завойовників, які не знають сумнівів і вагань. Мета боротьби освячує засоби, в боротьбі з ворогами націоналісти безпощадні: «потрібен револьвер, віроломство і яд — засоби, які може використати націоналiст», не звертаючи жодної уваги на осуд «цивілізованого світу». 24
Особисті якості войовничого націоналіста перераховуються в «12-ти прикметах характеру українського націоналіста». Він повинен бути: «все готовий, безкорисливий, чесний, карний, активний і підприємчивий, відважний, рішучий, витривалий, врівноважений, точний, здоровий, обережний». 25 Все це, звичайно, потрібно було для того, щоб рішуче і без вагань застосувати «револьвер, віроломство і яд».
Опріч цього ще існували «44 правила життя українського націоналіста» та багато інших правил, настанов, вимог. Незаперечно, що ідеологи українського войовничого націоналізму буквально списували, мавпували всякі догмати з італійського фашизму і німецького нацизму, ставали їх затятими адептами.
Опріч вище зазначених обов'язкових правил поведінки вводились беззастережйо «мале націоналістичне привітання» — «підняття долоні правої руки на рівень лба, рука зігнута в лікті» (як салют у радянських піонерів!), і «велике націоналістичне привітання» (абсолютно змавповане у фашистів!) — «стійка «струнко», підняття прямо перед собою на рівень лоба простягнутої правої руки». «Малим привітанням» зустрічали друзів і знайомих. «Велике привітання» демонструвало готовність «найвище гасло нації утвердити діями правої руки» й обмін фразами «Слава Україні»! — «Вождю слава!» (типу: «Хайль Гітлер!» — «Зіг хайль!»). Простягнутою правою рукою потрібно було вітати прапор і тризуб, провідників організації. На II зборі ОУН (в квітні 1941 р.) бандерівці ввели партійний червоно-чорний прапор, точнісінько таких же кольорів, як у нацистів гітлерівської Німеччини.
В дусі намецького нацизму була видана в 1944 р. брошура «Матеріали політичного виховання», яка однозначно трактувала напрям націоналістичного виховання. Тут роз'яснювалось, що майбутнє української держави — «не якась філантропічна інституція», а політику її буде визначати «закон національного егоїзму», оскільки «націоналістичний світогляд відрізняється нетерпимістю». 26 Що ж це за держава? Націоналістична диктатура, диктатура ОУН-бандерівців!
Як С. Бандера оцінював взаємостосунки ОУН з гітлерівською Німеччиною під час Другої світової війни
Як відомо, Степан Бандера не був теоретиком, а лише практиком українського войовничого націоналізму. Вже в повоєнний час, перебуваючи в Мюнхені, він зрідка прикладався до паперу. Ці «писання» сьогодні поширені в Галичині під назвою «Перспективи української революції» (видання ОУН, 1978) з багатьма перевиданнями його шувальників. В цьому збірнику статей центральне місце займає доволі велика праця «Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном», яка в липні 1948 р. вийшла друком там же, в Західній Німеччині, окремою брошурою. Це не просто сповідь провідника ОУН-«революціонерів» як виправдання за минулі акції. В ній Бандера немов підводить певний підсумок діяльності ОУН-бандерівців і власної діяльності, і досить відверто визначає свою політичну позицію в час минулої війни та в перші повоєнні роки. Хоч, правду кажучи, та позиція не розкрита до кінця. Правда, послідовники українського інтегрального націоналізму і в минулому, і сьогодні ретельно правлять, ретушують, а то й просто витирають окремі положення цієї щирої відвертості Бандери. Ось місця iз цієї статті:
«З весною 1941 року, напередодні вибуху німецько-совєтської війни стали очевидними гітлерівські плани супроти України: підманути туманними кличами й обіцянками, запрягти до свого імперіялістичного воза, а потім зробити з України терен колонізації, господарської експлуатації і джерело невольничої робочої сили…». 27
Тут, зрозуміло, Бандера не називає, кого гітлерівці дурили «туманними кличами й обіцянками» і кого хотіли «запрягти до свого імперіялістичного воза». Читач, думаю, легко здогадається «кого». Зачитуємо далі:
«Спершу, на час війни, Берлін плянував грати на облуду: з одного боку, обіцяли державність, а з другого — викручуватись воєнними обставинами, українською непідготовленістю і т. п.».
І тут же уточнює:
«Одним із головних аргументів гітлерівської облудної політики був закид, що українці не підготовлені (до державотворення —
Отже, як бачимо, українським націоналістам гітлерівці обіцяли «державність», але обдурили, посилаючись на «воєнні обставини», на «непідготовленість» націоналістів до державотворення, на «необ'єднаність», «розсвареність» їх між собою, чи на те, що «нема з ким говорити». Але зауважте, головне тут те, що Бандера розкриває тут тіньову, мабуть, одну із головних причин розколу в ОУН в лютому 1940 р. на ОУН-бандерівців та ОУН-мельниківців, який закінчивася, як відомо, великим братовбивством: «ставка на розігрівання одних проти одних, не допускаючи до порозуміння…» Тут, звичайно, визначено досить важливе і при цьому досить чітко: гітлерівці не тільки інспірували, але й здійснили розкол в ОУН в своїх політичних планах та інтересах. Це — однозначно! А далі Бандера намагався пояснити позицію і поведінку гітлерівців:
«Було ясно, що гітлерівська Німеччина не думає позитивно ставитися до справи державної самостійносте України, а з другого боку, не хоче відразу викликати боротьби українського народу (читай: українських націоналістів — В.М.) проти себе. Невиразною політикою та кишкою обіцянок, що не зобов'язують, і проволок, підтриманням надій на державну самостійність України після закінчення чи то вирішення висліду війни з СРСР, гітлерівський режим плянував не допустити до того, щоб прагнення українського народу до державної самостійності рішуче спрямовувалося проти Німеччини. Берлін не хотів мати проти себе України, намагався втягти її насамперед у свою війну проти СССР і тим зв'язати її з усією своєю політикою…».
Тут треба суттєво уточнити. Як бачимо, Бандера досить легковажно підмінює термін «Україна», бо має на увазі українських націоналістів, говорячи про Україну. Звичайно, бендерівці добре знали, що гітлерівців абсолютно не цікавила ні червона, ні жовто-блакитна (а тим більше самостійна) Україна, а цікавив «лєбенсраум», життєвий простір, і дармова робоча сила на цьому просторі на користь Німеччини. Знаючи це, вони все ж вірно служили Гітлеру, сподіваючись отримати якісь крихти із столу хозяїна. Та й чи питали бандерівці трудовий народ України, чи хоче він тої «самойстіності» під штандартами і свастикою Гітлера. При тому ж, не Україну, а українських інтегральних націоналістів гітлерівці намагалися втягнути (і втягнули!) у свою війну проти Радянського Союзу і «тим зв'язати їх усією своєю політикою». Далі Бандера писав відверто, без викрутасів: «Коли ж Німеччина пішла війною проти Росії, нашого ворога, то Україна не могла прийняти неприхильно цього факту… Тому наша лінія дії була чітка: невідступне відстоювання її — готовність до приязних взаємин і до спільної війни проти большевицької Росії і тільки проти неї». (Виділено мною —
Завершує свою думку Бандера щодо визначення спільної (з Німеччиною, звичайно) війни «проти большевицької Росії» такими — однозначними словами-застереженнями: «Таку політичну лінію ми вважаємо за єдино правильну, її ми намітили, її реалізували і важкими жертвами відстояли — і до неї завжди признаємося…»
