націоналізм — це антифашизм, антиімперіалізм, антиколоніалізм, антитоталітаризм». У відповідь на цю заяву, вказує Віктор Поліщук, «я буду тут доказувати, що український націоналізм — це фашизм, імперіалізм, тоталітаризм, а навіть расизм».
Визначення поняття «націоналізм»
У книзі Віктора Поліщука «Гірка правда: злочинність ОУН-УПА» є чимало серйозних застережень. Справедливо розмірковує автор про те, що одне і те ж поняття різні люди, групи людей розуміють по- різному. Так, слово «націоналізм» для одних — поняття негативне, для інших — позитивне. Українські націоналісти ототожнюють націоналізм з патріотизмом, любов'ю до батьківщини. І В. Поліщук з цього приводу зауважує, що націоналізм і патріотизм — «полярно різні поняття». Бо націоналізм, як егоїзм нації, є хворобою, яка має антилюдське обличчя.
Автор зазначає, що в англійських словниках, на авторитет яких так часто посилаються українські націоналістичні ідеологи, просто нема слова «патріотизм». Англійці це почуття розуміють по-своєму — як прихильність людини до нації, до держави, що і називають «націоналізмом». Отже, вони вкладають у це поняття цілком інший морально-психологічний зміст.
Однак українські націоналісти, особливо в Галичині, хворі не тільки націоналізмом, але й «п'ємонтизмом і «галицьким фундаменталізмом». «Тенденція галичан, — вказує автор, — «приєднати» до Галичини решту України, яку вони, галичани, не зовсім і досі розуміють, які намагаються накинути всій Україні галицький спосіб думання, галицьке розуміння патріотизму, яке, по суті, є несприятливим для всього українського народу націоналізмом».
Сьогодні, вказує автор, українські націоналісти трактують і «соборність», і «самостійність». В поняття «соборність» вони вкладають не духовну і політичну єдність всіх етнічних частин українців, а часто свій зміст — «всі етнічні землі українські», що іноді набирає «імперіалістичного забарвлення». Таку, власне, імперіалістичну Україну з націоналістичною диктатурою і хотіли б побудувати націоналісти з ОУН. Слово ж «самостійна», «незалежна» Україна означає у них, перш за все, «націоналістична Україна», де пануватиме націоналізм і, звичайно ж, речники того націоналізму.
УПА була армією чи бандою? — питає Віктор Поліщук. І відповідає: УПА не була «збройною силою якоїсь держави». Тому важко назвати її армією. А бандою? Так, учасники УПА вели себе, як бандити. Але злочинства вони чинили «з політичних мотивів». Отже, В. Поліщук дії ОУН-УПА справедливо називає політичним бандитизмом, який поєднувався з кримінальним.
Автор справедливо відзначає, що ОУН-УПА властиві фашистські, тоталітарні, расові, кримінальні нарости. Тому він досить доречно наводить слова відомого дисидента генерала Петра Григоренка, які він сказав на одній із конференцій в Канаді: «Не хотів би бути в українській державі, в якій би урядовали бандерівці».
Власне, націоналізм бандерівського (донцовського) типу і поширюється сьогодні в Україні. «…До недавнього часу, — пише В. Поліщук, — я вважав, що український націоналізм — це звичайна пухлина на тілі українського народу, яка, хоч і наробила багато шкоди, проте зникне зі смертю його творців, організаторів, злочинних виконавців. Тим часом показується, що український націоналізм — це злоякісна пухлина, яка, переживши здебільше на Заході, в діаспорі, але також в Україні, переважно в Галичині, знов відживає, розростається, поширюється на Україні. Навіть серед кіл правлячої еліти». Тут же Віктор Поліщук ставить резонне питання: «Чи провідні люди з-посеред української культури і політики справді не знають суті українського націоналізму?» І тут же відповідає, розмірковуючи: «Не виключаю цього. Але й не виключаю того, що для деяких коньюктурників український націоналізм став тим, що можна використати в просуванні вверх по громадській чи, краще, державній драбині».
Тому й сьогодні з'являються в Україні різні недолуго-наївні чи снобістсько-гротескні заяви. Так, голова Української селянської демократичної партії і письменник Сергій Плачинда навіть пише в статті «Сучасний український націоналізм як ідеологія» («Літературна газета», 22 липня 1992 р.) про те, що «націоналізм — це природний і закономірний рух народу на захист і утвердження своєї самобутності» та про те, що «український націоналізм — гуманний, народний і мирний», а до нього причисляє, перш за все, три вітки ОУН: бандерівців на чолі з Ярославою Стецько, мельниківців — Миколи Плав'юка, «двійкарів» — устами чільного пропагатора Тараса Гунчака.
Віктор Поліщук досить аргументовано доводить злочинну сутність ОУН. В цій організації панувала проповідь макіавеллізму, що мета виправдовує засоби. «ОУН виховувала (і, на жаль, виховала) новий тип українця… Галичина — з невгнутим характером, фанатично відданого націоналізмові і його вождям, готового пожертвувати собою й іншими. Це, на жаль, правда. На смерть в ім'я українського націоналізму… ішли сотні членів УПА. І в той час убивали тисячі, десятки тисяч… безвинних людей… мучили, знущалися», посилаючись на ідеологів націоналізму, беззастережно зазначає, що ОУН була фашистською організацією, а український націоналізм був різновидом фашизму.
Віктор Поліщук наводить уривок з листа одного з провідних діячів націоналістів Дмитра Палива (пізніше керівника партії Фронт національної єдності (ФНЄ), створеної за зразком штурмовиків у нацистській Німеччині) до резидента ОУН в Італії Євгена Онацького 16 квітня 1932 року: «У нас тепер «хвороба» на фашизм. Молодь у фашизмі шукає спасіння, зрештою, зовсім зрозуміло. Але при цьому забуває, про одне: передумовою фашизму є держава зі своїм апаратом. Фашистські форми в недержавній нації доводять до дивовижних речей. Чому він, а не я, має бути диктатором? І в конкуренційній гарячці загадка неважка для розгадування: кожен студент 1-го курсу університету буде вважати не третьокурсника, а себе за стовідсоткового вартісного на той стілець».
Лист, як бачимо, був писаний тоді, коли на політичну (націоналістичну, звичайно) арену, як один із керівників крайової екзекуції ОУН, виходить Степан Бандера, недовчений студент. Чи не його мав на увазі Паліїв, говорячи про конкуренцію студентів 1 — го курсу на роль націоналістичного диктатора?
Так, ОУН була фашистською не тільки за формою, але й за, ідеологічною і практичною діями, — підсумовує Віктор Поліщук. Вона не була політичною партією, а своєрідним законом, укладеним за «Десятьма заповідями українського націоналіста» (Декалогом). На цьому «Декалозі» і ростили кадри злочинців. Автор підкреслює, що «між італійським фашизмом і українським націоналізмом тільки та різниця, що італійського фашизму не підтримувала католицька церква, натомість у Галичині прийшло майже до цілковитої змички уніатської церкви з ОУН, багато з-посеред чільних діячів ОУН походило зі священичих родин (С. Бандера, Я. Стецько), а декотрі навіть були священниками (о. Іван Гриньох)».
Однак, на завершення цього підрозділу книги Віктор Поліщук досить резонно зазначає, що «ОУН мала антихристиянський характер. Як зрештою, й італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм». Це витікає з десятої заповіді «Декалогу», бо присягу члени ОУН складали не на хрест, не на Біблію, а на… револьвер, що означало смерть за «зраду» організації.
У підрозділі «ОУН у світлі вчення Дмитра Донцова» Віктор Поліщук розвінчує антилюдську сутність українського інтегрального націоналізму.
Донцов
— умів орудувати цитатами із філософів Заходу (це видавав він за власні думки);
— списував усе із Фрідріха Ніцше;
— часто цитував із Євангелія і, перекручуючи, видавав за своє;
— критикував усе, що не входило в його поняття українського націоналізму;
— критикував усіх, хто не мислив так, як він, називаючи всіх «провансальством», «хуторянським універсалізмом» і т. п..
Воля до влади, догматизм, фанатизм, аморалізм, творче насильство, ініціатива меншості, вождівство еліти — це фундамент доктрини Донцова, на якій і будувалася ОУН, — робить висновок автор.
І тут же зауважує, що «Націоналізм» Донцова (по суті, головна «праця» цього штудієнрата українського нацизму) був надрукований у 1926 р. в Жовкві, в друкарні греко-католицьких отців-василіян. Ці «отці», звичайно, добре знали, що друкують.
Націоналістичному фанатизму навчив оунівців, власне, Донцов. Тому автор цілком резонно зауважує: «…Фанатизм довів до злочинів… Фанатизм українського націоналізму існує й досі, це — недуга, якою
