слуг, моряків, помічників капітана та кухаря, але все було даремно. Двоє пасажирів, які викликали в мене підозру, сказали, що вони живуть у верхів’ях Нілу, а більше нічого ми від них не дізналися, бо вони дуже погано володіли мовою хінді.
Тільки-но “Лотос” увійшов у Суецький порт і кинув якір, як двоє “єгиптян” десь зникли. Ніхто не бачив, коли вони зійшли з корабля. Ми стояли далеко від пристані, і, якби вони втекли плавом, ми неодмінно побачили б їх. Але втікачів ніде не було; мабуть, вони дременули одним з човнів, яких безліч сновигало навколо нас.
Ця подія переконала капітана Дхірендру в тому, що місто Мітні-Хапі справді існує, і він, як і ми, теж пройнявся палким бажанням побачити його на власні очі. Капітан дав нам чимало практичних порад, просив цілком покластися на нього і хоч не був певен, що ми знайдемо жука-скарабея, але сказав, що також піде разом з нами розшукувати Серафісову гробницю.
О восьмій ранку ми зійшли на берег і втрьох подалися до місцевого відділення пароплавної компанії, де служив Дхірендра. Представник компанії, огрядний чоловік, схожий на італійця, привітно поздоровкався з нами і сказав капітанові Дхірендрі:
— Тут зараз є пан Браджрадж, капітан судна “Шравастхі”. Він тяжко захворів на малярію, і його довелося покласти до місцевого госпіталю. Там він пролежав кілька місяців. Тепер пан Браджрадж почуває себе добре і прагне знову стати до роботи. Але, на жаль, я не маю щодо цього ніяких вказівок від правління компанії.
Дхірендра нічого не відповів йому, тільки мовчки кивнув головою. Коли ми вийшли на вулицю, він узяв мене і Дхандаса за руки й повів у скромне кафе недалечко од відділення компанії.
— Нам треба обміркувати все в такому місці, де нас ніхто не підслухає, тому я і привів вас сюди. Тут завжди мало відвідувачів, і ми можемо спокійно поговорити, — сказав капітан, коли ми сіли до столика.
Дхірендра замовив три чашки кави. Спершись ліктями на стіл, він тихо звернувся до мене:
— Я щиро хочу допомогти вам, пане професоре. Через свою службу я зв’язаний з морем, але все-таки багато подорожував і сушею. Я побував у Тібеті, Монголії, в центральних районах Африки. Такі подорожі, особливо зв’язані з труднощами та небезпеками, я люблю не менше, ніж мандрівки морем. Я не песиміст, але мушу сказати, що ваше становище досить-таки важке. Дорогоцінна пам’ятка старовини, через яку, ви кажете, загинув Шівнатх Джаухрі, була у ваших руках. Про цю таємницю хтось дізнався, за вами стежили навіть на кораблі і таки вкрали жука. Може, це вас не зупинить і ви поїдете далі, але не забувайте, що попереду сотні кілометрів і ваші переслідувачі невідступно стежитимуть за вами, либонь, ще й спробують убити вас.
Я і сам добре розумів, які небезпеки нас чекають, і вже не раз картав себе за те, що так легковажно згодився взяти участь у цій експедиції. Я думав про химерну долю, яка закинула мене, професора Відехського університету й охоронця Наландського музею, в це убоге кафе і хтозна, що готує мені далі. Де вже там покладатися на Дхандаса: за Серафісові скарби він ладен піти на все, але — я вже переконався — розумно й спокійно обміркувати у важку хвилину становище не здатен. Отож я уважно слухав капітана Дхірендру.
— Але я захопився вашими планами, — вів далі капітан, — І сам не від того, щоб побачити країну, яка загубилася в серці Африки. Я хочу поїхати разом з вами, коли ви дозволите, і сподіваюсь, що стану вам у пригоді.
Мене дуже здивував Дхандас: він почав заперечувати, казав, що капітан перебільшує небезпеку і немає ніяких підстав залучати до нашої експедиції ще одну людину. Мене вразила його зажерливість і дурна впертість.
Нерозумно було б втратити такого вірного товариша, як Дхірендра; тому я твердо заявив, що вітаю бажання капітана їхати з нами, а всі додаткові витрати беру на себе. Щоб остаточно зломити впертість Дхандаса, я заявив, що коли капітан не поїде з нами, я зараз-таки повертаюсь до Індії.
Довго сперечався Дхандас, та нарешті мусив погодитися зі мною; ми поклялись допомагати один одному під час подорожі і не покидати товаришів напризволяще, коли станеться якесь лихо. Ви згодом дізнаєтесь, як Дхандас виконав свою клятву.
Дхірендра зайшов у відділення компанії і послав звідти правлінню телеграму: він просив дати йому через невідкладні справи відпустку, а “Лотос” на цей час доручити капітанові Браджраджу; він прийме корабель, як тільки надійде дозвіл правління.
Після того ми пішли в поліцію і попросили начальника докласти сил, щоб відшукати вкраденого в нас жука-скарабея.
З поліції ми попрямували до готелю “Суец” у центрі міста. Ми не поспішали їхати в Каїр, бо сподівалися знайти скарабея, хоч ніхто з нас не знав, що треба для цього зробити.
У ресторані готелю, куди ми зайшли пообідати, Дхірендра взяв у руки газету англійською мовою, де розповідалось про викрадення якогось хлопчика. Довго сердешні батьки шукали дитину, але все марно. Та якось вони почули про видатного китайського детектива пана Чана і звернулись до нього. Пан Чан з властивим йому талантом і спритністю переборов величезні труднощі і кінець кінцем знайшов хлопчика.
— От хто нам зараз потрібен, — сказав капітан Дхірендра. — Добре було б знайти пана Чана і попросити його допомогти нам. Правда, за це довелося б чимало заплатити. Я ніколи не бачив його, але про нього часто пишуть у газетах. Не було ще жодної справи, якої він не довів би успішно до кінця.
Те, що сталося далі, ви, напевне, вважатимете за дивовижне і незвичайне.
Коли Дхандас і Дхірендра пішли до своїх номерів, я подався у вітальню і знічев’я почав переглядати журнал, де реєстровано прибулих. І раптом я побачив три підписи, що вирізнялися серед інших. Грубими, нерівними літерами написано ім’я Раджа Моханлала, далі чіткими літерами, нахиленими вліво, розписалась Бегам Хабіба, а ще нижче з тонких і довгих, наче журавлині ноги, паличок складався підпис — Та Чан.
От дивний збіг! Зовсім випадково Дхірендра натрапив у газеті на замітку про пана Чана, який міг би допомогти нам у тяжкому становищі, — І раптом того ж дня ми дізнаємось, що знаменитий детектив живе в тому ж готелі, де й ми!
Темні, відсталі люди пояснили б такий збіг чудом, втручанням надприродних сил. А насправді ніякого чуда тут не було: пан Чан їздив до Європи у своїх справах і тепер, природно, повертався на батьківщину через Суец.
У готелі черговому адміністраторові впало в око прізвище Чана, і він вийняв із старої підшивки газету із статтею про нього. Прочитавши статтю, адміністратор віддав газету розсильному, той відніс метрдотелеві ресторану, а метрдотель забув її на столі. Отак і сталось, що вона потрапила до рук Дхірендри.
Я зразу ж сказав моїм супутникам, що пан Чан тут, у нашому готелі, і запропонував звернутися до нього. Дхандас так хотів знайти амулет, що навіть не став заперечувати.
Ми повечеряли в ресторані і вже мали встати з-за столика, коли до зали ввійшов сам знаменитий детектив у модному костюмі англійського крою. Ніхто з нас не зустрічався раніше з паном Чаном, але ми зразу ж пізнали його, побачивши типове китайське обличчя. Чан був зовсім не такий опасистий, як його змальовували газети.
Дхандас злегка підштовхнув Дхірендру; капітан підійшов до детектива і, мабуть, бажаючи поздоровкатись за китайським звичаєм, так церемонно вклонився, що іншим часом ми б, напевне, засміялися.
— Пан Чан? — спитав Дхірендра.
Так. З ким маю честь розмовляти?
— Я капітан Дхірендра Натх.
— Дуже радий бачити вас — людину з вітчизни великого Будди.
Так уперше зустрілися ці двоє сміливих і розумних людей.
Розділ VI
МИ ВІДКРИВАЄМО ПАНОВІ ЧАНУ НАШУ ТАЄМНИЦЮ
Дхандас вимагав, щоб ми розказали панові Чану тільки те, що з моєї каюти на “Лотосі” викрадено жука-скарабея і що ми маємо підозру на двох “єгиптян”; ці люди втекли з корабля незабаром після того, як ми помітили, що амулет зник. Однак від детектива нічого не можна було приховати. Він допитувався про найменші подробиці, і ми подумали, що буде краще відкрити йому нашу таємницю.
Я докладно розповів Чанові про все, починаючи від убивства Шівнатха Джаухрі аж до прибуття “Лотоса” в Суец. ї добре, що ми нічого не приховали, бо інакше ніхто з нас не повернувся б додому.
Ви знаєте, що вже на “Лотосі” я зрозумів, яке небезпечне моє становище. А тепер, слідкуючи за виразом Чанового обличчя, ще раз переконався в цьому.
Чан уважно вислухав мене і, повечерявши (ми розмовляли, поки він їв), встав з-за столика.
— Зараз кожна хвилина дорога, — сказав він і, попросивши нас почекати його в готелі, вийшов дещо розвідати.
Повернувся він за півтори години і покликав нас у кімнату для курців. Ми посідали там навколо маленького столика так тісно, що майже торкались один одного головами.
— Мені дуже прикро, що доведеться засмутити вас, але я й досі не натрапив на слід злодіїв, що вкрали жука, та, мабуть, не скоро ще й натраплю, — промовив Чан. — Я був у порту і дізнався, що приблизно протягом семи тижнів у районі Суеца безнастанно плавало арабське дау;[21] воно прийшло сюди — так мені сказали — з міста Розетти. Ви самі розумієте, що вже сама поява цього судна тут, так далеко від Розетти, розташованої в гирлі Нілу, досить дивна. Та це ще не все Я дізнався, що люди на дау — не араби, а співвітчизники тих “єгиптян”, які втекли з “Лотоса”. Про це свідчить їхній вигляд і колір шкіри. Я починаю вірити, що все почуте од вас правда і що Мітні-Хапі таки існує на світі. Люди, які приїхали звідти, мають багато грошей і не шкодують витрачати їх, аби тільки здобути амулет. Мені здається, що оте підозріле судно недаром прибуло сюди, і втеча двох “єгиптян” зв’язана з ним. Чи не з його допомогою їм пощастило втекти з “Лотоса” і дістатися до берега? Ви тільки зверніть увагу, як добре вони підготували все для того, щоб украсти жука-скарабея і непомітно для всіх зникнути. Це мимоволі нагадує мені одне таємне товариство, яке завдало мені колись чимало мороки.
— А те дау ще в порту чи вже пішло? — спитав Дхандас.
— Ні, воно й досі плаває біля входу до гавані, і в цьому для нас найбільша небезпека. Напевне, втікачі хочуть пройти цим судном Суецький канал, бо в поїзді на них скоріше натрапить поліція, — відповів Чан.
Коли я вислухав його, мені ще дужче захотілось дістатися до Мітні-Хапі. Я вже нічого не боявся: безглуздо боятися хтозна-чого, коли маєш таких друзів, як капітан Дхірендра й Чан.
— Що ж ви хочете тепер робити? — спитав я Чана.
— Важко відповісти на це, але дещо я все-таки скажу. Ви самі розумієте, що я не можу оглянути весь район Суецького каналу. Але мені здається, що обидва “єгиптяни” й досі тут, у Суеці, і ще можна розшукати їх. У мене вже є один план, і я хочу здійснити його.
— Але ж Суец не маленьке місто, — заперечив Дхандас.
— Ви маєте рацію — Суец і справді великий порт, однак я не думаю шукати втікачів по всьому місту, — сказав Чан. — Для того, щоб ви зрозуміли мій план, коротко ознайомлю вас з географією Суеца. Тут є лише кілька головних вулиць, де ви побачите величезні магазини, банки, торгові контори та особняки іноземних купців. А відійдіть трохи в бік од цих вулиць, і ви зразу опинитесь серед вузьких, темних і брудних провулків; там живе простий люд, переважно араби. Жодному втікачеві ніколи й на думку не спаде переховуватися в центрі міста: там удень
