підлості, читач зрозуміє сам.
Представимо цей доволі об'ємний календар повністю, матеріал за матеріалом. Відкривається він статтею М. Добрянського «Український центральний комітет». Того самого М. Демковича-Добрянського, який сьогодні називається «українським істориком і політологом» і пише для «національно свідомих» в Україні та поза нею про історію українсько-російських непорозумінь і конфліктів (нещодавно появилось у Львові його дослідження «Україна і Росія». 154 Автор представляє в «календарі» Український центральний комітет (УЦК), як «національну» і безмежно благодійну установу, створену «національними силами». Цей третьорядний привісок німецько-фашистської окупаційної влади гестапо рекламує так: «В основному УЦК має подвійні завдання:
1. Бути посередником між німецькою владою і українським громадянством та бути його заступником на зовні.
2. Бути організацією для всього національного життя та ним керувати». 155 Все це, звичайно, неправда, бо УЦК був, власне, збіговиськом тих самих «коляборантів», які вірою і правдою служили гітлерівцям. УЦК не був ні «посередником» між німецькою владою і українським громадянством, ні тим більше керівником «національного життя», як про це пишномовно писав Добрянський, а звичайною організацією по збору окупаційних продовольчих податків (контингентів, як їх називали) з сільського населення генерал-губернаторства і дистрикту «Галичина». Туди, де він не справлявся, гітлерівці посилали поліцію та каральні загони. До цього слід додати, що УЦК беззастережно виконував волю гестапо на нагляду за українським і польським населенням, а це вже значило немало.
Далі ж автор патетично зауважує: «Ми є свідками, як серед найбільшого розгару війни держави налагоджують найважливіші проблеми, а німецькі державні мужі з притиском підкреслюють, що вони серед війни, незважаючи на всі труднощі, формують нову Європу». 156 Тут, як бачимо; досить цинічно звучить фраза про те, що «держави налагоджують найважливіші проблеми», в той час, як та ж Європа, а тим більше Україна, спливали кров'ю розтоптаного і закатованого населення.
Вслід за цим «коляборантським» писанням Добрянського подана невелика стаття І. Крип'якевича з доволі претензійною назвою для часів війни — «Процес творення суспільної організації в українській історії». На що натякав тут пан професор, добре відомо. Йому хотілося творити якісь ефемерні суспільні організацїі в Україні часів страхітливої війни, яких в минулому ніколи не було створено.
Далі відомий галицький расист (в «мундирі антрополога») Ростислав Єндик, що так багато писав у міжвоєнний період про вибраність українців серед народів світу, виступає із статтею «Расовість», де, опріч загальних й анальфабетних фраз про раси і нації, закликає «женитися з жінкою, що є динарської або нордійськоїраси». 157
Зате І. Кер (Іван Керницький) в панегірику «Доблесне безголов'я (сценка)» досхочу насміхається над червоноармійцями, яких представляє зграєю чи то недолюдей, чи тварюк у людській подобі.
Потім Л. Шанковський (відомий «виховник» та історіограф ОУН-УПА) мудрує над «професійними організаціями» й «професійною освітою» (стаття «Українські професійни школи») в час, коли галицьке суспільство не могло й подумати про таку «освіту».
Тут представлена величезна інструкція якогось доктора Д. Бренса «Карно-адміністративне поступування». В ній є такі розділи: «Котрі органи влади і в якому розмірі можуть накладати адміністративнi кари?», «В яких випадках і куди можна заскаржити карне рішення?», «Про обмеження перебування в генерал-губернаторстві», «Що таке розпізнавальна карта?..». Затим подані роз'яснення-розпорядження цих та інших інструкцій: «Оплати за землекористування в Галицькій області», «Хто і в якому розмірі забов'язаний платити данину?» і т. п.
Зокрема, в розпорядженні «Як слід класифікувати на торгах призначену на заріз худобу?» зазначено: «Карою в'язниці і гривною до необмеженої висоти (так в тексті, хоч гривни, як такої, тоді не було —
Цим і закінчується цей календар галицьких коляборантів. Як бачите, «файний» був «календар»!
Мабуть, найбільш викривальними стосовно колабораціонізму «українців» в Галичині в роки минулої війни є доволі відверті спогади Костя Паньківського «Від держави до комітету» (Нью-Йорк — Торонто, 1957), «Роки німецької окупації» (Нью-Йорк — Торонто, 1965) і «Від комітету до державного центру» (Нью-Йорк — Торонто, 1968).
Кость Паньківський — неабияка особа серед галицьких «коляборантів». Народився він у 1897 році у Львові в родині відомого в Галичині народовського діяча К. Паньківського. Адвокат. Адвокатську діяльність проводив у Львові. Брав участь у націоналістичному русі в 20–30-х роках. В час «перших совєтів» (1939–1941 рр.) працював у Львівському обласному аптекоуправлінні. В «уряді» Я. Стецька займав пост заступника міністра внутрішніх справ. Водночас був призначений генеральним секретарем Української національної ради (УНР), керованої митрополитом А. Шептицьким і «президентом» К. Левицьким. Затим став головою Українського крайового комітету (УКК), який в 1942 р. був підпорядкований Українському центральному комітету (УЦК), де поєднував посаду заступника його голови — В. Кубійовича.
На початку книги «Від держави до комітету» є досить цікаві розмірковування К. Паньківського про позицію, яку він зайняв у своїх спогадах:
«Мої спогади — без сумніву — зачеплять деякі справи, які є прикрими. Та найприкрішою з них є передовсім неправда, якій поклонялися деякі передові особи тих часів…» 158
Паньківський щиро визнає, що для багатьох він є «опортуністом» і «коляборантом», однак він слідує документам, які в «цьому невдячному нашому світі» мають «ненависну звичку виказувати прикру ворожість до найбільш освячених легенд».
Ще відвертіше К. Паньківський висловлюється у вступі до книги спогадів «В роки німецької окупації»: «Мої спогади про часи німецької окупації Галичини — це частина, так сказати б, нереволюційної сторінки життя галицької вітки українського народу. Це не історія галицької землі в часах окупації, ані не історія крайового або центрального комітету. Про революцію пишуть революціонери, історію писатимуть колись історики». 159
Автор, по праву, жаліється, що отримує часті погрози з боку так званих «противників» із «революційного табору». Ці «противники» злословлять і погрожують, зокрема, «поставити на ешафот», як про це заявив Я. Стецько у виголошеній доповіді в Детройті влітку 1958 р. з приводу 30 червня 1941 р. Якраз стосовно подібних інцидентів Паньківський категорично зауважує: «Живемо в часах, коли у всьому світі, не тільки в українців, кожен бажає показати, яким то він був завжди противником німців та ворогом Гітлера, як то він ніколи не мав ніяких зв'язків із німцями, а навпаки, яка була його роля у спротиві проти німців, як то його переслідували і в'язнили та як то він чудом пережив роки німецької окупації…» 160
Паньківський при цьому зазначає, що чимало тих, хто співробітничав з німцями, «втратили пам'ять». Але він пише про таку співпрацю «позитивно і позитивно оцінює різні сторінки цієї співпраці». І тутже додає: «Якщо мова йде про мемуаристів й істориків, а також критиків, то мене вражали і вражають свідома й обдумана неправда, або в кращому випадку півправда, що нею вони воюють…». Тут, без сумніву, відчувається відвертість.
Притому автор зазначає, що багато таємниць тепер поховано в архівах, до яких важко дістатися. «Багато справ, — продовжує він, — залишилися темними посьогодні тільки для нас і я певний, що висвітлення: чому, колись, як і з ким співрпацювали різні наші політичні групи, в тому числі передовсім ОУН як цілість, а пізніше розколоті її частини, причинилося б до освідомлення нашого громадянства, до поглиблення політичної думки серед широких кіл того громадянства, а також до кращого зрозуміння наших проблем прихильною нам частиною чужого світу». 161
Далі подаються такі «розмірковування» Панківського:
«Якщо ж мова йде про загал нашого громадянства, то вражає мене надмірна однобічність погляду на проблеми нашого національного життя. Бо не тільки члени ОУН, але й поважна частина нашого
