польське село Гуту Пеняцьку на Львівщині. 22 лютого 1944 року радянські партизани залишили село, а 23 лютого Гуту Пеняцьку заатакували відділи СС дивізії «Галичина». Бої тривали п'ять днів. 28 лютого есесівці разом із відділом УПА захопили село, зігнали всіх мешканців до костела. В той час упівці грабували майно і вивозили пограбоване. Після грабунку будівлі підпалили. В костелі почалася розправа, в результаті якої загинуло 868 людей. Автор зазначає, що О. Корман подає список осіб, які загинули від рук вояків СС дивізії «Галичина» і УПА.
В книзі Юзефа Файковського і Яна Реліги «Гітлерівські злочини в польських селах 1939–1945» (Warszawa, 1981) подається такий факт: 1–2 лютого 1944 року відділи жандармерії, СС і СС-«Галичина» кількістю близько 3-х тисяч солдатів оточили село Борув, знищили 280 господарств і вимордували близько 300 людей. Не ідентифіковано 58 осіб. Врятувалися тільки кілька молодих чоловіків. Тут же автор подає інформацію про участь есесівців із дивізії СС «Галичина» у винищенні поляків в Кєлецькому, Ряшівському, Тарнобжеському, Тарновському і Замойському воєводствах. Віктор Поліщук вказує також на те, що у В. — Д. Гайке, начальника штабу дивізiї СС «Галичина», в його книзі «Українська дивізія «Галичина» є карта, де вказано, що окремі підрозділи дивізії (видно, поліцейські) брали участь у розправі над повстанцями у Варшаві.
Віктор Поліщук констатує:
«Це була пряма співучасть відділів СС дивізії «Галичина» з гітлерівськими відділами СС і гітлерівською жандармерією у злочинах народовбивства» (Виділено мною —
Що ж до зміни назви дивізії, — з 14-ої гренадерської дивізії СС «Галичина» в 1-шу дивізію Української національної армії (УНА), — то автор вважає, що ця зміна є «ефемерною», бо жодних змін не відбулося. Дивізія залишилась есесівською та гітлерівською.
Отже, даремно трублять сьогодні ще живі комбатанти та їх шанувальники про те, що есесівці дивізії «Галичина» воювали «за волю України». Вони захищали інтереси нацистської Німеччини і виконували волю Гітлера!
Тому Віктор Поліщук і наводить під кінець підрозділу уривок із газети «Новий шлях» (Торонто):
«…За час служби у дивізії «Галичина» включно з періодом перебування у полоні, дивізійникам прислуговує німецька стареча пенсія. Німецький закон каже, що ті, хто служив у так званих Ваффен-СС дивізіях під час Другої світової війни і брав участь у боях на фронтах і був під командою німецького Вермахту, їм прислуговує німецька стареча пенсія».
І автор резонно запитує:
«То чи було оте військо — СС дивізія «Галичина» — німецьке чи українське? Якщо українське, то з якої рації сучасна Німеччина …платить їм пенсію?»
Роль церкви у діяльності ОУН-УПА
В розділі «Роль церков у контексті діяльності ОУН-УПА» Віктор Поліщук констатує, що «з теологічної точки зору християнство — це понаднаціональна релігія», і «християнські церкви покликані на те, щоб проповідувати Божу благодать». А тому «християнський священик мусить стояти вище національних ідеалів».
Однак!
«Кожен, хто вдумливо вчитається в писання Дмитра Донцова, яке стало наріжним каменем українського націоналізму, хто вглибиться в основоположні документи УВО — ОУН, то дійде висновку, що ідеологія і практика цих організіцій стоять у суперечності до християнства. Тому кажу з повною свідомістю: якщо український священик є одночасно українським націоналістом, то він зраджує Ісуса Христа, він обманює сам себе».
Тут же Віктор Поліщук додає:
«Український націоналізм постав у Галичині, отже там, де в стосунку до українців пануючою була і є Греко-католицька церква… Українці Галичини були віддані своїй церкві… І ось за таких умов постає і діє УВО — явно терористична українська організація, предтеча ОУН. Стали поширюватися писання Дмитра Донцова. Неможливим є, щоб все це діялося поза відомом Греко-католицької (уніатської») церкви. На Святоюрській горі мусіли читати «Націоналізм» Дмитра Донцова, читати постанови І Конгресу українських націоналістів, мусіли їх аналізувати. А в цих писаннях, в цих постановах — сама суперечність з християнством…
…Вже сама поява «Декалогу» — десяти заповідей українського націоналіста, мусила б викликати рішучу реакцію, мала б бути проведена широка акція проти цього документа, проти його сформулювань. Адже «Декалог» — суто безбожницький маніфест. В ньому і слова немає про Бога. Натомість є «Дух одвічної стихії», стихії в ніцшеанському, а не християнському розумінні. В «Декалозі» є заклик до помсти, до підступу, до злочину вбивства».
«Інша справа на Волині, — відзначив Віктор Поліщук …Український націоналізм на Волинь проникав дуже поволі, на Волині радше поширювалися комуністичні ідеї й з цим мала клопіт Православна церква».
Як же діють в умовах війни ті обидві церкви та їх священики?
Ієрархи Греко-католицької церкви на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким освячують дії ОУН- бандерівців, вітають «побідоносну німецьку армію». Таке ж творять і керівники Православної церкви на Волині. Вбито митрополита волинсько-житомирського Олексія Громадського. Вбито єпископа Мануїла тою ж ОУН. «То що вже казати про священиків у сільских приходах?» — ставить питання Віктор Поліщук. І відповідає: «Були між ними, як бачимо, відважні, котрі у згоді з християнськими ідеалами таврували злочини бандерівців, а були и такі, котрі боялися за своє життя, тому й мовчали».
Але були й інші.
«28 серпня 1943 року в селі Штунь, гм. Бережці, пов. Любомль православний священик Покровський у місцевій церкві вчинив акт посвячення ножів, кіс, серпів і сокир, як знаряддя мордів, і роздав їх своїм прихожанам, щоб мордували «ляхів». Два дні після цього селяни використовували їх для морду поляків з сусідніх сіл;
27 вересня 1943 року в селі Іванковичи Дубнівського повіту селяни святкували насипання високої могили в честь «визволення України». Місцевий священик у проповіді з цієї нагоди казав, що з української землі треба вигнати без можливості повернення ляхів, мазурів, крижаків і покручів. «Ляхи» — це поляки, давні жителі Західної України; мазури, це поляки, які поселилися в Західній Україні після 1-ї світової війни (дійсних польських колоністів у той час уже не було, бо їх депортували у 1940 році більшовики); крижаки — це мішані українсько-польські подружжя, а покручі — це діти з мішаних подружь».
Далі автор посилається на книгу вже згадуваного Олександра Кормана. Корман пише про участь греко-католицьких священиків у злочинствах проти польського населення. Так, отець Палагицький, парох церкви в Монастириськах (Букач), очолював терористичні групи боївок ОУН-УПА, які 28 лютого 1944 р. вчинили напад на населення в селі Коростятин. Отець Палагицький брав безпосередню участь у масовому вбивстві, під час якого, здебільша від сокир. Згинуло 78 людей — чоловіків, жінок і дітей, а 5 осіб було
