клерикалізмом, то це значить, що все гаразд. Тому так завершував свої «писання» Конрад: «і у нас є слідний зворот, спрямований до синтези націналізму і католщизму…» (Виділено мною — В.М.).
Отже, священик-богослов М. Конрад виступав не тільки завзятим захисником й апологетом фашизму й інтегрального націоналізму, але й ідентифікував фашистсько-націоналістичні рухи в Європі з «модерним націоналізмом» Донцова в Галичині, і, по суті, єднав доктрини, наміри і дії Гітлера і Муссоліні, Донцова і католицької (і греко-католицької) церкви. «Меч і хрест, — вказував ін, — непоборима сила хрестоносного походу»! Але проти кого?
«Писання» М. Конрада — не просто якісь маячіння священика-фашиста. Як активний клерикальний функціонер й ідеологічний поборник «Католицької акції», декларованої й організованої Ватиканом, він, по суті, беззастережно виконував і пропагував ті принципи, які здійснювало керівництво католицької церкви у міжвоєнний період, в руслі якої і діяла греко-католицька церква в Галичині.
Уся справа в тому, що з кінця XIX століття Ватикан і католицька церква в цілому, прагнучи розкласти і ліквідувати соціалістичний і усякий революційний рух, беззастережно впливали на соціальні і політичні процеси, висунули свою соціальну доктрину і почали об'єднувати своїх численних прибічників під прапорами політичного католицизму. Масово виникають організації клерикального напряму і змісту: молодіжні клуби і гуртки, жіночі союзи, просвітні товариства, політичні партії й угруповання (типу партій «Християнсько- демократичний союз» (ХДС) і «Християнсько-суспільний союз (ХСС) у Німечинні), бажаючи надати їх політичним діям католицького характеру і, беззастережно керувати всіма політичними процесами.
В орбіті цих дій почали активізуватись і галицькі клерикальні кола. Створені в 1890 р. об'єднання «Нової ери» реорганізовувались у 1911 р. в клерикальну партію «Християнсько-суспільний союз», яка об'єднувала релігійних і світських функціонерів українського походження для підтримки Ватикану і цісарського режиму. Партія припинила свою діяльність тільки під час розвалу Австро-Угорської імперії, але позиції політичного католицизму не похитнулись, а ще більше розширились і зміцніли.
На початку 30-х рр. Ватикан оголошує новий «хрестовий похід» (про який і пише М. Конрад у своїй книзі) проти СРСР і революціних рухів в країнах Європи, заявляючи про організацію і діяльність так званої «Католицької акції». На початку 1931 р. націонал-уніати в Галичині активно підтримують цю «акцію», негайно створивши нову клерикальну партію «Український католицький союз» (УКС) під керівництвом митрополита Андрія Шептицького. Вслід за цим у Станіславі (нині Івано-Франківськ) створюються дві клерикальні організації — «Скала» й «Українська народна обнова» (УНО або «Обнова»). В 1933 р. інтенсивно формується ідеологічний націонал-клерикальний центр — «Генеральний інститут католицької акції» (ГІКА), відкривається ряд клерикальних газет і журналів. Спеціально для духовного впливу на молодь створюється напіввоєнізована організація «Католицька акція української молоді» (КАУМ), яка вела інтенсивну підготовку «захисників церкви». «Католицький союз, — писала газета Комуністичної партії Західної України «Сила», — стає зборищем запеклих ворогів Радянської України, які збираються засобом війни знищити її, і на її руїнах побудувати панську, фашистську Україну». («Сила». 1931. 10 травня.)
Політичний католицизм, в цілому, і «католицька акція», зокрема, «іменем Бога» стаивли завдання організувати й очолити боротьбу проти революційних сил. І це їм значною мірою вдається досягти. Створюється міцний альянс клерикалів з націоналістами, так званий філетизм (клирекальний нацоналізм) як симбіоз цих двох явищ. Націонал-уніати в Галичині створили eklessiamilitans (войовничу церкву), до якої і закликав у своїй книзі «Націоналізм і клерикалізм» М. Конрад.
Хто ще був «теоретиком» українського «інтегрального» націоналізму
Питання це надзвичайно резонне. До створення ідеології українського націоналізму як різновиду фашизму залучалося чимало діячів. Чимало авторів вже писали про нього, багато пишуть і сьогодні. Особливо часто і відверто розповідали про нього в 30-ті роки. Ось два характерних приклади.
«Чи справді маємо фашизм? — запитував досить відомий тодішній Галичині поет Юрій Липа. — Наші публіцисти охоче приєднуються і до Гітлера, і до Муссоліні, кажучи, що вони «роблять так само, як Гітлер, і те саме, що й Муссоліні», ба популярним взором ставиться й творчість Кіплінгу… Усі вони мають одну спільну тенденцію — одна спільна прикмета ціх світоглядів — це їхнє побожне відношення до джерел власної раси…» 15
А ось ше один націоналістичний автор тих часів, що був фанатично закоханий у виключну і високу антропологію і расовість українця:
«…Палають вогні… Ідуть ряди, гримлять ряди й купаються в крові, гартуються в огні. Вогонь і кров, життя та воля, або смерть палахкотить у їх грудях… Чуєш крик — Зіг хайль! Хайль! Зіг хайль!..» 16
В довоєнний період на теми ідеології і практики українського войовничого націоналізму багато писали Ю. Вассиян, В. Марганець, Є. Онацький, Д. Андрієвський, 3. Книш (Михайлюк), М. Сціборський, Ю. Липа та інші націоналістичні автори. В усіх цих «теоретиків» досить близькі інтерпретації основних положень українського націоналізму. Проте з їх середовища особливо виділяється Микола Сціборський, офіційний теоретик проводу ОУН, один із заступників провідника організації Є. Коновальця, а затим і А. Мельника.
Націоналістам, особливо в Галичині, досить відома книга М. Сціборського «Націократія», яка вийшла друком в Парижі в 1935 р. Написана з претензією на науковість, книга містить чимало положень, які перегукуються з донцовськими. Власне, на положеннях Донцова і Сціборського і базувались ідейно-політичні засади ОУН в довоєнний період. Четвертий розділ книги так і називається — «Фашизм», де на всі лади вихваляється ідеологія і практика цього нового для світу політичного явища:
«Фашизм — це, насамперед, ідейна і духовна реакція на стан сучасності, що його витворили демократія, соціялізм і комунізм… Фашизм свою фільозофію побудував на признанню духа, волі та ідеї (спірітулалізм, волюнтаризм, ідеалізм) за рішаючих чинників історичного розвитку… Фашизм — це, насамеперед, націоналізм…
Провідна еліта творить і наказує, маси виконують і повинуються — така формула фашизму… Еліта (провідна меншість) є функцією власного народу…
Фашизм та інші націоналістичні рухи відкрили забутий світ великих ідей; в основу своєї чинності вони поклали здорові принципи авторитарності проводу нації, гієрархії, обов'язку й дисципліни. На цих ідеях і принципах оперта їх велика місія лікарів хворої епохи. Одначе, не слід забувати, що вони переносять початковий стан свого оформлення, що характеризується всіма позитивними особливостями творення нової провідної еліти. В цих умовах диктатура є тим творчим, мобілізуючим і виховуючим фактором, що пориває за собою більшість і твердою рукою скеровує її до розбудови духових і реальних цінностей. Не признавати цього можуть лише сліпці, або озлоблені прихильники старих, збанкротованих талмудів…» 17
Отже, фашизм — це диктатура, диктатура «еліти», яка виконує місію «лікарів хворої епохи», а для народу лише залишається кричати гасло «Німеччина понад усе!». 18
М. Сціборський продовжував:
«Їх (фашистів) ідеї, науку і досвід зобов'язана використати українська нація в процесі своєї державницької розбудови. В застосуванні цих вартостей до повного національного будучого полягає одне із завдань українського націоналізму…».
Правда, Сціборський тут же зазначає, що «український націоналізм будує устрій України на власних, оригінальних націократичних основах». А далі бачимо, що ці «оригінальні націократичні основи» — звичайнісінькі копії фашистсько-нацистських положень із адепітв Гітлера і Муссоліні.
Ось вони:
