таким уже й кепським.
Мій давній приятель — дуже цікава людина і, між іншим, чудовий медик. Не робіть із цього поспішного висновку, ніби я нав'язую його вам у домашні лікарі. Проте це яскравий талант. Віртуоз. Паганіні аутопсії[3] досить милий чоловік, коли не зважати на те, що він завжди курить мої цигарки.
Недовга поїздка у трамваї, потім коротка прохідка, і ось ми в залі для аутопсії. Тут, піклуючись про делікатного читача, я просто перегорну дві сторінки технічних подробиць, кивну лікареві й покірно вийду в коридор. Покірно, бо тільки-но ми вийшли, як рука Паганіні безцеремонно полізла до моїх цигарок і довго порпалася в пачці, вишукуючи м'якшу, але не порожню.
— Ну, розповідай, — поквапив я, аби відвернути його від спустошливого заняття.
Судовий лікар не поспішаючи завершив аутопсію моєї пачки, затиснув зубами цигарку і красномовно поглянув на мене. Я зітхнув, підніс йому запаленого сірника й собі закурив. Паганіні з явним задоволенням випустив цівку диму і замість подяки пробурмотів:
— Псуєте всю справу, а потім: «розповідай». Якби ж то було що розповідати. Не могли ще вночі викликати мене на місце пригоди.
— А я там не був.
— Браво. Відколи ця раціоналізація: обходитися без огляду місця пригоди?
— Який там огляд! Людям здалося, що це нещасний випадок, і потерпілого зразу ж відвезли до лікарні.
— А що тобі заважає визнати це за нещасний випадок?
— Нічого не заважає. Хіба що педантизм. Природжений дефект, нічого не вдієш.
— Браво, — повторив лікар.
Оце «браво», проказуване з приводу й без приводу, єдиний дотеп у його лексиконі. Мій друг знову жадібно затягнувся цигаркою й додав:
— Тільки, хлопче, я теж педант і не можу дати тобі точного висновку, бо не маю ні найменшого уявлення, як лежав небіжчик.
— Зате маєш самого небіжчика.
— Можеш взяти його собі.
— Прошу, прошу! Хай уже лишається в тебе! — великодушно запротестував я. — Цигарок поперетягав у мене он скільки, а тіло одне… Дай мені тільки дані аутопсії.
— Дані, хлопче, такі банальні, що я міг абсолютно точно кваліфікувати цю історію, коли б не залишки педантизму…
— Гаразд, гаразд. Ближче до фактів.
— З усього витікає, що особа померла від розриву серця. Оскільки ж ти, як я здогадуюсь, шукаєш чогось іншого, то мушу тобі сказати, що алкоголь навряд чи був причиною смерті: по сорочці й жилетці небіжчика розіллято мастики значно більше, ніж випито…
— Отже? — нетерпляче запитав я, бо не терпів драматичних пауз.
— Смерть могла настати і без алкоголю, — байдуже відзначив лікар.
— Авжеж, — кивнув я. — Його зустрів знайомий, розповів страшну історію, а той і дуба врізав. Тільки навіщо було обливати його мастикою? Може, щоб оклигав після непритомності?
— Хтозна… Це вже ти маєш сказати.
— Але тепер твоя черга розповідати.
— Розповісти неважко. Кепсько тільки, що я не можу довести остаточно.
Паганіні востаннє затягнувся й спритно викинув недокурок у відчинене вікно.
— Ну, а все-таки? — поквапив я.
Мені здалося, що він тягне розмову не без причин. І, як виявилось, я не помилився.
— Куди ти подів цигарки? — невдоволено запитав Паганіні, наче йшлося не про мої цигарки, а про його.
Я зітхнув, дістав пачку, пригостив давнього друга й знову поквапив його:
— Ну, давай далі!
— Деякі деталі змушують мене припустити, що смерть могла настати і внаслідок ураження електричним струмом…
Паганіні випустив густий струмінь диму й подивився на мене, приховуючи задоволення. Це його сюрприз. Коли вже починає надто затягувати розмову, то не тільки, аби викурити зайву цигарку, а й щоб піднести тобі якусь несподіванку.
— Які деталі ти маєш на увазі? — попитав я. — Чи не знайшов ти знаки від електрики? Якщо було ураження струмом, мають бути й сліди ураження.
— Отож-бо й воно, що слідів немає… Але це ще не виключає можливості… Особливо при такій тонкій шкірі, як у нашого пацієнта.
— Електричний струм… Серед вулиці… — уголос міркував я.
— Чого ти дивуєшся? Цілком можливо, — озвався Паганіні. — Його зустрів отой, що розповів страхітливу історію… Сказав «доброго здоров'я» і в темряві замість руки подав оголений дріт…
— Браво, — вигукнув я в стилі мого співрозмовника й швидко покинув цю «затишну» установу.
Певен, що ті, хто мене знав, вже бачать, як я поринув у мурашник міста, шукаючи доказів та спеціалістів з електричної стихії. От і купив їх! Інспектор, мов запеклий бюрократ, замкнувся в своєму кабінеті, розклав стоси пожовклих рукописів і заглибився в читання.
Якщо хочеш проникнути в життя якоюсь людини, коли цієї людини вже немає серед живих, єдиний вихід — звернутися до її мемуарів. На жаль, люди нині дуже зайняті і рідко лишають по собі мемуари. Так трапилося й з Медаровим, хоч він і не міг поскаржитися на перевантаженість. Мати двадцять років вільного часу й не лишити мемуарів, це справді неподобство.
А втім, коли немає мемуарів, можна вдовольнитися протоколами судової справи. Документів по справі «Комети» багато, але нотатки, які я зробив, читаючи їх, дуже скромні: кілька імен, кілька вихідних точок. Далі слід губиться у невідомості, але важливо, що ми на правильному шляху. Трохи читання, декілька довідок по телефону, і ось ми вже на старті. Зранку я не бачив жодної стежки, а тепер маю навіть дві. Щоб не плутати, я дав їм назви. Перша — Ілієв, друга — Танев. Час добрий!
Раз мова зайшла про час, то слід уточнити, що в момент, коли я надівав уже просохлий плащ, була шоста година. Робочий день давно скінчився, принаймні для багатьох. Зайве підкреслювати, що я не належу до них.
О цій порі трамваї переповнені, тож я знову вирішив іти пішки. Не знаю, чи казав я, що такі прогулянки мені на користь. Крокуючи, примушуєш і свої думки іти я тобою в ногу. Взагалі підтримується добра ділова атмосфера. Дехто вважає, що наша робота — це здебільшого чатувати з пістолетом у темряві, звідки має вискочити вбивця, чи розглядати через потужну лупу відбитки пальців. А нам доводиться багато думати й розмовляти, щоправда, на строго визначені теми.
А що співрозмовника у мене немає, то я розмовляю сам з собою і, поринувши у це захоплююче заняття, перетинаю місто від Левового мосту до Орлового. Відстань між цими двома мостами цілком достатня, аби в моїй голові визріло кілька початкових версій.
Уже зовсім посутеніло. Дерева парку неясно вирізнялися на тлі вологого, насиченого електричним світлом неба. Люди поспішали, юрмилися на тролейбусних зупинках. Вогні автомобілів на шосе рухалися двома довгими гірляндами — одна червона, друга біла, одна зникає в темряві, друга виповзає з неї. Я звернув у напівтемну алею між гірляндами і парком, з насолодою вдихаючи запах вологої землі, мокрого листя й аромат цигарки, що димить у куточку моїх губів. Ще кілометр, ще кілька деталей до версій, що окреслюються, і ось ми вже у потрібному місці.
Будинок зовсім новий. Сходи пахнуть олійною фарбою, хлопчаки ще не встигли порозписуватися на стінах. Побіжний погляд на поштові скриньки переконує мене, що я на правильному шляху. Взагалі моя практична робота надто часто пов'язана з розшуками всяких адрес, ходінням по сходах, стуканням у двері й формулюванням реплік на взірець: «Ви такий-то?.. Дуже приємно… Я з міліції». На жаль, оте «дуже приємно» не завжди буває взаємне. Але це дрібниці. Гадаю, що зовні я схожий на інкасатора. Тільки я цікавлюся обов'язками людей не у зв'язку з електрикою, а у зв'язку з законами. Хоча цього разу мене й
