І знайшлися в Україні сили, які почали ті оунівські експансії підтримувати. Начальник соціально- психологічної служби Збройних Сил України (недавній сержант) генерал В. Мулява на конференції «Роль націоналізму в процесі державотворення України» виголосив промову, в якій заявив, що колір штандарту України повинен бути червоно-чорним (тобто бандерівським) (газ. «Гомін України», Торонто, 1992 р., 4 листопада.). Львівський поет Ростислав Братунь (про якого ми вже писали в попередніх підрозділах), який, як відзначає В. Поліщук, «десятиліттями гавкав на ОУН», в інтерв'ю «Робітничій газеті» заявив, що «націоналізм — вища форма патріотизму» («Робітнича газета». 1992.11 грудня.). Дмитро Павличко, якого Віктор Поліщук вважав довгі роки «сумлінням українського народу», став писати текст маршу війська України, в якому є слова про наступність УПА в традиціях українського війська. А Президент України Леонід Кравчук, говорячи про постання УПА, сказав: «Цю дату треба відзначати саме як історичну, подобається це комусь чи не подобається» (Газ. «Гомін України». Торонто. 1999. 22 липня.). В Тернополі ж головну вулицю Леніна перейменовано на вулицю Степана Бандери. Подібних дій чимало.
Все це, застерігає Віктор Поліщук, — не якась собі пропаганда голови ОУН-бандерівців (тепер КУН) Ярослави Стецько, а реальна загроза для України. Бо ж, посилено подається з-за кордону фінансова допомога націоналістичній пресі в Україні, і не тільки їй. Сьогодні необандерівець Валентин Мороз кричить: «Бандера — то Шевченко XX століття! Гітлер — то Христос XX століття!» Чи бачать всі ті представники «національної еліти» (І. Дзюба, М. Жулинський, І. Драч, Д. Павличко та ін.), що творять?» — запитує під кінець автор.
Віктор Поліщук всі ті ігрища націоналістів, які творяться сьогодні в Україні, називає «відьомським балом ОУН». «Де ж ті українські письменники, котрі зуміли б показати глибину (або мілкість) злочинної душі вбивника з УПА?», — з сумом зазначає він. «Не враховуючи українських авторів, котрі писали в умовах більшовицького режиму, досі ніхто з українців не визнав вину ОУН-УПА за злочини народовбивства на поляках у час війни», — скрушно зауважує автор». Я соромлюся того, що вчинили мої земляки в час війни. Я соромлюся за тих, котрі вели євреїв на страту. Соромлюся дій УПА, соромлюся ОУН, яка винна у смерті поляків, євреїв, росіян, українців…».
Тобто, Віктор Поліщук соромиться тих, хто «з національності робить професію». Тому, пишучи цю книгу, щиро заявляє: «У цій книзі — мій біль, мій сором за злочини моїх співвітчизників».
Злочинно ототожнювати український націоналізм з українським народом. Сором чесного українця Віктора Поліщука і примусив написати цю сповідь. Він пише про це так: «Восени 1992 року приїхала до Торонто колишня наша сусідка з Дубна, українка Віра Корецька. В розмові зі мною вона повторила думку простого селянина з-під Дубна: ОУН-УПА так зганьбила наш український народ, що цієї плями з нас уже ніколи не змити. А я кажу — з українського народу можна і треба цю пляму змити, сказавши правду про злочини ОУН-УПА.
Тому, завершуючи книгу «Гірка правда: злочинність ОУН-УПА» Віктор Поліщук заявляє:
«За дії ОУН-УПА має відповісти теперішня влада незалежної України — її парламент, її Президент. Це вони мають офіційно засудити дії ОУН-УПА, це вони мають відмежувати український народ від тих організацій. І скласти заяву про прохання вибачити українському народові за дії його синів-виродків.
Те саме має зробити в першу чергу ієрархія Греко-католицької церкви, бо саме під її омофором постала ОУН. А також ієрархія Української православної церкви, бо це її жертва брала участь у масових мордах на Волині. Хоч і була ця паства спонукана до злочинів емісарами з Галичини. Бо ж без покаяння немає прощення!»
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Вже пора поставити крапку. Бо подібні викривання можна продовжувати без кінця. На поставлене запитання — з ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни? — відповіли самі націоналісти та ті автори, які писали про ОУН-УПА. Однак, ще раз нагадаємо читачам кілька суттєвих позицій:
«ОУН сподівається, — писали бандерівці 14 серпня 1941 року в «меморандумі», посланому в Берлін, — що в рамках німецької політичної системи можуть здійснювати свої ідеали спонтанно і вільно…»; «Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, — писав Степан Бандера в 1948 році в брошюрі «Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном», — то Україна (читай: українські інтегральні націоналісти —
Тут, як бачимо, Бандера ставить наголос на війні «проти більшовицької Росії» і «тільки проти неї». Завершував свою думку провідник ОУН такими однозначними застереженнями: «Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її реалізували і важкими жертвами відстояли — і до неї завжди признаємося…» Отже, свою (як і ОУН-бандерівців) позицію у минулій війні Бандера вважав «єдино правильною» і до неї «завжди признавався», тобто її схвалював і не відмовлявся.
А чи «признаються» у своїх численних злочинах нинішні шанувальники донцовщини і бандерівщини, які вже реанімували свої структури в незалежній Україні?
Вже понад півстоліття минуло з часів однієї з найстрахітливіших воєн, які знало людство. Зарубцювалися шрами землі, але рани людей ще болять і кровоточать. Відходять у небуття зболені життям ветерани Другої світової. Але Пам'ять народна живе в серцях живих і чесних людей. Історія, як відомо, вчить нинішні і прийдешні покоління уму-розуму. Але, як бачимо, недавня історія нічому не навчила нинішніх шанувальників й апологетів злочинного інтегрального націоналізму. Вони не тільки не відмовляються від злочинів минулого, але й тепер ставлять пам'ятники есесівцям 14-ої гренадирської дивізії СС «Галичина», провідникам ОУН-УПА Є. Коновальцю, А. Мельнику, С. Бандері, Р. Шухевичу та іншим, славлять убивць поляків, євреїв, росіян, українців як «національних героїв України, їх іменами називають вулиці і площі, відроджують людиноненависницький дух донцовщини і бандерівщини. Окремі з націонал-фашистів, навпаки, не тільки реанімують злочини минулого в цілості і незмінності, але й намагаються найганебнішим граням історії надати ще ганебніших віддзеркалень.
Мало того, сьогодні з'явились такі шанувальники, які ідеологію войовничого, інтегрального націоналізму (за Донцовим) прагнуть перетворити на об'єкт наслідування, традиціоналізму, перетворюють її в галицький фундаменталізм, а криваву практику бандерівщини — в розгнуздану політичну істерію людиноненависництва і людиновбивства. Такі методи політичної дії вони вважають рятівними для сучасної незалежної і «демократичної» України.
Можливо, нинішні українські націоналісти не такі, як були в недавньому минулому? Можливо, уроки історії не пішли їм на користь? Ні! Маємо те, що маємо, як сказав один із «національних» політичних діячів. Вони нічого не забули і нічому не навчились.
Знову «національна еліта» («луччі люди», «ініціативна меншість» за Донцовим, яку тепер називають «національно свідомими» чи «національно заклопотаними») об'єднуються в такий же тоталітарний «орден кращих людей», як і в 30–40-ті рр. Сьгодні вони кричать: «Ця організація (орден!) повинна складатися з ідейних однодумців і за своєю внутрішньою організаційною структурою повинна мати напіввійськовий характер. Це повинен бути своєрідний орден, про який писав Д. Донцов». («Напрям». 1991. № 4.)
Вони знову шукають «ворогів України», знову від істерії і людиноненависницької паранойї у них крутиться голова, напружуються нерви і чешуться кулаки…
Хто ж ті «вороги України»? «Коли говорити про теперішній історичний період, — пише один із затятих «національно свідомих», — то головним ворогом України була, є і, без сумніву, ще довго залишатиметься Росія». Бо «найкращий москаль — це мертвий москаль». Для цього, звичайно, можуть згодитися всі ті засоби, увесь злочинний досвід бандерівщини, здобутий в минулому. От і доводиться нинішнім шанувальникам ОУН-УПА оживлювати «поганьблені сторінки» минулої війни! «Коли йде боротьба на виживання, — пишуть неофашисти у «вільній» Україні, — не варто плакатись, що якийсь-то метод боротьби вульгарний чи жорстокий. Якщо перед тобою вороги, вони повинні бути знищені, скопрометовані, вигнані…
