Гліб Голубєв
ВОГОНЬ-ОХОРОНЕЦЬ
ДИВНІ ЗНАХІДКИ
Відомостей, невідомих людям у давнину, було дуже багато.
М. Твен
Неймовірна ця історія й без того дуже заплутана, та ще Мишко Званцев наполіг, щоб ми її розповідали неодмінно ось так — по черзі, розділами, доповнюючи один одного. То краще вже я вам одразу відрекомендуюсь, щоб уникнути плутанини. Звуть мене Олексієм, прізвище — Скорчинський. Науковий співробітник Інституту археології.[1]
От бачите, Мишко вже кепкує і перебиває мене, такий у нього характер. Хоч ми й домовилися не заважати один одному. Нехай кожен висвітлює події по-своєму і розтлумачує таємниці та незвичайні пригоди, яких ми зазнали. Але втручатись у чужу розповідь — це вже прийом заборонений, це значить впливати на оповідача.
Гаразд, не збочуватиму. Отже, про все з самого початку.
Я сиджу на купі м'якої землі, щойно викинутої із розкопок, і сумовито поглядаю у глибоку яму. Знову невдача!
Власне кажучи, з наукового погляду ніякої невдачі немає. Ми розкопуємо стародавнє грецьке місто Уранополіс, яке існувало понад дві тисячі років тому тут, на Кримському узбережжі. Сьогодні розчистили залишки фундаменту ще одного будинку, в якому за двадцять століть до нас жили люди. Ось там, напевно, було вогнище, біля нього вечорами збирались усією родиною, дивились, як довгі язики полум'я лижуть старий казанок з бобовою юшкою, — кіптява досі збереглась на камінні, вона так глибоко в'їлась, що її не стерли віки.
Звичайнісінький будинок… А чого ж я чекав?
Все йде добре, все нормально.
Оцей останній розкоп дає змогу відновити контури вулиці, якою блукають мої студенти з рейкою і теодолітом, наносячи її на план.
Поступово з-під землі вимальовується силует стародавнього міста. Ось тут була виноробня: на великому, трохи похилому зацементованому майданчику раби ногами чавили стиглий виноград, і червоний сік стікав жолобками в три великі резервуари. А в цих глибоких цистернах, видовбаних і теж старанно зацементованих просто в скелі поблизу берега моря, безперечно, солили рибу. Вона була важливим предметом експорту: вже на той час навіть у далеких Афінах славився жирний керченський оселедець.
За два роки розкопок ми добули з-під землі стільки цікавих речей, що взимку, коли припиняються польові роботи, ніяк не встигаємо їх упорядковувати і описувати. Ящиками з нашими колекціями в інституті заставили дві кімнати до самої стелі. Час писати дисертацію…
Чому ж не радіти?
Скажу чесно: все це череп'я амфор, залишки фундаментів і фортечних мурів, дитячі іграшки, викинуті багато століть тому на смітник, знаходять під час розкопок будь-якого старогрецького міста. А я чогось чекаю незвичайного. Чого — поки що не знаю сам.
Щоправда, нам поталанило за знахідками відновити в найменших деталях, як це місто загинуло в полум'ї дві тисячі років тому під час нападу войовничих скіфів.
Але й тут немає нічого незвичайного. Такі сутички відбувались тоді дуже часто. Всі міста і поселення грецьких пришельців понад берегами Чорного моря перебували під постійною загрозою нападу скіфів, таврів, сіндів чи інших місцевих племен, що оточували їх з усіх боків, притискуючи до моря. Платон глузливо порівнює ці поліси з жабами, що розсілися на берегах величезної калюжі.
Серед епітафій на мармурових плитах, які ми знаходили, розкопуючи некрополь, — стародавнє кладовище на околиці міста, — раз у раз натрапляли:
«Лісімах, син Псіхаріона, прощавай! Лісімаха, у поводженні з усіма громадянами і чужоземцями ласкавого, убив шалений Арей номадів. Кожен жалібно заквилив по ньому, померлому, оплакуючи квітучий вік мужа…»
«Філотт, син Мирмека, наразився на страшний варварський спис…»
І, як печальний приспів, у кінці кожного надгробного напису повторюється одне слово: «хайре» — «прощавай».
Чому ж я все-таки жду від розкопок чогось незвичайного? Які таємниці непокоять. мене? Передусім: чому місто називалося Уранополісом! В перекладі це означає — «місто неба».
Сьогодні ми знову знайшли стародавню монету, загублену кимось із городян на вулиці дві тисячі років тому. Звичайна монета, мідна, завбільшки з нашу трикопійкову. Греки називали її геміоболом — половинкою обола.[2] Вона майже не стерта, можна добре роздивитись усе, що на ній зображено: бог лікування Асклепій, що спирається на свій традиційний жертовний триніжок, обвитий змією, а праворуч від його голови — кілька зірочок у променях сонця. Вздовж обідка монети маленькими літерами написано грецькою: «Слава Ураніду й Аглотілу».
Необізнаному — монета як монета, чудова прикраса будь-якої нумізматичної колекції. А для мене, хоч вже третій рік розкопую це стародавнє місто, вона — цілковита таємниця.
Зображення різних богів на грецьких монетах того часу — явище звичайне, причому кожне місто мало своїх улюблених. В Херсонесі на монетах, як правило, карбували голову богині Діви, вона вважалась захисницею цього міста. На пантікапейських монетах часто трапляються зображення якогось бородатого божка з довгими цапиними вухами — щось схоже на міфічного Сатира, часом постаті Геракла, богині перемоги Нікі, німф, а також левів, коней, бою биків, дельфінів і осетрів. Але бога Асклепія, як мені відомо, в жодному з міст не шанували настільки, щоб його зображенням прикрашати монети.
І зовсім уже незрозуміло, чому бога лікування, котрий не має ніякого відношення до астрономії, зображено в оточенні якихось зірок. Не прояснює загадки, а тільки ще більше заплутує справу і лаконічний напис на монеті. Аглотіл — ім'я типово грецьке, а Уранід в перекладі означає «син неба». Надто незвично для нормального імені, скоріше якийсь своєрідний псевдонім.
Хто були ці Аглотіл та Уранід? За віщо їх удостоєно такої честі, що заради них спеціально карбували монету? Протягом трьох років ми знайшли вже кілька таких монет: і грошові мідні геміоболи, і більш цінні драхми (цінні, звичайно, з точки зору людей тих часів, для нас же зараз будь-яка стародавня монета однаково дорога), знайшли навіть один важкий статер — ціле багатство як на той час. І на всіх монетах однотипні малюнки, ті ж загадкові імена. І, головне, всі монети зовсім не стерті, щойно з-під карбу. Отже, їх було випущено на ознаменування тієї ж самої події.
А подія ця, про яку я після тривалих розшуків, переглянувши гору історичних джерел, знайшов лише одну коротеньку згадку, теж була загадкова і незрозуміла.
Місто заснували ще в V столітті до нашої ери мілетські купці, яких за непосидючість прозвали «вічними мореплавцями», і було воно спершу не Уранополісом, а Гераклією. Все ясно і зрозуміло: на честь відомого міфічного героя, ніяких загадок.
Чому ж раптом у 63 році до нашої ери, всього за кілька місяців до своєї загибелі в полум'ї пожарищ, воно раптом оголосило себе Небесним містом?!
Певно, така знаменна подія, — перейменування міст, — відзначалась за звичаєм у стародавніх греків спеціальним пам'ятним написом на мармуровій стелі. От коли б її знайти! Тоді ми б ураз про все довідались. Але де вона, ця стела? Можливо, лежить у землі під фундаментом одного з санаторіїв? Чи вже давно викопана якимсь заповзятливим місцевим жителем, розбита на куски, замурована в стіну ось цієї чистої кам'янички, заштукатурена, схована від моїх очей. Адже тут багато будинків зведено з уламків стародавніх споруд.
Та сподіватися знайти чудом уцілілу стелу з детальним пам'ятним написом, а ще більше якийсь історичний документ, що відразу з'ясували б усі таємниці, не доводиться. Залишається одне: відновлювати істину по крупинках, по розбитих черепках та обгорілих уламках, як це здебільшого й робимо ми, археологи.
І ось я сиджу на купі свіжовиритої землі, перевертаючи в руках знайдену монету, знов і знов розглядаю зображення бога Асклепія із зоряним вінком над головою й марно намагаючись щось зрозуміти.
Коли б вона могла говорити!
Хіба можна по черепках відновити психологію Одіссея чи Ахілла? Ці герої сивої давнини так і залишились би невідомими для нас, якби не оспівав їх у свій час Гомер. Та моє містечко не Троя, і в нього не було свого Гомера.
— О вельмишановний кандидате могильних наук, чи можу я сподіватись на вашу просвіщенну увагу? — перебиває мої роздуми знайомий насмішкуватий голос.
Я схоплююсь. Пухка земля повзе з-під моїх ніг, і я мало не падаю в яму.
Так і є, Мишко Званцев власною довгов'язою персоною! Все ж приїхав у відпустку, як і обіцяв. Він вчасно хапає мене в свої залізні обійми і не дає звалитися в яму.
— Здорово, старий!
— Нарешті вибрався!
