захворіли початково сотні, згодом тисячі й десятки тисяч українських націоналістів. Вони, ще живі, й досі не вилікувалися від цієї недуги, хоч і вони є розсадником цієї недуги, прищеплюють фанатизм своїм дітям і внукам…». Тому-то автор з усією відповідальністю застерігає: «Коли б ОУН прийшла до влади в Україні — було б не до іронії». Одне гасло «Україна для українців!» що значить!
Віктор Поліщук пише і про те, як оживають в сучасній Україні різні шанувальники Донцова і донцовщини. Львівський «філософ» Олег Гринів, зокрема, в статті про творця українського інтегрального націоналізму (газ. «За вільну Україну», 12 грудня 1991 р.) репрезентує Д. Донцова як такого, що показав потребу боротьби українського народу за незалежну державу. «Це і є продовження донцовщини», — зауважує Віктор Поліщук.
А Тарас Гунчак (редактор журналу «Сучасність», теоретик з ОУН) лицемірно заявляє, що не поділяє поглядів Донцова, але схвалює його діяльність 30-х років. Власне, в 30-ті роки Донцов і став творцем українського інтегрального націоналізму та «батьком» злочинних функціонерів із ОУН.
Віктор Поліщук вказує, що «ця злочинна теорія, злочинна доктрина попада в руки хлопцям з села, які, не знали широкого світу, але які вже були просякнуті націоналізмом, винесеним з українських гімназій, що були розсадниками українського націоналізму. Хлопцям, які стали студентами, бо в їх батьків були гроші, щоб заплатити студії та помешкання у Львові чи й у Кракові. Тим хлопцям було по 20–22 роки: Така злочинна доктрина в руках недосвічених хлопців, це так, неначе дати малій дитині гострий ніж у руки».
А що ж цього вийшло? «Добра не вийшло… — продовжує Віктор Поліщук. — Минав час, «вожді» ОУН втілювали в життя злочинні ідеї, сформульовані Д. Донцовим. ОУН ішла нога в ногу з гітлерівськими полчищами в поході на Україну, ОУН організовувала українську допоміжну поліцію — помічника «Зондеркомандо» у винищуванні євреїв, ОУН створила УПА, СС дивізію «Галичина». Ідеї Дм. Донцова жили, тріумфували…».
Ця аморальність, фанатизм, «творче насильство», агресивність в доктрині Донцова швидко дали про себе знати. «Волею, а не політичними розрахунками, — продовжує Віктор Поліщук, — не розумом покликала ОУН до життя УПА, пославши наперед на Волинь своїх досвічених фанатиків-організаторів терору, скерованого спершу проти мирного волинського селянина-українця. Підступом і терором ОУН втягнула волинських селян до масових вбивств поляків, а тих, хто не піпорядковувався ОУН в особі її служби безпеки, тих українців теж знищували, разом з цілими сім'ями. На бездоказовому пориві УПА перетворилася в армію різунів, паліїв, які винищували населення в час, коли дві багатомільйонні потуги вирішували долю війни». І тут же додає: «Дм. Донцов повертає час в епоху дикунства, коли суспільством не керував розум, інтелект, а лише воля, як сліпа діяльність, як зоологічна ненависть. І що ж, повернув багатьох у стан дикунства, доказом чого була, власне, діяльність ОУН-УПА, зокрема ж від 1942 року, а в поодиноких випадках і раніше. Бо ж розумна людина, коли навіть убиває здогадного ворога, то не «метиться на жертві, не виколює їй очей, не відрізує язика».
Віктор Поліщук при цьому зауважує, що багато людей не розуміють причин жорстокості і садизму оунівців. «Польські автори, не запізнившися Галичині під час війни, вони іноді навіть намагаються шукати причини в національних прикметах характеру українця. В цьому вони помиляються».
Тому автор закликає українців (і поляків також): «Читайте Дмитра Донцова! Прочитавши, вони самі зрозуміють суть українського націоналізму, суть ОУН-УПА». Тут же В. Поліщук застерігає сучасників: «…Під сучасну пору всі три фракції ОУН на чорне кажуть біле і навпаки. Щоб увести в оману український народ, щоб перехопити в свої руки владу. А тоді вони показали б, що дійсно думають про вчення Дм. Донцова»…
Далі в книзі пояснюються стосунки Донцова з ОУН і ОУН з Донцовим. Без сумніву, Донцов виховав бандерівців. Під час 1-го збору (1929 р.) у Відні, на якому і була створена ОУН, чільні націоналісти Юліан Вассиян, Степан Ленкавський, Степан Охримович заявляли про прийняття організацією світогляду Д. Донцова. Дещо інша концепція була репрезентована Дмитром Андрієвським, Дмитром Демчуком та іншими, але вона була прийнята. Для підтвердження цієї думки автор перефразовує відомі слова Володимира Маяковського: «Говоримо — Ленін, а на думці — Партія; Говоримо — Партія, а на думці — Ленін. Отже — говоримо український націоналізм Дм. Донцова, а на думці — ідеологія ОУН». «Різниця тільки в тому, що Дмитро Донцов ніколи не був членом ОУН, зате був він духовним батьком цієї організації», — додає автор.
Під кінець цього підрозділу Віктор Поліщук заперечує скандального «історика» й апологета бандерівщини Валентина Мороза, який в 1992 р., в інтерв'ю канадському телебаченню в Торонто заявив: «Є різні націоналізми — націоналізм демократичний, авторитарний, комуністичний». Однак, сам Мороз стоїть на позиції інтегрального (донцовсько-бандерівського) націоналізму. Автор категорично стверджує, що «немає, не було націоналізму комуністичного», хоч і був «націонал-комунізм» Миколи Хвильового і Миколи Скрипника.
В наступному підрозділі книги — «ОУН у світлі власних документів» — Віктор Поліщук зазначає: «Український націоналізм — це різновид фашизму»; з причини впливу вчення Донцова він став своєрідним, українського типу, «явищем сам у собі», в донцовській подобі; «Український націоналізм — це ідеологія і політичний, вождівського типу, рух, котрий ставить собі метою будь-якими методами, тому й аморальними, злочинними, зокрема індивідуальним і масовим терором, скерованим проти всіх, хто противиться йому, в тому числі й проти українців — побудувати на всіх українських етнічних землях, також на спірних територіях етнічного пограниччя, українську державу, яка шляхом експансії, спрямованої проти сусідніх народів, має поширювати свою територію до досягнення статусу української імперії…» В цьому імперському панстві «пануватиме націократія — вождівський, тобто авторитарний устрій», де «вождь нації» спиратиметься на «луччих людей» (еліту), на «ініціативну меншість» (касту). До цього, як бачимо, ОУН ішла шляхом терору і злочинств.
Співробітництво українських націоналістів з гітлерівцями
В розділі «ОУН по вибуху Другої світової війни» Віктор Поліщук досить концентровано подає вагомий матеріал про прислужництво українських войовничих націоналістів гітлерівцям:
— від 1921 року Ріко Ярий (один із наближених Є. Коновальця, А. Мельника, а затим С. Бандери) активно контактував із штабом нацистської партії;
— з 1932 року той же Ріко Ярий та Микола Сціборський (заступник Є. Коновальця в проводі та головний теоретик ОУН) були офіційно представлені ОУН при штабі Гітлера;
— ОУН лише виконувала те, що їй доручав керівник Абверу адмірал Канаріс та його підлеглі;
— з початком Другої світової війни ОУН виступала на боці Гітлера.
З початком Другої світової війни «великим і успішним помічником гітлерівців у цьому диявольському ділі став проф. Володимир Кубійович», — констатує В. Поліщук. Автор наводить свідчення В. Кубійовича, керівника Українського центрального комітету (УЦК), створеного гітлерівцями в генерал-губернаторстві в окупованій Польщі, який пише в своїй книзі спогадів 347 про те, що до УЦК був приставлений Теодор Оберлендер, який став «радником від Абверу». Це означало, що той Т. Оберлендер фактично керував справами УЦК.
Після розколу ОУН на ОУН-бандерівців та ОУН-мельниківців, зауважує Віктор Поліщук, «ОУН-б мала свого покровителя в особі Абверу, тобто гітлерівської військової розвідки, натомість ОУН-м, не пориваючи з Абвером, спиралася на гестапо, тобто на всемогутню тайну державну поліцію. Згодом патронат над ОУН-м візьме СС».
Що ж до керівництва ОУН-бандерівців, який стали називати революційним проводом (РП ОУН), Ріко Ярий за дорученням Степана Бандери взяв на себе зовнішні справи, що в конкретному часі зводилось до німецьких зв'язків; Роман Шухевич став організатором кадрів диверсантів, а на долю Ярослава Стецька припало ідеологічне підмурування всієї акції орієнтації на гітлерівців. Недарма 11-йз'їзд ОУН-бандерівців, що відбувся в квітні 1941 року, публіцист із ОУН-мельниківців Зиновій Книш назвав «з'їздом диверсантів».
Досить концентрований матеріал про злочинства ОУН-УПА подає Віктор Поліщук у другій частині книги, який співзвучний із наведеними тут же словами Дмитра Павличка:
