— Якої іграшки?
Алик зніяковів і так почервонів, що навіть загар не міг цього приховати.
— Ну, чого ти соромишся? — підбадьорив я. — Здогад, у всякому разі, більш вірогідний, ніж домисли про маски чи архітектурні деталі. Іграшки цілком могли бути в храмі як дарунки дітей, котрі одужали. Відомий випадок, коли хлопчик, на ім'я Євфан, приніс в дар Асклепію за успішне лікування найдорожче, що в нього було, — десять кісточок для гри в гилки…
— Та ну! Хіба й тоді вже грали в гилки?
— Звичайно, Мишко. Про цей дарунок зберігся запис на стіні храму Асклепія в Епідаврі. Так що Аликів здогад може бути цілком правильним.
— Ні, Олексію Миколайовичу, я зморозив дурницю, — захитав головою Алик. — Це я зопалу. Схожість вже надто велика…
— З чим?
— Що ти мнешся? Почав, так кажи! — напали па бідолаху з усіх боків.
— Та розумієте, я в дитинстві авіамоделізмом захоплювався… — Він знову замовк, червоніючи.
— І що ти хочеш сказати?
— Мені здалося, ніби це схоже на модель літака… На частину крила…
Ой, скільки тут було сміху. Але всіх перекрив своїм гучним голосом Мишко.
— Тихо, діти! — закричав він. — Це ж сенсація, найвидатніше відкриття нашого століття! Треба бігти на телеграф: «Знайдено рештки крил Ікара. Деталі поштою…» Або краще так: «Виявлено сліди діяльності юних авіамоделістів першого століття до нашої ери…»
Треба заступитися за бідолашного Алика і швидше втихомирити Мишка.
— Слухай, а ти даремно насміхаєшся над технічними знаннями стародавніх, — сказав я. — Тут ще може бути немало гідних подиву відкриттів для вашого брата скептика-інженера. Чув ти, наприклад, про знамениту знахідку біля острова Антикітеру?
— Біля якого острова? Не перебивай ти мене, будь ласка, цими старогрецькими назвами. І, пардон, що там було знайдено — діючу модель атомної бомби?
— Ні, чудово діючий обчислювальний механізм, звичайно, не електронний, як у вас тепер, але не менш ефективний як на той час.
— Цікаво! Коли можна — детальніше, маестро.
— Ну, лекцію читати я не збираюсь, не бійся. Скажу коротко: до цієї знахідки вважалось, ніби стародавні греки мали великі успіхи в галузі чистої математики, але механіка в них не досягла особливого
розквіту. І раптом на початку нинішнього століття ловці губок знаходять на дні моря біля острова Антикітеру прилад, який показував річний рух Сонця в зодіаці, точний час сходу і заходу найяскравіших зірок і найважливіших для орієнтування сузір'їв у різні пори року. Крім того, були особливі покажчики основних фаз Місяця, часу заходу й сходу всіх планет, відомих грецьким астрономам, — Меркурія, Венери, Марса, Юпітера й Сатурна, ба навіть схеми їх руху по небосхилу.
— І скільки ж будинків він займав на дні моря, цей чудо-прилад? — усе ще впирався Мишко, хоч уже з явною цікавістю.
— В тім-то й річ, що прилад портативний, не більший від сучасного настільного годинника.
— А коли його створили? — спитав Алик.
— Корабель, на якому був прилад, зазнав аварії десь у першій половині першого століття до нашої ери, зараз точно не пам'ятаю. Можна довідатись з опису знахідки.
— А ти навіть опис маєш?
— Звичайно. Чи ти думаєш, що я все це теж вигадав? Треба пошукати увечері. Здається, навіть журнал у мене є з собою. Там і детальний опис, і схема, кілька фотознімків…
— Ну, коли навіть фотознімки є, то я повірю, що до нашої ери був гурток авіамоделістів.
— Гаразд! А поки що — до роботи, — розпорядився я. — І так багато часу змарнували!..
Увечері я розшукав товстий том «Античного світу» з описом чудової знахідки біля берегів Антикітеру, і Михайло забув навіть про танці та традиційне вечірнє купання. Я теж рився в книжках, намагаючись знайти хоч натяк на розгадку того, що ми сьогодні знайшли.
Я розглядав фотознімки й малюнки античних іграшок, різних предметів домашнього вжитку, взуття й одягу. Потім мені здалося, ніби дивна знахідка має якесь відношення до мореплавства тих часів. Може, це шматок вітрил? Та навряд чи їх робили з такої доброї шкіри. А точніше перевірити це припущення, на жаль, немає змоги, бо до нас не дійшов жоден старогрецький парусник, хіба що їхні зображення на вазах.
Мишко, видно, захопився. Він креслив якісь схеми, раз у раз чулося його бурмотіння:
— Отже, верхній циферблат прикріплений над головним приводним клесом. А стрілки поверталися за допомогою ось цього барабана — ексцентрика… Ну, а цей штифтик для чого?
«Клюнув, — радів я. — Тепер надовго забуде про свою печеру. Давай, брате! Над цим хитромудрим механізмом уже багато хто ламав голову…»
Та згодом ним оволоділа нова манія: почав вимагати в мене зразки посуду та уламки обпаленої цегли для якихось аналізів.
— Та навіщо тобі воно? Що ти збираєшся робити?
— Удосконалювати метод палеомагнетизму.
Заперечувати проти цього було важко. Метод палеомагнетизму, розроблений останнім часом фізиками, дуже полегшив нам, археологам, датування знахідок. Чаклуючи зі своїми хитрими приладами над глиняними черепками, вони умудрялись дізнаватись, яким було магнітне поле Землі того часу, коли ця посудина обпалювалась у гончарній печі. А потім, користуючись складними графіками й діаграмами, на основі цих даних досить точно визначали час виготовлення посуду.
Майже для кожного знайденого зразка я про всяк випадок добирав і дублікати. Та все одно розлучатися з ними не хотілось: хтозна, що могло статися?..
А Мишко був невблаганний.
— Ану, не скупись! Для тебе ж стараюсь. Через кілька днів закінчилась його відпустка. Михайла телеграмою достроково викликали в Москву.
Коли я проводжав його на автобус, він раптом посварився на мене пальцем і, кепкуючи, сказав:
— А печерку ти мені прибережи до наступного приїзду. Я до неї неодмінно полізу.
— Прибережу, прибережу, — пообіцяв я похмуро.
— Я туди навіть вхід замурую й землею засиплю, щоб ти його ніколи більше не знайшов, бродяго!
Він мав з собою цілий ящик обгорілої цегли.
— Навіщо тобі стільки? — запитав я. — Цілий дім можна побудувати.
— Є у мене одна ідейка, — сказав Мишко, — але поки що ні слова.
Любить він напускати таємничість! Для чого йому та цегла?
Наступного дня сталося таке, що сторонні думки зразу вилетіли в мене з голови. Я забув про все на світі, крім роботи.
Зранку все йшло як завжди. Вже другий тиждень ми вели розкопки бокового вівтаря храму. Поволі розчищався останній куток невеликої комірчини, що була, очевидно, притулком комусь із храмових служників-рабів. Тут годі й думати знайти бодай залишки простого домашнього начиння. Яке майно міг мати раб?
Зачистку вів старанний і акуратний Алик Рогов. Я йому довіряв найскладніші розкопки, так що спокійно залишив його самого й пішов на інший об'єкт, де кілька студентів тільки-но починали розкривати фрагмент фундаменту фортечної стіни. Я попрацював з ними майже годину, коли побачив, що до нас біжить Тамара. Вона ще здаля відчайдушно махала рукою.
Захекавшись, гукнула:
— Олексію Миколайовичу, йдіть швидше! Вас Алик кличе.
— Що там трапилося?
— Він знайшов якийсь рукопис!
Ми всі помчали до Алика — попереду я, за мною, покидавши лопати, студенти, а позаду всіх зовсім знесилена Тамара.
Рогов сидів у ямі, час від часу нетерпляче висовуючи звідти голову, а сам прикривав долонями й всім тілом знахідку, смішно розчепіривши лікті — зовсім як квочка на гнізді. Я сплигнув до нього в розкоп, решта скупчилась навколо, відсапуючись і переводячи дух.
Алик обережно прийняв руки, і я побачив, що із землі стирчав край чогось плетеного з лози, можливо, кошика. Пруття обвуглилось.
Я це відразу помітив, машинально. Всю увагу мою привернув шматок папірусу, що стирчав між пруттям. Невже чудом зберігся якийсь письмовий документ?
Стримуючи тремтіння рук, за допомогою Алика, який, наче асистент під час складної хірургічної операції, з одного руху моїх брів подавав то скальпель, то гумову грушу для здування пилюки, я почав розчищати землю навколо кошика.
Пінцетом я вийняв з неї шматок ганчірки, клубочок вовни, кілька трісочок, глиняну пластинку… І, на решті, невеликий, тонкий згорток папірусу, за ним другий. Їх я зразу ж, поки не розсипалися на порох від свіжого повітря, розгорнув і затис між двома скельцями. Тепер можна було витерти піт з лоба й спробувати повернути зовсім занімілу шию…
Я подивився на годинник. Не дивно, що шия так страшенно боліла: проморочився дві години сімнадцять хвилин і зовсім не помітив цього.
Я проглянув коротенький напис на табличці: «Клеот запитує бога, чи вигідно й корисно йому розводити овець?»
Так, усе зрозуміло, звичайне питання до оракула. Тепер папіруси. На першому з них написано: «Я рішуче докоряю тобі за те, що ти дав загинути двом поросятам внаслідок перевтоми від довгої дороги, адже ти міг покласти їх на віз і доставити благополучно. На Геракліда вина не падає, бо ти сам, за його словами, наказав йому, щоб поросята бігли всю дорогу. І потім не забудь пустити…»
Далі записка обривалася, хоч на папірусі ще залишалось вільне місце і чорніла велика клякса, ніби того, що писав, хтось підштовхнув під руку.
Я швиденько перемалював текст у свій блокнот і зайнявся іншим шматком папірусу. Це теж, мабуть, якась чернетка. Літери недбало розбіглися нерівними рядками: дельта, іпсилон, сигма, омікрон… Я перечитав їх знову й міцно потер лоба.
Всі літери були знайомі, але я нічого не розумів. Вони не складались в нормальні, зрозумілі слова. Звичайнісінькі грецькі літери… Але з їх сполучення виходила справді якась тарабарщина, позбавлена будь-якого смислу.
Я склав лише окремі слова: «по-ахейськи», «націди», а ось це, мабуть, «розмішай». Та й вони були якісь спотворені, перекручені, з наче навмисне усіченими закінченнями, тому я швидше вгадував їх зміст, ніж розумів його точно.
Дуже незвичний і болісний стан! Уявіть собі, що ви добре знаєте, як вимовляється кожна літера рідного алфавіту, але розуміти смисл складених із цих літер слів раптом розучились. Стала чужою своя рідна мова!
Таке діялося й зо мною. Зовсім розгублений, я підвів голову і сказав студентам:
— Нічого не розумію… Що за чортівня!
