оболонських. Тому філологічні тонкощі наших колег ми розшифрували лише після третього епізоду. Та й то — через те, що третя потерпіла прорвалася до нашого Генерала і влаштувала йому бучу. Чергового на вході перевели постовим на ту ж таки Оболонь, але громадянку довелося прийняти, вислухати, а потім вхопитися за голову. Бо насправді, виявляється, не якісь там «ближче не встановлені одинаки чоловічої статі без особливих прикмет» вихоплювали у роззяв господарські сумки. Жінок стовідсотково грабувала організована злочинна група і то в спосіб, досі Київському кримінальному розшуку не відомий.

Надвечір, коли вже хороший присмерк і горять ліхтарі, жінці у дублянці перепиняли дорогу двоє молодиків. Жертва ще не встигала зорієнтуватися, Як хтось ззаду затискував їй рота і носа шматком матерії, просякнутої ефіром. Бідолаха вирубалася не стільки від наркозу, скільки з переляку, і її без усякого опору звільняли від хутродефіциту і принагідно (але не обов'язково) прихоплювали сумку з документами, грішми, продуктами. Як ви розумієте, у дублянках шпацирували не змащувальниці буксів зі станції «Київ-Товарна», а значить — гаманці були пухкенькі. Грабіжники з чималим уловом зникали так само несподівано, як і з'являлися.

Наш Генерал уважно вислухав потерпілу, вибачився перед нею і навіть, на загальне здивування, відправив її додому своєю службовою «Волгою». Потім викликав оболонських задрипанців і відвів душу. Кажуть, роздовбон був такий, що генеральський кобель-вівчар, надресирований не боятись ані ножа, ані ствола, перелякано заповз за шафу і довго відмовлявся звідти вилазити. Охоче вірю. Бо після того, як винуватців реанімували, вмили і відпустили перепісяти, їх спровадили до мене.

Тоді я ще не бив лежачих. А тому був, можна сказати, навіть лагідним. Я посадив усіх трьох попід єдиною незайнятою стінкою, яку прикрашав уже згадуваний портрет Л. І. Брежнєва, і навіть трошки розрадив:

— Я розумію, колеги, що в усіх вас було нелегке дитинство, нестача вітамінів, складні житлові умови, неповні сім'ї…

Колеги дружно засопіли у шість дірок.

— …Крім того, ви не хотіли пити риб'ячий жир, а це згубно вплинуло на ваші «ай-кью». По-нашому — коефіцієнт інтелекту. Що, не зрозуміли? На ваші дурні довбешки вплинуло, цапидла ви кастровані.

— Ну, ви, товаришу старший інспектор, нас розумними словами не діставайте. Ви самі спробуйте, як воно — з одного боку зменшити рівень злочинності, а з другого — збільшити її розкриття. Це ж ні на яку голову не налізе, навіть на цю, котра, як ви сказали, цапову. Якщо її зменшувати, то як же вона збільшиться?!

— Нещастячка ж ви мої районні. Вам у шкільні роки ніколи не загадували таку загадку: «Чим більше з неї береш, тим більшою вона стає»?

Нещастячка навіть сопіти перестали — ступор був повний.

— Так, з вами все ясно. Це, щоб ви знали, яма. Колеги щиро здивувалися, а найсміливіший навіть визнав:

— Ти диви! А воно ж таки так… хто б міг подумати!

— А думати треба. Було б чим. Гар'азд, забезпечте мені краще явку всіх потерпілих.

— А як їхати не захочуть?

— Ну, тоді вам один вихід — паняй до ями.

Всі троє рушили до дверей, а останній на ходу щось шепотів і крутив туди-сюди пальцями. Видно, до нього загадка про яму так і не дійшла.

Скажу чесно — я люблю порпатися у слідчих справах, сидячи за столом. Кидатися, як хлопчик, на місце злочину, не дослухавши, що, де і коли — то не для мене. То для дуже красивих фільмів про радянську міліцію. Що там робити — на місці злочину, коли після самого злочину пройшло кілька днів і всі ймовірні сліди давно вже затоптані, заїжджені, засмічені… і взагалі, все, виявляється не так, не тоді і не на цьому місці.

Розмова з першими двома потерпілими виявилася короткою і стандартною, як під копірку:

— Що у вас відібрали?

— Дублянку і сумку.

— Що було в сумці?

— Документи і гаманець з грішми.

— Скільки грошей?

— Не пам'ятаю. Я, знаєте, дуже злякалася.

— Де ви придбали дублянку?

— У комісійному.

— Чек зберегли?

— Ні, бо не думала, що таке вийде.

— У скільки ви оцінюєте завдану вам шкоду?

— Не знаю. Я злякалася. Я й досі ще не заспокоїлася. Це, напевне, через той наркоз.

— Скільки було нападників?

— Не пам'ятаю. Здається, двоє.

— А той, що ззаду підійшов?

— Ой, тоді троє. Не пам'ятаю… може, вже досить? Я себе погано почуваю… після отого наркозу.

— Розпишіться отут, отут і отут.

Ні в яких комісійних, звичайно, вони нічого не купували. Але кому охота засвітитися співучасником спекулятивної оборудки? А раптом, замість повернути вкрадене, саму під статтю підведуть? У нашій могутній великій державі все можливо.

Скажу по совісті, я покладав надії лише на третю потерпілу. По-перше, її дублянка була пошита з вітчизняної буковинської кози, котра, напевне, так забуцала своїх хазяїв, що вони здерли з неї шкіру і пустили на дефіцит. По-друге, потерпіла була художницею, тому я сподівався, що вона професійно запам'ятала обличчя нападників. Може, ще й намалює по пам'яті — таке бувало. Нарешті, саме ця жінка вчинила ґвалт в кабінеті у Генерала.

Художниця міцно і всерйоз зупинилася десь на межі тридцяти п'яти років і намірялася дожити саме в цій віковій категорії до старості. Треба сказати, це у неї непогано виходило. І лише інша спостережлива жінка чи такий зануда в штанах, як я, зуміли б додивитися, що надмір фарби під очима дами — то не мода така, а старанне маскування зрадливих зморщок.

— Сподіваюсь, шановна, ви все добре пам'ятаєте.

— Нічого я не пам'ятаю.

— Як?!

— По-перше, мене перестріли в прохідняку, де була дуже яскрава лампочка. Вони вийшли так, що добре бачили мене, а я розрізнила самі лише силуети. А по-друге, ота гидота — ну, котрою вони змочили ганчірку — вона мені не по памороках, а по очах вдарила одразу. Сльози полилися, як від нарізаної цибулі. І потім, все це було блискавично. Не встигла прийти до тями — їх уже нема. І дублянки, і сумки… стою, сльози течуть, колготки мокрі, в туфлях хлюпає. Суцільний тобі Рєпін, картина «Не ждали».

— Ви що, ненароком в калюжу вступили?

На моє щастя, в кабінеті на цей момент не було трьох оболонських нещастячок. Вони б мали повну моральну сатисфакцію від того, що одержав я.

— Калюжу? Вступила? Ні, я її зробила, як тільки збагнула, що мене грабують. А чого це ви почервоніли? Можна подумати, що з вами в дитинстві такого не траплялося.

Вона навіть зірвалася на рівні:

— Ви ж не уявляєте, у що мені ця дублянка обійшлась! Я через неї з половиною нашої секції горщики побила.

— Якої секції? Ви ж художниця, а не спортсменка.

— Так ото ж, художниця. Член Спілки художників УРСР. Там у заяві написано! А наша Спілка ділиться на секції: графіки, скульптури, живопису…

— А щодо горщиків — так чого це ви?

— Як чого? Ви хіба не знаєте? Ми ж не міліція, нам двічі на місяць зарплату ніхто не платить. Що заробив, те маєш. Не заробив — нічого не маєш.

А замовлення на базарі не купиш. Його через правління Спілки розподіляють, а потім через керівництво секції.

До мене почала доходити вся ота мистецька арифметика. Потерпіла, напевне, одержала непогане замовлення, бо її дублянка, хоч і вітчизняна, але мінімум на півтисячі карбованців тягла.

— То, звичайно, прикро, що у вас конфлікт з половиною секції. Проте, сподіваюсь, друга половина — нормальні люди?

— Про що ви говорите? З вашими «нормальними» я погавкалася, ще коли вступала у Спілку. Зняли, бачите, ґвалт, що я для протекції з усім правлінням переспала. А я їм у відповідь: брехня! По-перше, не з усім правлінням, бо з Тетяною Яблонською і Надею Кальченко я не спала. У нас трьох, хвалити Бога, нормальна сексуальна орієнтація, не те що у декого з присутніх. А по-друге, як може комусь і колись давала, то виключно у студентські роки. І тільки в силу гострої виробничої необхідності. Бо у мене, знову ж таки, на відміну від декого з присутніх, тато з мамою не заслужені діячі мистецтв і навіть не кандидати мистецтвознавства. Тому моє дитинство пройшло на хуторі Причепівка поміж кропиви, будяків і кози з козенятами. Відтак — підробляла натурницею, доки вчилася. У наших видатних, визначних і відомих. Прізвищ називати не буду, ви їх і так добре знаєте. А якщо з ким щось і було, так культурно і естетично. І в майстерні, а не в Піонерському парку на лавці, як у декого з присутніх.

Абзац! Я роззявив рота і застиг, як армійський старшина, котрий під час виконання державного гімну випадково помітив, що у нього розстібнута ширінка.

Від автора: Перепрошую, але мені знову доведеться втрутитись, аби пояснити молодим і нагадати старим, чому мого друга Олексу Сироту заклинило від загалом безневинних — з нинішньої точки зору — відвертостей моторної художниці.

Річ у тім, і я вже про це згадував, що сексу в Радянському Союзі не існувало категорично. Любити належало: комуністичну партію, радянську державу і свою роботу. Пригадується, Тарас Іванович Франко, син великого Каменяра, десь у ці часи приніс до видавництва свої переклади класичної любовної лірики античних авторів. Рукопис не прийняли, мовляв, це не актуально. Старий латиніст лише знизав плечима: «Якщо любов — це не актуяльно, то звідки візьмуться діти, котрі мають жити при комунізмі?».

Жарти жартами, але найвище партійне керівництво особисто контролювало суворе дотримання в суспільстві найтупішого середньовічного святенництва. Розпорядженням Ве-Ве Щербицького було закрито чи не єдиний в Україні сексологічний кабінет у Жовтневій лікарні Києва і заборонені безневинні лекції про психологію та етику сімейного життя. До речі, сьогодні один дуже відомий український правозахисник-психіатр дуже любить ганити на всіх перехрестях радянську «каральну психіатрію». Проте, чомусь замовчує цікаву подробицю тих часів, а саме: лікарі-психіатри повідомляли міліції анкетні дані на всіх людей, які зверталися до них по допомогу у вирішенні проблем інтимного життя. А міліція, у свою чергу, брала цих людей на облік, як потенційно небезпечних сексуальних злочинців.

І водночас, у номенклатурних квартирах та кабінетах мало не на виду лежали і респектабельний «Плейбой», і грайливий «Пентхауз», і відверте порно з Данії. А зо два роки тому одна з київських газет надрукувала інтерв'ю з дружиною колишнього референта самого Щербицького. От вона й розповіла, як у самій цитаделі комуністичної моралі — в будинку ЦК компартії України — деякі дами ще задовго до народження Моніки Левінські виробляли під столами партійних босів таке, що й Клінтон би густо почервонів.

Так розважалися «партайгеноссе». А проста радянська людина могла прожити зі своєю законною дружиною до старості, сплодити з нею купу дітей і так і не побачити її бодай один раз повністю оголеною. Отакі були часи. Така була «любва».

Олекса Сирота:

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату