віщуючи нещастя, шкрябають ночами в скло ілюмінатора.
При Олафсоні не можна було плюнути за борт, бо це могло образити морських духів. Одного разу Грибов “застукав” його в ту мить, коли він, стоячи на баку, жбурляв у воду срібні монети — приманював попутний вітер. У понеділок і п’ятницю — нещасливі дні — нізащо не вийшов би в море, хоч би які премії йому обіцяли.
Олафсон був ображений, дізнавшись, що російський штурман скептично ставиться до цього.
— Ви ще молода людина, — сказав він, осудливо хитаючи головою. — Надто молода! Ви любите, сказати б, бравірувати, ризикувати. Даремно!.. На суходолі я теж не вірю ні в дідька, ні в його поважну бабусю, але на морі, признатися, справа зовсім інша!
Оглянувшись на щільно задраєні ілюмінатори, він перейшов майже на шепіт:
— На морі я вірю в Летючого Голландця!..
Грибов уявив кают-компанію на “Муромі”.
Вечір.
Від ударів хвиль ритмічно розгойдується лампа під абажуром з китицями. На зеленому дивані в кутку сидять офіцери, вільні від вахти, — усе молодь, яка вперше плаває в закордонних водах.
Замість попільниці гільза від стріляного патрона — так романтичніше! Під кінець вечора вона доверху наповнена недокурками.
Грибов звичайно сідав поруч з лоцманом, щоб перекладати для тих, хто не дуже добре володів англійською мовою. (Олафсон розповідав по-англійськи).
Над вухом професора знову забринів низький, хриплуватий, з неквапливими інтонаціями голос:
— На морі, крім штормів і мілин, треба остерігатися ще Летючого Голландця…
Колишній коронний лоцман вичікує хвилину чи дві — кін з тих оповідачів, які знають собі ціну. В кают-компанії настає шанобливе мовчання…
— Історію цю, дуже давню, дехто вважає, — брехнею, — так починав Олафсон. — Інші ладні закласти місячне жалування і душу на додачу, що в ром не підмішано й краплі води.
Отож, розповідають, що одного разу якийсь голландський капітан захотів обігнути мис Горн. Діло було пізньої осені, а всяк знає, що там у ту пору дують непереборні злі вітри.
Голландець зарифлював паруси, міняв галси, та лобовий вітер незмінно відкидав його назад.
Він був бравий і досвідчений моряк, але дуже великий грішник, та ще й упертий, як морський чорт.
За цими прикметами дехто пізнає у ньому капітана Ван-Страатена з Дельфта.
Інші, проте, горою стоять за його земляка, каштана Ван дер Декена.
Обидва вони жили років триста тому, любили зазирнути в чарку, а вже блюзнили, кажуть, так, що, почувши їх, кити переверталися догори черевом.
Отож, цей Ван-Страатен чи Ван дер Декен зовсім скалився, коли зустрічний вітер вп’яте чи вшосте перегородив йому дорогу. Він увесь затрусився від злості, підняв кулаки над головою і прокричав назустріч бурі таку страхітливу лайку, що хмари, не витримавши, плюнули у відповідь дощем.
Мокрий з голови до п’ят, загубивши трикутного капелюха, голландець, однак, не вгамувався. Кістками своєї матері він поклявся, що огинатиме мис Горн хоч до страшного суду, але наперекір бурі усе-таки обігне його!
І що ж? Голландець був тут же спійманий на слові! Бог засудив його на віки вічні поневірятися по морях і океанах, ніколи не пристаючи до берега! А коли він усе-таки пробував ввійти в гавань, то одразу ж щось виштовхувало його звідти, наче погано припасований клин з пробоїни.
Господь бог наш, між нами буде сказано, теж з упертих! Коли йому засяде щось у голові, спробуй-но — і буксиром не витягнеш звідти!
Ось так воно й ведеться відтоді!
Четверте століття гасає Летючий Голландець сюди й туди морями. Уночі вогні святого Ельма тремтять на топах його щогл, удень промені сонця просвічують між ребрами шпангоутів. Корабель — зовсім дірявий від старості — давно б потонув, але чарівна сила утримує його на поверхні. І паруси завжди наповнені вітром, навіть тоді, коли на морі штиль й інші кораблі лежать у дрейфі.
Зустріч з Летючим Голландцем неодмінно провіщає корабельну аварію!
Хай під кілем у вас хоч тисяча футів і жодної банки на сотні миль довкола — камінчики в Летючого завжди знайдуться!
Ще б пак! Його норов не поліпшав за останні три з половиною століття. Та й чого б йому поліпшати?..
Але після того як господь бог наш притримав Голландця за поли каптана біля мису Горн, старий уже не наважується грубіянити небу. Тепер він зриває злість на своєму ж братові, на морякові.
Мертвий заздрить нам, живим!
Мертві заздрісні, повірте мені! А Летючому, крім усього, до смерті набридла ця халепа. Скільки років, наче неприкаяний, колотиться між небом і землею. От від злості й підстерігає моряків де-небудь біля каменів.
Може зустрітися вам і в шторм і в штиль, виповзти спозаранку з туману, з’явитися далеко на горизонті чи вигулькнути поруч, як вискакує з води поплавок від рибальських сітей.
Іноді він з’являється навіть сонячного дня. І це, кажуть, найстрашніше!
Прямо по курсу помічають слабке райдужне мерехтіння, як би світловий смерч. Він швидко наближається, гускне. Дивіться: це корабель-привид, який у бризках піни перевалюється з хвилі на хвилю!
Хоч-не-хоч, а стане моторошно, га? Щойно його не було тут, і ось він — на відстані окрику, видно всього від топа щогл до ватерлінії. Старовинної конструкції, корма і ніс трохи підняті, з високими надбудовами, як водилося в сімнадцятому віці, по бортах облуплені дерев’яні прикраси. І на гафелі теліпається прапор, такий подертий, що неможливо визначити його національну приналежність.
Та й що тут визначати? Могильним холодом відразу потягло з моря, ніби айсберг піднявся з безодні вод!
Шкіпер, остовпівши, дивиться на компас. Що сталося з компасом?
Корабель змінює курс сам по собі!
Проте його не зносить течією, і в цьому районі немає магнітних аномалій, а вітер спокійний, рівний бакштаг.
Це привид, прилаштувавшись попереду, повів слідом за собою. Румб за румбом збиває корабель з визначеного курсу.
По реях пробігли матроси, прибираючи паруси! Боцман і з ним ще кілька чоловік самі, без наказу, кинулися на допомогу стерновому, обліпили з усіх боків штурвал, поквапливо перехоплюють спиці, тягнуть, штовхають що є сили! Ноги ковзають по мокрій палубі.
Ні! Не втримати корабель на курсі! Він і далі повертає на свою погибель!
Швидше й швидше скорочується відстань між вами і вашим мателотом. [1]
Можна вже розглядіти обличчя людей, що стоять на реях і вантах корабля-привида. Та це не обличчя — черепи! Вони шкіряться з-під кольорових пов’язок на голові і набакирених маленьких трикутних капелюхів. А на шканцях, туди й сюди, наче мавпа в клітці, стрибає червонолиций капітан.
Полюбуйтеся ним, поки є час!
Зовнішність Летючого Голландця змальовують так. Одягнений він нібито в просторий коричневий каптан, кортик теліпається на поясі, капелюха немає, сиві патли їжаться над лисиною.
Голос у нього гучний, далеко лунає над морем. Чути, як Летючий підганяє своїх матросів, погрожує намотати їхні кишки на брашпиль, узиває кістлявими ледацюгами і тухлими риб’ячими потрухами.
Поворот закінчено.
Стерновий кинув штурвал, затулив обличчя руками. Попереду, за бушпритом, в павутинні рей побачив білу смугу, фонтани піни, що, невідворотно наближаючись, здиблюються й опадають. Це прибій!
І наче лопнув невидимий буксирний трос. Видіння корабля розсіюється, як пара. Летючий
