парадній формі. Підводник був зовсім не схожий на щойно змальованого “стандартного пруссака”. Обличчя його, здавалося, складалось із самих кутів. Високий, із залисинами, лоб був скособочений, вуха з гострими кінчиками по-звіриному приплюснуті до черепа. Одне око сиділо трохи вище за друге, і, можливо, через те, що була уражена шия, підводник тримав голову трохи набік. Очевидно, це и надавало обличчю того виразу хитрості, жорстокості і підступності, який був, так би мовити, його “особливою прикметою”.
— Чи скаже такий: “Ді ерсте колонне?”
Підводник мовчав.
— Ось вам приклад дезінформації на війні. — Грибов обернувся до курсанта: — Некролог з’явився, очевидно, одразу ж після того, як Цвішен повернувся на базу.
— Повернувся? Неймовірно! А плями соляру на воді? А пофарбовані суриком бруси? — Донченко сидів, подавшись уперед, спершись кулаками на коліна, скуйовджений, сердитий, червоний.
— Встановлено, — мовив Грибов професорськи-безпристрасним тоном (і одразу ж Донченко, за звичкою, випростався в кріслі), — встановлено, що німці часто вдавалися до тактичного маскування.
— Але я, Миколо Дмитровичу…
— Іноді продували соляром гальюн,[3] — вів далі професор, звертаючись до Ластикова. — Використовували також трубу, через яку вистрілювали імітаційний патрон завдовжки з півметра. З нього виходила газова хмара, і кораблі протичовнової оборони, які працювали гідролокатором, відволікалися на цю хмару. В інших випадках викидали патрон, в якому були речі, що створювали ілюзію потоплення: пілотки, бруси, порожні консервні бляшанки.
— Ну, Миколо Дмитровичу! Я знаю про тактичне маскування. Слово честі, проходив. Але в даному випадку…
— Крім того, випускали снаряди або резервуари, з яких витікав соляр.
— Хай резервуари, згоден. А як же вибух?
Ластиков стурбовано поглянув на Грибова. Так, а як же вибух? Грибов залишався спокійний. Він відповів запитанням на запитання:
— Секундомір був справний?
Мовчанка. Донченко знічено кашлянув. Ластикову пригадався жарт гвардії капітан-лейтенанта. Якщо годинник в офіцера був несправний, Шубін запитував мимохідь: “А на скількох він камінцях?” — “На п’ятнадцяти”. — “Малувато”. — “Чому?” — “Треба б ще два. На один покласти, другим уперіщити!”
Та виявилося, що Донченко взагалі не пустив секундомір.
— Не встиг, Миколо Дмитровичу, — винувато сказав він. — Якось у запалі бою, розумієте… До того ж стільки з цим Цвішеном воловодився, — навіть руки тремтіли, слово честі!
Грибов кивнув головою:
— Я так і думав. Ваша торпеда вибухнула на кілька секунд пізніше, ніж треба було.
— О! Гадаєте, ударилась об берег?
— Ви ж самі сказали, що Цвішен був між вами й берегом. От вам і вибух! А потім Цвішен відірвався од вас. Йому дуже хотілося відірватися од вас. Чому? Цього не знаю.
— Виходить, прикинувся мертвим?
— Очевидно. Думаю, йому це була не первина.
Донченко розстебнув тугий комірець, потім, відкопиливши губи, прикро хукнув. Ластикову навіть стало жаль його.
— Цвішен, звичайно, не міг передбачити, — вів далі Грибов, — що його лишать на становищі мертвого. Але командування скористалося з нагоди і сховало підводний човен якнайдалі в тінь. Кинуло на деякий час у небуття. Саме тоді він, очевидно, і дістав своє прізвисько — “Летючий Голландець”. А втім, думаю, це було не стільки прізвисько, скільки умовна назва. Адже підводний човен уже не мав номера. Цвішен був, так би мовити, “списаний як загиблий у Варангер-фіорді”. Тим часом після зустрічі з вами почався найбурхливіший період його діяльності. На це є вказівки — не прямі, а посередні — ось тут! — Грибов провів долонею по пачці газет, що лежала перед ним. — Та головне не в цьому.
— А в чому ж? — буркнув Донченко. Знаючи свого професора, він розумів, що той готує сюрприз, якийсь вирішальний убивчий аргумент. Це Грибов полюбляв: бити вирішальним аргументом під кінець.
— Головне, бачте, в тому, — сказав Грибов з делікатною обережністю, з якою лікар повідомляє хворого про невтішний діагноз, — що коли б ви потопили підводний човен Цвішена в тисяча дев’ятсот сорок другому році, то в тисяча дев’ятсот сорок четвертому, тобто через два роки, з ним не зустрівся б присутній тут курсант Ластиков.
Донченко ошелешено мовчав. Що далі, то гірше! Тепер курсант цей з’явився!
— Він служив на катері Шубіна, — пояснив Грибов. — Знали Шубіна?
Донченко пригнічено кивнув головою. Хто ж на флоті не знав Шубіна!
— Потім Шубін, — вів далі Грибов, — після зустрічі у шхерах побував на борту нібито потопленого вами підводного човна і розмовляв з його командиром, а також з офіцерами.
Навіть розмовляв? Підводник зітхнув. Грибов був для нього незаперечним авторитетом. Та й з Шубіним весь час траплялися отакі незвичайні пригоди!
Розправивши плечі, Донченко спробував недбало посміхнутися. Треба було триматися, наче нічого й не сталось. Цього вчив сам Грибов.
— Ну що ж, — сказав підводник, — Шубіну, як завжди, щастило. Він побував у гостях у мерців і, можна сказати, повернувся з самого пекла.
Грибов і Ластиков перезирнулися. Донченко навіть не підозрював, до чого ж точно висловився…
МАГІЧНЕ КОЛО
Провівши гостей, професор завісив шторами вікна, вимкнув горішнє світло і ввімкнув настільну лампу.
Він немовби окреслив магічне коло. Усе, що поза ним, відсунулося в глибину кімнати, лягло по кутках шарами темряви. У середині кола залишилися тільки професор та його праця.
На столі перед ним лежала купа акуратно нарізаних четвертинок картону, поки що не заповнених. У роботі Грибов любив систему, а тому почав аналіз біографії новітнього Летючого Голландця з того, що завів на нього картотеку.
Години за півтори було дбайливо рознесено по окремих картках усе, що стало відомо з сьогоднішньої розмови з Донченком, а також нотатки, зроблені зі слів курсанта Ластикова, і виписки з газет. Почерк у Грибова був дрібний, бісерний, так званий штурманський. На кожній картці вміщується сила-силенна фактів, дат, прізвищ.
Одна з карток мала заголовок: “Поправки до лоції”, Друга — “Англійський нікель”, третя — “Тавро СКФ” тощо.
Нарешті, усе, що відомо досі про “Летючого Голландця”, гарненько, в певному порядку, вляглося на письмовому столі.
Дозволивши собі трохи відпочити, професор відкинувся в кріслі.
Темрява лежить по кутках, наче порох, прибитий дощем. Стіни голі, Грибов знає про це. Там тільки анероїд і карта світу. Але тепер, коли кімната, крім столу, потонула в темряві, неважко уявити, що на стінах, як і раніше, — улюблена колекція, раритети, привезені з кругосвітнього плавання.
Дружина дуже дбайливо обмітала їх віничком з м’якого пір’я. А доньці, коли та була ще маленькою, забороняли переступати поріг татового кабінету, бо одною разу вона потяглася до маленького, привітно усміхненого ідола і впала з стільця. А могла ж, не доведи господи, скинути на себе і малайський крис!
Грибов міцно потер лоба. Знову спогади! Таж він окреслив магічне коло і замкнув себе в середині цього кола!
Якусь мить, намагаючись зосередитись, він пильно дивиться на картки. Майнула нова думка. Професор поміняв картки місцями. Звичайно, “Англійському нікелю” слід лежати поруч з “Тавром СКФ”. Це
