Ми з Леопольдом удали, що не розчули цієї репліки. Інна ж обурилася:
— Аніякісінького „чрєвовєщанія“. Кіт просто розмовляє, і квит.
— Спокійно, — повторив полковник; у мене склалося враження, що „спокійно“ він говорив сам собі. — Розберемося.
Я запропонував їм увійти до вітальні.
— Я так розумію, шановні, вас цікавить саме кіт, а не я чи моя дружина?
— Атож, — ствердив полковник. — Саме він. А вже потім ви — як господарі кота.
На відміну від майора, полковник мені сподобався — він мав вигляд розумної та розважливої людини, — і мені стало трохи шкода його. Не бажаючи бути свідком словесного мордобою, до якого вже наготувався Леопольд, я запропонував („во ізбєжаніє чрєвовєщанія“), щоб ми з Інною, поки гості розмовлятимуть з котом, зачекали на кухні — тим більше, що якраз обідали. Полковник радо пристав на цю пропозицію, пообіцявши згодом поговорити з нами.
Щільно причинивши кухонні двері, я сказав Інні:
— Забагато на себе беруть. Після Леопольда їм буде не до нас.
Вона цілком поділяла мою думку.
Бесіда тривала понад півгодини — кіт, як завжди, забивав співрозмовникам памороки. З вітальні долинали тільки приглушені голоси, слів годі було розібрати. Втім, ми не дуже переймалися, чому спецслужби зацікавились Леопольдом; куди більше нас хвилювало те, якою мірою це порушить наш родинний затишок. Ми навіть не підозрювали, що біда закрадалася зовсім з іншого боку…
Нарешті жваві балачки в кімнаті урвалися. Після тривалої паузи полковник щось сказав. Майор щось відповів (здається, „Щас будєт“), і знову запала тиша.
Ми ще хвилину зачекали, а потім увійшли до кімнати.
Леопольда ніде не було. Полковник і майор сиділи у м’яких кріслах, стомлено відкинувшись на спинки; очі в обох були спустошені, неначе їм вгатили по два „кубики“ галоперидолу[4]. Майор тримав у руках диктофон, увімкнений у режимі зворотної перемотки, і скоса стежив за показником часу. Оператор сидів на краєчку канапи і нестямним поглядом п'явся у протилежну стіну; його обличчя було крейдяно-бліде, раз по раз він шмигав носом, мов налякана дитина.
— Де кіт? — спитала Інна.
— Утік через балкон, — сказав полковник. — Заявив, що ми нудні типи і він ситий нами по саму зав’язку.
„Як це схоже на Леопольдика!“ — подумав я, сідаючи на канапу поруч з оператором.
Той зацьковано покосився на мене і сторожко відсунувся, мало не впустивши відеокамери.
Інна влаштувалася на стільці біля письмового столу.
— А він таки справді розмовляє, — сумовито констатував полковник. — Поза всілякими сумнівами.
— Ну, то які ви маєте запитання? — глузливо промовила Інна.
Полковник лише зітхнув.
— А власне, — озвався я, — у чім річ? Чому ви зацікавилися нашим котом?
— Справа про тролейбус номер одинадцять нуль вісім, — похмуро відповів полковник.
— Ага, тепер зрозуміло. І це ви так довго нас шукали?
Полковник стенув плечима:
— Біда в тому, юначе, що кожен пасажир тролейбуса по-різному описував вашу зовнішність. Нам так і не вдалося скласти ваш словесний портрет. А от портрет кота мали в деталях. Наші аґенти прочесали всю Русанівку, розшукуючи його, але безрезультатно.
— Леопольд там не жив, — пояснив я. — Та і я наступного тижня виїхав зі своєї русанівської квартири.
— Знаю, — кивнув полковник. — Ми почали розшукувати вас лише за півтора тижні.
— То як ви нас знайшли?
— Нам допоміг один пильний громадянин. Він повідомив, що бачив біля корпусу фізичного факультету підозрілого суб’єкта з іще підозрілішим котом, який, окрім усього іншого, розмовляв по-людському.
— Ага! — я ледве стримався, щоб не зареготати. — Цей дідуган? Мабуть, він подумав, що я ворожий шпигун, а Леопольд — замаскований під кота робот.
Полковник силувано посміхнувся:
— Саме так. Його заява пролежала у відділі контррозвідки аж чотири місяці, поки випадково не потрапила на очі нашому співробітникові. Контррозвідники кепкували з фантазій бідолашного дідуся, та нам було не до сміху.
— Отже, ви вийшли на нас через мене? — спитала Інна.
— Атож, — коротко відповів полковник і повернувся до майора: — Ну, що там?
— Вот оно, — сказав майор, натискаючи кнопку відтворення.
— …біса вам здався цей тролейбус? — пролунав з диктофона Леопольдів голос.
(Далі я подаю уривок їхньої бесіди у вигляді стенограми.)
