Іменем України! Іменем землі і народу ми проклинаємо мертвих і живих недолюдків, які хотіли розіп'яти нашу матір — Батьківщину! Хай наша ненависть дотла спопелить кістки тих, хто дістав заслужену кару! Хай наша ненависть громом впаде на голови тих, хто втік від неї за кордон!..»
І далі:
«Тільки в селах Куличків, Ванів, Низи (колишній Прусинів) та Сілець оунівські бандити вбили майже сто чоловік. Серед них 25 дітей, 29 жінок, 33 старики. Вони не були ні комуністами, ні активістами…
Як вони (тобто бандерівці — В. М.) пнулися, щоб дорівнювати в усьому фашистській «надлюдині», як намагалися бути подібними до берлінських верховодів! Навіть жовто- блакитного прапора вони відреклися, а так, як і гітлерівці, взяли за свій — червоно-чорний, лишень побоялись свастику приліпити, бо такої крадіжки міг не пробачити «Вчитель великий» (тобто Гітлер — В.М.)… І навіть «конституцію», яку готували українському народові, сплагітували з муссоліно-гітлерівських зразків. І руку тягли на «слова», як гітлерівці «хайль»…
І ще Братунь додавав:
«Я перегортаю сторінки «історичного трактату» якогось Петра Мірчука «Українська повстанська армія» (виданого, звісно, в Мюнхені), де цей «учений» в «реєстрах боїв УПА», ставши в позу літописця, як прояв «державного розуму», фіксує спалення колгоспних садиб і сільрад, вбивства радянських і партійних активістів, комсомольців і солдатів Радянської Армії.
Звичайнісінький бандитизм підноситься до рангу «боротьби за визволення України», за визволення «від більшовиків», отже, за визволення народу від народу…»
Отже, Ростислав Братунь досить яскраво і визначено в книжці публіцистики «Слово гніву» характеризує злочини націоналістів-бандерівців. У вірші «їхнім дітям» поет абсолютно правий, коли писав:
Україна — завжди добра мати, Що зустріне і простить в біді, Та вона уміє проклинати Низості і зрадництва плоди! Ще більше невгамовно викривав злочини українських войовничих націоналістів у часи минулої війни та в повоєнний період інший добре відомий Україні Дмитро Павличко. Той самий Павличко, що зорі своєї поетичної творчості так затято писав:
Я син простого лісоруба, Гуцула із Карпатських гір. Мені всміхалась доля люба У сяєві Кремлівських зір… («Я син простого лісоруба») Або:
…В ленінському слові, як у світлі, Я сам себе очистив і відкрив («Я-комуніст») Поему «Убивці» Д. Павличко написав після того, як в 1957 р. побачив наступне:
На Волині, у Дермані сталося, Із землі просочилася кров!., Із криниць витягали побитих людей Та знімали колючі дроти із костей. Пізнавали сусіди сусіда свого Та казали мені, хто замучив його. Чоловіка свого пізнавала жона, Називала проклятого вбивцю вона. І сестричку свою пізнавали брати, І від них я почув, як зовуться кати. І від болю душа розкололась моя: Чи ж моя Україна не знала біди, Чи не мала Шевченка і Сковороди? Як же сталося так, як це скоїлось так, Що вона яничарів, убивць, вовкулак Спородила так само… О мати моя, Тебе зґвалтувала фашистів лая!.. В поемі Павличко відповідає катам України:
Це неправда, що за волю Ви боролись у ярмі. Лицеміри! Нашу волю Убивали ви самі. Це непрада, що за брата Ви страждали у тюрмі. Лицеміри! Того брата Мордували ви самі. Це брехня, що Україну Ви любили будь-коли — А могли б, то й Україну У криницю затягли!.. Далі автор вказує на таку вражаючу «деталь»:
…Невідомо, не раховано, Скільки люду там поховано, 
