дії.
Мало того, до складу дивізії СС «Галичина» була введена і спільно діяла вже згадувана «Бригада Дірлівангера», сформована із кримінальних злочинців: Правда, пан Гунчак не оповідає ні про «бойові дії» дивізійників-галйчан, ні про башибузуків з «Бригади Дірлінвангера». Про це найкраще можуть розповісти ще живі словаки, учасники героїчного Словацького збройного повстання.
Тут же Гунчак зазначає, що «після катастрофи, яка спіткала дивізію під Бродами, від 1000 до 1300 чоловік направили для підготовки та набуття досвіду у танкову дивізію СС «Вікінг». Їм менше пощастило, ніж тим, хто був у Словаччині… Українці страшно заплатили за цей досвід… За словами очевидця, близько 500 їх загинуло в бронетанковій дивізії СС «Вікінг». Однак, тут же, в примітці, Гунчак посилається на «найдетальніший рапорт», в якому вказано, що в дивізію повернулося лише 360 вояків. Отже, насправді втрати становили близько тисячі вояків.
А далі Гунчак зауважує, що ті, що залишились після того «набутого досвіду» в танковій дивізії СС «Вікінг», повернулися в свою дивізію 3 листопада 1944 р. «З цього приводу, — пише Гунчак, — штандартенфюрер СС Ульріх, командуючий дивізією «Вікінг», видав спеціальний наказ, в якому високо оцінив внесок українців в обороні фронту проти переважаючих сил противника».
Розповісти ж про останній, заключний етап «бойових дій» 14-ої гренадирської дивізії СС «Галичина» — боротьбу проти югославських партизанів, — просто у Гунчака не вистачило бажання (чи, може, терпіння?). Він лише відверто зазначає, що «дивізія опинилась на ворожій території, що перебувала пiд контролем ідейно відданих маршалу Тіто партизанів-комуністів. Додатково ускладнювало ситуацію і те, що цивільне населення надавало допомогу цим партизанам. Тому вояки дивізії не могли, як у Словаччині, встановити з місцевим населенням щось на зразок дружніх стосунків». 242
Як стала 14-а гренадерська дивізія СС «Галичина» «1-ою українською»
Це запитання безпосередньо пов'язане із створенням Українського національного комітету (УНК). Тому доведеться спочатку хоч коротко з'ясувати обставини створення цього одіозного формування.
У своїй книзі «У мундирах ворога» Т. Гунчак досить спрощено і легковажно зазначає, не даючи всьому цьому якоїсь політичної оцінки:
«В умовах агонії гітлерівське командування розпочало відчайдушно втілювати в життя так звану «нову східно-європейську політику», метою якої було мобілізувати людські ресурси Східної Європи на захист Третього рейху, що розвалювався. Ця нова політика включала в себе незначні політичні поступки народам (вірніше: націоналістичним екстремістам й авантюристам, що рвалися до влади —
Тут треба зауважити, що Український національний комітет (УНК) вже один раз був проголошений 22 червня 1941 р. в Кракові, де представники різних націоналістичних угрупувань (опріч ОУН-м) намагалися консолідуватись в умовах розпочатої війни на боці гітлерівської Німеччини, сподіваючись на її підтримку. Але таке об'єднання не сподобалося нацистам. Вони УНК не тільки не визнали, але й почали переслідувати ініціаторів його створення. Та й політична обстановка в той час була такою, що аж ніяк не сприяла консолідації різних груп націоналістів, які між собою смертельно ворогували.
Однак наприкінці війни обстановка круто змінилася. Тому сьогоднішня ідея створення Українського національного комітету, зауважує Гунчак, «бере свої витоки із планів генерала Андрія Власова та військового розвідувального управління східних іноземних армій, а також 4-го сектора пропаганди вермахту. То ж, питається, чи міг такий комітет бути національним?
Колишній радянський генерал Власов, ставши на службу нацистам, носився з ідеєю створення Російського національного комітету, якому повинні були підпорядковуватися «національні» комітети представників інших народів СРСР, які і так служили гітлерівцям. Німецьке командування не було зацікавлене в дробленні на частини своїх вірнопідданих.
«Гітлер не сприймав Власова до середини липня 1944 року, коли радянський літній наступ, який німці неспроможні були зупинити, змінив його погляди». 243
Як відомо, «ідею» Власова підтримувала впливова група генералітету. Зате політичний відділ міністерства окупованих східних територій підтримував «права неросійських народів СРСР». «Архітектором розвалу Радянського Союзу» був Альфред Розенберг — голова цьогоміністерства. Щодо утворення окремішнього «національного» комітету «українців», то ініціативу його утворення очолив штандартенфюрер (полковник) військ СС Фріц Арльт, так званий «начальник керівної станиці східних добровольців» (тобто есесівців типу галицьких дивізійників).
Гунчак продовжує:
«Насамперед Арльт зайнявся українським питанням і призначив оберштурмбанфюрера (підполковника) Людвіга Вольфа начальником української станиці. Тоді ж німецька розвідка розпочала нову політику щодо Української повстанської армії, маючи надію на підтримку українського національного руху, як останню спробу мобілізувати східноєвропейські народи до боротьби з більшовиками…
Після того, як німці не змогли досягнути успіху в реалізації своїх планів, вони вирішили відпустити із концтаборів провідників українського національного руху Степана Бандеру, Ярослава Стецька, полковника Андрія Мельника та багатьох їхніх послідовників. 30 вересня 1944 року гестапо надіслало циркуляр, яким повідомляло різні інстанції, що 27 вересня 1944 року Степан Бандера та Ярослав Стецько звільнені з захзенгавського концтабору, де вони перебували від липня 1941 року…» 244
Тут, по-перше, пан Гунчак фальсифікує дійсність, бо, якраз, Бандеру та його спільників гітлерівці звільняли не «після того, як не змогли досягнути успіху в реалізації своїх планів», а, власне, для того, щоб краще реалізувати свої плани. А, по-друге, добре відомо, що Бандера, Стецько та інші бандерівці після розгону «уряду» Стецька в липні 1941 р. спочатку перебували під «почесним арештом» (домашнім), 15 вересня були ізольовані в берлінській тюрмі, і лише на початку 1942 р. переведені в блок «Целленбау» концтабору Заксенхаузен.
Гунчак:
«Німці сподівалися, що, звільнивши українських політв'язнів, вони можуть досягнути деякого порозуміння з УПА. З цією метою розпочали серію переговорів з такими людьми, як Бандера, Мельник, гетьман Павло Скоропадський, який керував Україною від 18 квітня 1918 року; Володимир Кубійович, представник Галичини; Олександр Семененко, юрист та мер із Харькова; Андрій Лівицький, президент українського уряду в екзилі (УНР); Кость Паньківський та Тарас Бульба-Боровець, провідник українського опру на Волині. Німці зрозуміли, що поки серед німецького керівництва точилися суперечки стосовно українського руху, українські лідери об'єдналися в опозицію до ідеї підпорядковування їх Російському комітету генерала Власова. Позиція українських лідерів знайшла безумовну гадтримку з боку інших національних лідерів, особливо з Кавказу, які також перебували в опозиції до ідеї керівницства та політичної гегемонії росіян…» 245
Тут, як бачимо, пан Гунчак використав так званий політичний камуфляж. Суцільна брехня, що гітлерівці намагалися порозумітися відносно УПА з такими «фюрерами», як гетьман П. Скоропадський, А. Лівицький чи Тарас Бульба-Боровець, яких бандерівці не тільки не визнавали, але й старались знищити при
