— З однією торпедою?
— З однією, Миколо Дмитровичу! Ще не охолонув після бою у Бос-фіорді, азарт у мені так і кишіть!
Знову підняв перископ. У морі як виметено! Пішов під воду мій фашист… І я вниз — слідом за ним!
“Ну, тепер нашорош вуха, Маньков!” — кажу акустикові.
І по переговорній трубі інформую команду, що так, мовляв, і так, зав’язали бій з німецьким підводним човном! — Донченко повернувся до курсанта: — А в нашому ділі такий бій, один на один та ще й наосліп, — рідкісна річ! Правда, Миколо Дмитровичу?
Грибов кивнув.
— Ну от, знову доповідає Маньков: “Зник шум гвинтів!” Це означає: фашист прослуховує мене, пробує знайти за звуком.
“Стоп мотори!”
Тихо стало в нас. Матроси навіть чоботи поскидали, щоб не бряжчати підковами. Ходимо навшпиньках, розмовляємо пошепки. Кожен розуміє: недалечко фашистський акустик підслуховує, дух затаїв, не тільки вухами, кожним нервом своїм до навушників припав!
Багато хто думає: бій — це обов’язково постріли, гуркіт, грім. Ні, найважчий бій, я вважаю, саме такий, поночі, в тиші! Ходять на глибокому місці дві невидимки, пантрують одна одну по-кошачи, на м’яких лапках-подушечках…
— Невидимка проти невидимки — дійсно.
— Так. Приймаю рішення: маневрувати, поки не виникне підходяща комбінація. Торпеда в мене одна! Треба бити напевно.
А маневрувати, зауважте, намагаюся в східних четвертях. Адже ворожий берег недалеко. Коли б не наскочили, думаю собі, “морські мисливці!”
Маньков безперервно доповідає: чую шум гвинтів, дистанція така-то, пеленг такий-то.
Стараюся не стати бортом до фашиста, а сам заманюю його подалі від берега, від небезпечного сусідства, — ще запеленгують берегові пости!
Отак кружляємо і кружляємо, міняємо глибини під водою — для маневрування у Варангер-фіорді місця вистачає. Фашист зупиниться, і я зупинюсь. Він рушить, і я рушаю. У кота-мишки граємо. А в кота що основне? Не нюх — слух!
Донченко схилив голову набік, примружився, немов прислухаючись.
— Маньков доповідає: фашист щось продуває, — якесь пузиріння, схоже на вихід, наче торпеду випустив. Однак, звичайно, немає того характерного свисту торпеди, коли вона розрізає воду. Тільки шумовий ефект! Це означає: фашист лякає, хоче мене з пантелику збити.
До травня сорок другого року, треба сказати вам, я вже не з одним фашистом зустрічався. Не з підводником, певна річ, це надзвичайний випадок, але з льотчиками, командирами катерів. У них, помітив я, іноді буває такий настрій, коли їм здається, ніби все йде гладенько, відповідно до параграфа інструкції…
— Як у Толстого, — сказав Грибов. — “Ді ерсте колонне маршірт, ді цвайте колонне маршірт…”
— Саме так! Дуже небезпечний, коли хочете, стан.
Думаю про ці “ді ерсте, ді цвайте” і метикую, як би це витрусити мого фашиста з його параграфів.
Маньков почув шипіння повітря — фашист продуває баласт. Значить, хоче спливти. Або під час маневрування розвивав велику швидкість і розрядив свої батареї, або виконує наступний параграф інструкції: хоче викликати катер на допомогу.
Та дзуськи! В нашому герці третій зайвий!
Маньков доповів: пеленг різко змінюється. Ага! Витримка у фашиста слабша за нашу. Уникає бою!
Оголошую по “переговорні” торпедну атаку. Всі підтягнулись довкола, повеселішали. Гора з плечей!
На курсовому двадцять, з правого борту, дистанція шість кабельтових, [2] повернувши на бойовий курс, даю залп! А потім як гахне! Вибух!
— Як — вибух? — Ластиков навіть підскочив у кріслі. — Хіба й вибух був?
Він благально глянув на Грибова. Той встав із-за столу і підійшов до карти. Майже біля самого її горішнього краю, між Фінмаркеном і півостровом Рибальський голубів широкий ківш Варангер-фіорда.
— Маневрували в східних четвертях?
— Так.
— Виходить, німецький човен був між вами і берегом. — Професор багатозначно поглянув на курсанта.
— Берег же й турбував, Миколо Дмитровичу, — підхопив Донченко. — Розумію: пости спостереження запеленгували вибух. Зараз вискочать з Кіркенеса “морські мисливці” і дадуть мені “здачі”. Я й дістав її потім — у великих і дрібних купюрах: близько тридцяти глибинних бомб. Та, як бачите, сиджу перед вами цілий, утік!
— Перископ уже не піднімали?
— Каюся, Миколо Дмитровичу, не втерпів, підняв. Одразу ж підійшов до місця потоплення і подивився в перископ. Навіть в очах замиготіло. Райдужні плями соляру на воді! Пустив мій підводний човен сік! Більше того. Вибухом підняло на поверхню всякий фашистський потрух: клинки, корки, уламки обшивки, аварійні бруси, фарбовані суриком, одне слово — повний комплект!
— Чи не занадто повний! — мимохідь зауважив Грибов і знову поглянув на курсанта.
— Занадто? — Донченко відкинувся назад, немовби зненацька наткнувся на невидиму перепону. Ордени і медалі на його широких грудях ображено дзенькнули. — Інакше кажучи, не вірите? Та що ви, Миколо Дмитровичу! Це навіть дивно. Німці самі визнали факт потоплення.
— Причому дуже квапливо. Ще п’ятнадцятого травня. А ваш поєдинок відбувся дев’ятого. Фашистське командування звичайно не виявляло такої оперативності, повідомляючи про свої невдачі.
З пачки газет, що лежали перед ним, Грибов витягнув “Дейче цейтунг” від 15 травня 1942 року.
— Тут некролог. Повідомляється, що в нерівному — звичайно, нерівному! — бою з росіянами загинув кавалер рицарського Залізного хреста Гергардт фон Цвішен, командир субмарини… Вказано її номер. Цитую: “Величною могилою віднині править їй неозорий і пустельний Варангер-фіорд. Над капітаном другого рангу фон Цвішеном і його доблесною командою схиляються в траурній скорботі величні пасма північного сяйва…” Ну, і далі в такому ж тоні.
— От бачите! Навіть некролог!
— І дуже пишний некролог, врахуйте. За цими “пасмами північного сяйва” я дещо вбачаю. Страшенно турбувалися про те, щоб довести до відома всіх адресу могили: Варангер-фіорд. Чому? Побоювалися, що субмарину Цвішена переплутають з якоюсь іншою субмариною? А можливо, могила була порожня?.. До речі, яким ви уявляєте собі цього Цвішена?
— Яким? Тобто зовнішністю?
— Так.
Донченко, який усе ще мав ображений вигляд, відкопилив губу і в роздумі звів очі до стелі.
— Зовнішність, звичайно, стандартна. — Він почав загинати пальці. — Олов’яний погляд — це напевне. Зібрані на шнурочок тонкі губи. Розчесане на проділ волосся. Втягнуте підборіддя. Що іще? Загалом, стандартний, уже багато разів описаний пруссак, я б сказав. Так і дивись — розтулить свої безкровні губи і промовить: “Ді ерсте колонне…” — Він зареготав, але якось не дуже впевнено.
— Ви просто портретист, товаришу Донченко, — холодно сказав Грибов. — Ось, прошу, погляньте, знімок із тієї ж німецької газети, але значно ранішої. Номер датований другим липня тисяча дев’ятсот сорокового року. — Грибов поклав газету перед Донченком. — Схожий?
Підводник довго роздивлявся газету, мабуть, занадто довго. Ластиков не витримав і, трохи підвівшись, зацікавлено зазирнув через його плече.
На знімку Гітлер усміхаючись вручав орден рицарського хреста присадкуватому підводникові в повній
