— Це інший. Він увесь час біля тебе. За першим розкладом теж. Він уже колись тобі допоміг і весь час чекає. Закоханий. І ти теж закохаєшся. Ну, моя дорогенька, — присвиснула вона, — вам стелиться сама червона карта. Добре, тепер Ева. Ти слухаєш?
— Не можу дочекатися, — озвалась Евка.
— Уже розкладаємо. Скільки червоного! Той з бруньками має ясне волосся? При грошах. Що це, він іще вчиться? Або із заможного дому. Так, батько при урядовій карті. Вчений.
— Бачиш? — шепнула мені Евка. — Все збігається.
— Світом без тебе нудить, — вела далі бабуся. — Але зараз-зараз. Клопоти. Розрив.
— Який розрив, якщо нічого не почалося? — розхвилювалась Евка.
— Холера, Геня дзвонить у домофон. Закінчимо іншим разом.
— Не лишайте мене так, — зойкнула Евка. — Ще два слова!
— Ну добре, тільки швидко. Три, чотири, п'ять, шість. Зрада й великі сльози. Але зажди, це для шатенки, а в тебе ж чорне волосся. Остаточний розрив. Вони вже стукають. Добре, кінчаймо, па-па.
Вона швидко поклала слухавку. Ми сіли одна проти одної. Сидимо.
— Казала тобі, ходімо до ворожки, — почала я.
— Може, не збудеться, — невпевнено сказала Евка. Сидимо далі. Тиша.
— Що ж тепер робити? — озвалась я.
— Нічого, чекати. Вісімдесят відсотків проблем розв'язується самотужки. Ти цього не знала?
Не знала. Я ж не Евка, а тільки Малина. Вічно заплутана, перейнята дрібницями. Сидимо далі. Може, ввімкнути телевізор?
— Позичиш мені якусь куртку? — обірвала мовчання Евка.
Я почалапала до шафи. Відчинила рипучі дверцята. З шафи вилетіли три молі, розгодовані на моїх светрах. Як уже лажа, то скрізь.
— Хочеш плащівку чи джинсову?
— Не маєш чогось теплішого? — скривилась Евка. — Поки я сюди їхала, задубіла до кістки. Сумніваюсь, аби раптом потеплішало.
Я витягла два пуховики й товсті зимові шалики.
— А ти не можеш триматися золотої середини? Завжди якісь крайнощі.
— Бурчиш, ніби ми з тобою подружжя з двадцятирічним стажем.
— Бо я приголомшена, — Евка стала смоктати палець. — Ворожбою.
— Думаєш, я ні? Універ — це єдине місце, де я здобуваю хоч якісь успіхи. З роботою завал, з коханням лажа. Самі поразки. А тут довідуюсь, що будуть проблеми з навчанням.
— Що там може бути? — спробувала злегковажити Евка.
— Все, що завгодно. Знаєш, як зрізають на захисті? Чудернацькі питання, жовчні зауваження. Параноя. Цього року завалили шість чоловік із сорока. Я мушу його перенести, — вирішила я.
— Цікаво, коли ж я захищуся, — замислилась Евка. — Добре, годі смутку. Адже нині в нас Купала.
Ми вибралися незадовго до дев'ятої. Акурат, щоб доїхати до Вісли й устигнути пропхатися в натовп, поки почнуть пускати феєрверки. Феєрверки — це одна з небагатьох штучних речей, які занурюють мене в стан ейфорії. Найбільше я люблю оті золотаві парасолі, з яких виростають наступні й наступні, просто-таки над головою. Всі довкола кричать і пищать од захвату. Але не сьогодні. По-перше, через дощ. Ми виглядали, як велике стадо змокрілих курей, яким несила дочекатися, щоб повернутися до курника. А по-друге, ця повітряна кулька. Біла з візерунком. Невелика, але достатньо велика, щоб цілком заслонити мені поле зору. На небі виростали величезні золотаві квіти, але я бачила тільки білу кульку. Я намагалася відсунутися, але без успіху. Величезне стадо змокрілих курей було непорушним. Може, повернути голову? О, трохи бачу. Обриси великого сріблястого диску, який саме розтанув на фоні хмар. Кілька сумних іскорок. Зараз я щось зроблю. Я того не витримаю. Але що? Кричати не буду. Тільки перешкодила б іншим. Я стала нервово постукувати черевиком по землі. Може, хлопець (це, напевно, хлопець) здогадається і візьме ту кляту кульку під пахву? Спробую послати йому телепатичні сигнали: «Ти, з кулькою, заважаєш! Візьми її під пахву! Візьми!!!» Все марно. Спробую ще більше повернути голову. Мабуть, теж марно, хлопець поряд обпік мене поглядом. Я майже почула: «Куди ти пхаєшся з тією своєю головою!» Раптом усе почало мене дратувати: і та листопадова погода, і бабусине ворожіння, і хлопець зі злющим поглядом, і той жахливий запах змокрілого натовпу. А найбільше та кулька. Зараз мене чорти візьмуть!
— Прошу пана, заберіть ту кульку! — почула я голос десь поперед себе.
— Найліпше відпустити її на волю! — гукнув хтось збоку.
— Ну, власне, стоїть собі і всім заважає, — докинув хтось ліворуч.
Кулька зразу зникла. Я почула довкола себе велике колективне зітхання. Цієї миті на небі розквітла багряно-золота парасолька. Гарно розгорнулась. І згасла. Кінець забави.
— Шкода, надолужимо, Данко, на Новий рік, — озвався чоловік, що стояв переді мною.
— І ти не міг нічого сказати? Не міг? — бурчала панюся в рожевому пуховику.
— Я думав, що він тільки нам заважає, — пояснював їй чоловік.
Натовп посунувся з-над берега Вісли. Брів через болото, хляпався навсібіч, терся мокрими плащами, штовхався й топтався. Я кинулась уперед, аби швидше втекти від тих перехняблених облич, животів, які роздимали куртки з плащівки, від запаху смаженої ковбаси. Від гострих парасоль. Власне! Де моя парасоля? Щойно тепер помітила, що біля мене немає Евки, а разом із нею й парасолі. А періщить дедалі сильніше. Де ж та Евка?
Треба бігти на зупинку, сховаюся під дашком і почекаю трамвая. Добігла. Ну і що з того, зупинка обліплена людьми. Що ж поробиш, почекаю осторонь. Змокну, підхоплю запалення легень і помру у розквіті літ. Ще молода, гарна й нереалізована. А коли мене не стане, всі збагнуть, скільки я важила в їхньому житті. Я не чую крапель, які барабанять по голові. Певно, тому, що змокла до нитки. Як кілька років тому, під час Дня студента. Лляло жахливо, але хто б тим переймався. Ми з Евкою нагадували двох водяних: джинси до пупа в болоті, в черевиках каша, навіть із бюстгальтерів можна було викрутити воду. Я ще й мала велику пляму на джинсовій куртці — це полиняв мій замшевий рюкзачок. Розплата за забаву. Тепер теж доведеться розплачуватись, от тільки забава кепська. Через дурнувату кульку. Добре, що вже не падає. Тобто падає, бо я бачу, як хлюпає в калюжах, але наді мною не падає. Я підвела голову й побачила велетенську парасолю.
— Я от усе думаю, коли ж ти мене помітиш, — усміхнувся власник парасольки. Симпатичний Незнайомий! Я глитнула слину і зробила великі очі.
— Що ти тут робиш? — задала питання. Як завжди, оригінальне.
— Живу, — знов усміхнувся він. — Як ти там після Дня студента?
— Поволеньки. Закінчую універ, шукаю роботу й мету в житті. А ти?
— Закінчую універ, маю роботу і теж шукаю мету в житті. Отак ми собі поспілкувалися. Стоїмо.
— Може, пройдемося? — запропонував він. — Зрештою, ти мешкаєш тільки за чотири зупинки звідси.
— Звідки ти знаєш?
— Я ж відвозив тебе після Дня студента. Ти запросила мене зайти.
— І що?
— Посиділи трохи за пивом. Побалакали.
— А про що?
— Про мету в житті. Ти казала, що її шукаєш. А ще розповідала про якогось підлого чувака, який від тебе пішов. А тепер повернувся і робить вигляд, що має корабель золота чи щось у тому ж дусі.
— Це не той самий чувак. їх було двоє.
— А який пішов? Той, що із золотом?
— Пішли обоє. Один півроку тому. А той, із золотом, сто років тому. Це мій батько.
— Ага, — сказав він. Ми йшли мовчки.
— Що я ще говорила?
— Що запасні ключі в якійсь лампі. Потім одразу заснула, а я став нишпорити по всіх тих лампах. Почував себе зломником. Урешті знайшов, у морському ліхтарі.
— О, чорт! А я колись стільки їх шукала. Ті ключі ще в тебе?
— Я повернув їх тобі у День дитини. Вони знову лежать у ліхтарі.
— То це ти вимкнув газ! Ти врятував мені життя, а я навіть не знаю, як тебе звуть. Мене звуть Малина.
— Я знаю, — сказав Симпатичний Незнайомий.
— А тебе як?
Мабуть, Мартин або Пйотрек, або… Емек. Емек?
— Емануель, — сказав Симпатичний, але вже знайомий, — але всі кличуть мене Емек.
— Він відпровадив тебе і просто пішов, а ти нічого? — Йолька не могла приховати обурення.
— Я сказала йому «тримайся».
— Хлопець рятує тобі життя, ховає під парасолькою, катає на таксівці. Виглядає, як сам Раян Філіп, і ти всього-на-всього кажеш йому «тримайся»?
— А що вона мала сказати? — вступилася за мене Евка. — Я тебе кохаю? Ти моя половинка?
— Це не так, — запевнила я. — Я завершена цілісність. Самодостатня.
— Так? То спробуй сама станцювати румбу, — сказала Йолька. — Ґава-роззява.
Гава-роззява?! Але я нічого до нього не почуваю. Навіть не думаю про нього.
— Тільки не уявляй собі, що це кохання, — попередила я Евку. — Я просто думаю. Працює тільки голова, не серденько.
— Ти маєш його координати? Якийсь телефон, e-mail? — запитала Евка.
— Він має мої. Поза тим, навіщо мені його координати? Я не закохана й не шукаю кохання. Я зосереджена на кар'єрі. До речі, щодо кар'єри. Я одержала відповідь на свій запит.
