об’єднаних територіальних громад. А кількість народних обранців місцевого рівня (II ступеня) буде дорівнювати кількості поселень, які раніше являли собою звичайні територіальні громади.
