взаємостосунки українських націоналістів з гітлерівцями? Якими були батальони «Нахтігаль» і «Роланд»? Чи справді «Акт 30 червня 1941 року» був і є «національною подією»? Якою була дивізія СС «Галичина» — «національною» чи фашистською? Проти кого воювала Українська повстанська армія (УПА) в роки війни та в повоєнний період? Ці та подібні питання, по суті, зводяться до узагальнення: з ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни?
Відповіді на це дуже важливе питання і подані у цій книзі. Звичайно, весь його багатогранний спектр просто неможливо охопити. Автор призначав матеріали даної книги для публікацій в газеті як відповіді на численні запитання читачів. Частково ці матеріали надруковані в незалежній газеті «Вільна Україна» у Львові і вже отримали немалий резонанс серед громадськості.
І ще одне застереження до читача. Може здатися, що в книзі надмірне цитування документів і літературних джерел. Вважаємо, що така манера є обов'язковою і надзвичайно необхідною, бо ж на поставлені читачами запитання відповідають націоналістичні документи і націоналістичні автори, а не автор цієї книги. І ще одне немаловажне: матеріали книги подаються так, щоб кожний читач долучився до відповіді на поставлене в заголовку питання.
ЧИ БУВ УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ФАШИЗМОМ
Трактування діяльності ОУН-УПА націоналістичними авторами
Я, звичайно, маю свою усталену позицію історика і багаторічного дослідника історії України часів Другої світової війни та повоєнного періоду. Але вважаю, что цю позицію нема потреби визначати, а тим більше нав'язувати читачеві. На численні поставлені питання найкращі відповіді можуть дати документальні аргументи і факти, а читач сам розбереться в суті. Разом з тим однозначно вважаю, що всебічно і змістовно відповісти на них можна, перш за все, розглянувши найсуттєвіше із них:
На це надто визначальне питання відповідають самі ж націоналистічні автори — різні «історики», «історіософи», «біографи» ОУН-УПА, які претендують на істину в останній інстанції. Наведемо кілька фактів, не коментуючи та не інтерпретуючи їх, а лише уточнюючи чи пояснюючи окремі малозрозумілі місця у тексті.
Ще напередодні війни провідна газета Організації українських націоналістів (ОУН) «Наш клич» досить чітко визначила напрям своїх політичних дій: «Це — суспільно-політичний рух, який існує сьогодні в усьому світі. В одній країні він виявляється як фашизм, в іншій — як гітлеризм, у нас — просто як націоналізм». («Наш клич». 1938. 9 липня.)
Газета націонал-клерикалів в Галичині «Мета», нещодавно відновлена у Львові, недвозначно заявляла про мету українських войовничих націоналістів: «Український націоналізм мусить бути підготовлений до всяких засобів боротьби з комунізмом, не виключаючи масової фізичної екстермінації (винищення), хоч би й жертвою мільонів людських екзистенцій (існувань)». («Мета». 1932. 17 квітня.)
Додамо до цього два цікавих застереження авторів-неукраїнців. Один із найавторитетніших у середовищі українських націоналістів-дослідників минулого, автор відомої книжки «Український націоналізм», американський «радянолог» й «українолог» Д. Армстронг констатує, що ОУН виникла з «терористичних напівфашистських організацій» — УВО (Української військової організації) і Союзу української націоналістичноннї молоді під керівництвом Д. Донцова. 1
Французький публіцист та історик Аллен Герен характеризує ОУН як організацію «пронімецької і профашистської орієнтеції», яка в міру зростання стала «фашистською організацією» не тільки політично, але й ідейно. 2
А тепер звернемося до синтезуючих застережень. Колишній офіцер спеціаль-батальону Абверу «Нахтігаль» («Соловей»), а нині політолог, Прокоп пише: «…У 1930-х роках націоналістичний табір пішов… ще далі, точніше від авторитаризму і критики демократії до ідеологічного конформізму та намагання не тільки здобувати впливи в суспільстві… Це були вже риси т. зв. всеосяжносте, інтегральности чи, як пізніше цю течію названо в соціологічній і політично-науковій літературі — тоталітаризму. Цю філософію сприйняла не тільки ОУН, але також і легальна формація націоналістичного руху, що діяла в західних областях під польською окупацією, а саме фронт національної єдності під керівництвом Дмитра Палїєва». 3
Тут треба дещо уточнити. Фронт національної єдності (ФНЄ) у 30-ті роки — це невелика легальна організація, яка відкрито проповідувала фашизм і будувалася за зразками гітлерівських загонів штурмовиків. Д. Паліїв як фюрер ФНЄ став пізніше офіцером есесівської дивізії «Галичина», був радником її командування, i загинув у боях під Бродами влітку 1944 року.
Далі М. Прокоп зауважує, що всі «українські» (тобто націоналістичні) партії та організації «чекали на війну», як на нагоду «для розгорнення боротьби за незалежність. А оскільки єдиною… силою, яка прагнула до зміни «статус кво», і мала для цього засоби, сили, була Німеччина, то на неї розраховували всі українські (читай: націоналістичні — В. М.) політичні групи…». 4 В «Енциклопедії' українознавства» (яка, до речі, нещодавно перевидана у Львові, і яку редагував і видавав В. Кубійович — керівник УЦК (Українського центрального комітету) в часи німецько-фашистської окупації Галичини, а затим видавець багатьох «наукових» праць націоналістів за кордоном) відомий історіософ І. Лисяк-Рудницький визначив зміст терміну «український націоналізм» так: «Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так в німецькому нацизмі чи італійському фашизмі — продуктах індустріальних і урбанізованих громадянств, як скорше серед партій цього типу аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румуньска «Залізна гвардія», словацькі глінківці, польська ОНР (Обуз народово- радикальни). 5 І далі:
«Український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху… Символічне значення мало запозичення українськими націоналістами деяких параферналій руху (напр., форми привіту)».
Тут автор має на увазі запозичення націоналістами у гітлерівців вигуків «Слава Україні!», «Слава Бандері!» з викиданням наперед правої руки. Правда, І. Лисяк-Рудницький не зазначає, що ОУН бандерівців перейняла у гітлерівців і кольори (червоно-чорний) свого партійного стягу. І там же:
«Хоч часом в українського націоналізму була орієнтація на власні сили, однак у своїй зовнішній політичній концепції він поклався на союз з Німеччиною. Певні кола з райху підтримували ці сподівання і розрахунки…»
Посилаючись на вищезазначені міркування І. Лисяка-Рудницького, відомий в діаспорі історик О. Субтельний дещо скромніше зазначає: «Український інтегральний націоналізм цілком очевидно містив елементи фашизму й тоталітаризму». 6 Така позиція, як бачимо, влаштовує нинішніх націоналістів, бо вони настирливо рекомендують (а в Галичині насильно нав'язують) цю книгу О. Субтельного у школах і вузах як основний підручник з історії України.
У своїй праці «Напрями української політичної думки» вже згадуваний І. Лисяк-Рудницький відвертіше зазначав: «У процесі свого природного зростання український інтегральний націоналізм, безсумнівно, брав собі за зразок сучасні йому фашистські рухи і режими на Заході…»
І тут же: «Інтегральні націоналісти, усвідомлюючи свою ідеологічну спорідненість із західним фашизмом, мали змогу отримати політичний виграш на прагенні до міжнародних змін, дуже поширеному в українському суспільстві». 7
Свої міркування про український інтегральний націоналізм як різновид фашизму І. Лисяк-Рудницький
