Вилов бандюг по-науковому

Отой замполіт, бодай би йому, перелякався, що накриється його рекомендація до академії в Москву і вирішив вислужитися. Забіг до Сироти і попросив, аби той, як людина з вищою філософською освітою, підказав якусь роботу Леніна, що має відношення до міліції. Щоби ґрунтовно проробити на політзаняттях. Олекса й ляпнув: «Матеріалізм та емпіріокритицизм». Зазначу, що цей суто філософський труд Володимир Ілліч написав у еміграції, одразу після того, як випадково протаранив головою цюріхський трамвайчик. Тому робота виявилася ну дуже складною для сприйняття.

На замполітове горе, в Міністерстві його ініціативу сприйняли, як належить, себто, як неприховане знущання над інтелектуальним рівнем радянського міліціонера. І влиндили за повною програмою. Замполіт наскаржився Генералу, і той прийняв суто соломонове рішення:

— Дайте цьому дотепнику такий «висяк», аби в нього не залишилося часу не те що на політичні жартики, а й на перекури.

Далі — слово самому Олексі.

Олекса Сирота:

Якби я знав, що все так обернеться, то не заводився б із нашим «комісаром паніки». Хоча цей представник «керівної і рушійної сили радянського суспільства» мене таки дістав. Так от, не встиг я зранку дійти до свого кабінетика, а там уже сидить Старий і труїть моїх тарганів своїм «біломором». І замість «добрий день»…

— Олексо, скільки тобі казати, щоб ти не спалював свої нерви на ідіотів! Хіба ти не знаєш, що останнім порядним комісаром був Семен Руднєв, царство йому небесне…

Я думав, що обійдеться уважним вислуховуванням в стонадцятий раз партизанських спогадів Старого. Аж ні!

— Витягай, хлопче, зошита і пиши з чистої сторінки: «Дублянки».

— Шеф, тільки не це…

— Ти що, вирішив, що тебе за політичні анекдоти в «обехаесес» переводять? Ну, наш Генерал, звичайно, звір, але ж не настільки. А потім, цього товару в жодному магазині немає, навіть по блату і за дуже великі гроші. Так що, синку, «розкрадання соціалістичної власності» відпадає. Залишається чистий кримінал — по лінії нашого відділу. Але спочатку кажи, що ти про це знаєш. У нашому ракурсі.

— Дублянка… Хутряний виріб. Ті, що моряки з-за бугра привозять, з телячого хутра. Наші, самопальні, — чи то з баранів, чи то навіть з кози. Відрізняються від класичної шуби з лисиці або цигейки тим, що у дублянках, як у кожухах, хутро — всередину.

— Нам, Сирота, щось схоже після війни видавали. Кожушок офіцерський, білий. Строк служби — десять років! Хрущов, паскуда, відмінив. Він нашого брата на дух не переносив. Навіть міністерство з МВС у якесь МОГП перейменував! (Міністерство охорони громадського порядку — авт.)

— Хрущов багато чого зробив! Але ж нам стару назву повернули.

— Назву повернули, а кожушки — ні. Це вже Леонід Ілліч недогледів. Хоча, у Росії, кажуть, видають. Але виключно у північних районах і тільки старшим офіцерам… Гаразд, мені переводитися запізно, а ти слухай. Почім цей дефіцит у нас в Києві, знаєш?

— Цікавився для загального розвитку: Самопальний — п'ятсот, але можна сторгуватися за чотириста. Канадська дублянка майже на тисячу за штуку тягне.

— От бачиш, тисячу за штуку. Середня зарплата за дев'ять місяців бездоганної чесної праці. Ми з Чапаєвим університетів не кінчали, але що таке співвідношення товару і попиту, я знаю. Тому коли ще тільки вперше побачив оці дублянки на дівчатках із хору Вірьовки — з гастролів привезли — одразу сказав: «Ну, скоро наші баранеси дочекаються, що кримінальний елемент почне їх із шкури витрушувати».

— Вгадали, на мою голову?

— Вгадав, Сирота, вгадав. Тримай кримінальну справу. Аби служба медом не здавалася. Доповідай щодня. Доки ці шминдрики, поки що невідомі правоохоронним органам, більшої біди не наробили.

Коли за старим партизаном зачинилися двері, я підсунув до себе товстелезну папку і голосно гукнув:

— Таргани, виходьте! Дідо вже пішов.

Але вони чомусь мені не повірили. Зате я вже через кілька хвилин переконався, що робити козу партійній номенклатурі небезпечно для здоров'я. Бо першу дублянку вульгарно вкрали. Хоча ні — не вульгарно, а за старою, вже призабутою схемою, розробленою в незапам'ятні часи театральними злодіями. Була така порода, вони спеціалізувалися на крадіжці… ні, не хутряних виробів, а всього лише гардеробних номерків. Потім їх спільниці в антракті забирали чужу шубу і спокійнісінько зникали. Прийом відомий, описаний в радянських детективах. Та на щастя для кримінального розшуку, театральний Київ — то не Москва чи Ленінград. Вогнищ культури — всього нічого: Оперний, російська драма, театр Франка і оперетка. Плюс філармонія. І — знову ж таки, київська особливість — гардеробницями працюють такі ветерани Мельпомени, що всіх відвідувачів не те що в обличчя, на ім'я-по батькові знають. І їхній одяг теж, до останнього ґудзика. Тому перша ж спроба якоїсь недофарбованої лахудри одержати канадську дублянку під номерок, вкрадений у народної артистки республіки, закінчилася для злодюжки дуже кепсько.

Від автора: Сучасному молодому читачеві важко навіть уявити собі класичну ситуацію радянського покупця, коли магазини були заповнені товаром, але що-небудь порядне і потрібне щастило дістати або у спекулянтів, або з-під прилавку (знову ж таки, з переплатою). Бо радянська легка промисловість працювала не для споживача, а для плану. А план можна було виконати за допомогою того ж самого дефіциту, який скромно іменувався «товаром підвищеного попиту». У ті роки в Полтавській області в глухому районі місцева торгівля раптом видала аж тисячу процентів плану. «Стахановцям» вручили прапор, хтось навіть одержав орден, а потім з'ясувалося: через чиюсь описку в центрі до району замість двох машин горілки привезли аж два вагони оковитої. Народ і це подужав!

А щодо виробів зі шкіри та хутра, то вони в Радянському Союзі вважалися супердефіцитом і розподілялися виключно серед найвищої номенклатури та їх родичів. Пригадую, якось втрапив я по рознарядці імітувати згорьовану громадськість на похоронах одного з українських радянських керівників. Була така народна забава — піввідгула за похорони, повний відгул за першотравневу демонстрацію. Так от, покійника виклали у Жовтневому палаці культури, де він за життя не був, здається, жодного разу. Та головне не це, а добрий батальйон близьких і рідних небіжчика. Вони сиділи навколо труни, вбрані, наче близнюки, в однакові французькі шкіряні реглани. І притискали до грудей шапки з пижика. А жіночки були ще й в італійських дефіцитних чоботях на товстій світлій підошві «манна каша». І весь оцей дефіцит лише підкреслював одну-єдину думку, виразно прописану у кожного на лобі: «Що ж ми тепер будемо носити?».

Олекса Сирота:

Назавтра Старий заловив мене на недозволеному. Я стояв посеред свого кабінету і тренувався швидко вихоплювати з-під пахви пістолет і прицілюватися в уявного бандюгу. Загалом, такі вправи у нашій Управі не лише не заборонялися, а й заохочувалися. За однією маленькою різницею. Я підвищував свою професійну майстерність, прицілюючись не у стандартну мішень, а в портрет Леоніда Ілліча Брежнєва, зодягненого у маршальський мундир. Свого часу цю «парсуну» роботи якогось народного художника з вірменським прізвищем приніс і особисто причепив мені на стіну придуркуватий замполіт зі словами: «Хай вам буде соромно перед партією, товаришу Сирота!».

Так от, вихопив я черговий раз пістолет (магазин з патронами, звичайно, лежав у сейфі), стрімко обома руками зафіксував його на лінії «око-ствол-ціль» і вже збирався клацнути бойком всуху, коли за спиною рипнули двері. Я механічно, не опускаючи зброю, як вовк, усім корпусом — обернувся на звук. Двері миттю і з гуркотом зачинилися, потім тихенько прочинилися на кілька сантиметрів і в щілину встромився чийсь потужний кулак. За мить добірний партизанський мат із того боку уточнив, хто він. І хто я.

Коли Старий наважився увійти, пістолет уже спочивав у кобурі, а я сидів за столом і незворушно, з олівцем у руках читав свіжий номер журналу «Радянський міліціонер». Мій безпосередній начальник оглянув інтер'єр кабінету так, наче бачив його вперше в житті, потім відхилив полу мого піджака, тицьнув пальцем у порожній отвір у рукоятці пістолета аби переконатися, що він справді розряджений і зітхнув так гірко, аж зашелестіли сторінки журналу.

— Слухай, ти, жертва важкого повоєнного дитинства. Знову клацав? Макаренка на тебе немає. Як уже руки сверблять, купи у «Дитячому світі» пугача, ящик пістонів і бабахай собі, доки не очманієш. Але вдома. І на кухні, а ще краще — у нужнику. Бо доклацаєшся. Знав я одного такого, на тебе схожого, — після війни. Так він доклацався. Прострелив собі галіфе, а своїй коханці — дупу.

— Це часом не наш замполіт був?

— Ні, наше ляпало тоді ще з бузинової цвиркалки у себе в селі курчат обливало. А то мій одноліток був. Але все одно — дурень.

Я нагострив вуха і попросив:

— Товаришу підполковник, у деталях, будь ласка.

— Іншим разом, салага. Підрости. Бо якщо у деталях, то ти стільки не вип'єш.

Від автора: Старий і справді розповів згодом Олексі цю абсолютно неймовірну і водночас стовідсотково правдиву історію нещасливого флірту повоєнного капітана міліції з генеральською дружиною. Олекса, у свою чергу, довго дражнив мене обіцянкою якось переповісти, але витрусити подробиці мені вдалося лише після привезеної мною з відрядження пляшки «ризького бальзаму». Знаєте — воно того вартувало.

Олекса Сирота:

Старий пройшов до вікна, відчинив кватирку і забрав у мене журнал:

— А до речі, Робін Гуде, як там справи з дублянками?

— Справи? Вивчаю.

— Ну-ну! Поспішай, бо погода підпирає. З понеділка обіцяли заморозки на грунті, а наприкінці тижня і морозець у повітрі. Саме час пофраєритися у хутряному імпорті перед іншими жлобихами. А відтак — і сірі вовчики повиповзають (тьху-тьху-тьху, аби не наврочити!). Працюй.

Перед тим, як вийти, Старий влучним щиглем спровадив недопалок у відчинену кватирку. Я, до речі, кілька разів намагався зробити те ж саме — не вийшло. Двічі пропалив штору, а від третього — рикошетом у куток — зайнялася корзина зі сміттям.

Знав би де впасти — соломки підстелив би. Аби наше «тьху-тьху» допомагало, плювалися б ми всім розшуком з ранку до вечора. Першу модницю пограбували ще до заморозків на грунті. Як завжди, інформацію в Управі одержали із запізненням. Знову підклали свиню пінкертони з райвідділу. Подали у зведенні цю історію як факт «насильницького викрадення сумки господарської з харчовими продуктами та деяких особистих речей у громадянки Н.».

Пояснюю для особливо нетямущих: кожен факт пограбування негайно подавався на саму гору, на Богомольця, у зведення міністру. І відповідно, з гори всім врізали. А «насильницьке викрадення» — це з одного боку наче й те саме, а з іншого боку — не те. Скажімо, заґавилася тьотя — і у неї сумку з рук висмикнули. А щодо особистих речей, то без суттєвого уточнення: «здерли дублянку вартістю тисячу крб.» усе це виглядало зовсім безневинно. Ну подумаєш — може, ті особисті речі у вигляді пари колготок лежали у сумці з трьомастами грамами вареної ковбаси. Такий епізод взагалі уваги не вартий, тому подається лише в міську Управу — і то в загальному зведенні, під грифом «для ознайомлення».

До того ж, діялося це на Оболоні, котра, як відомо, являла собою суцільний Вавілон після падіння горезвісної вежі: ні тобі магазинів, ні тобі світла на вулицях, ні тобі порядку, ні тобі транспорту нормального. Одне щастя — нові квартири, щоправда, без гарячої води, з гнилою столяркою, перекошеними вікнами, дверима, що вилітають від могутнього чхання в коридорі, — але все те дрібниці. Бо головне — квартира, на яку радянська людина чекає в середньому двадцять років.

І ще одна, суто міліцейська особливість таких от районів. Вони забезпечують для всього міста основну статистику по квартирним крадіжкам. І це природно. Доки сусіди один з одним познайомляться, доки замки і двері поміняють, злодюги пошарудять. Але начальство наше всієї цієї об'єктивності не сприймало і довбало з однаковою енергією що печерських ментів, що