люба, гадала, що я, славний лицар і нащадок великого Батия, своєю охотою поклав би на свою голову таку ганьбу?
Останні слова зробили на Марину вплив.
— Справді, - міркувала вона, — не може цар своєю охотою зажити собі такого сорому, щоб утекти з бойовища.
Марина глянула на хана ласкавіше і сіла поруч.
— Ну, а на що ж ти забрав од козаків гетьмана саме під той час, коли він був там найбільше потрібний?
Хан трохи замішався, але почав викручуватись.
— Сам він до мене приїхав і заїхав зо мною аж за милю од свого табору. як було мені пустить його самого, коли поляки зразу ж оточили козацький табір з усіх боків? Ніякий господар не пустить свого гостя на видиму небезпеку.
— Ну, а тепер чому його не пускаєш? Та ще я чула, неначе ти хочеш видати гетьмана королеві!
— Дурниці це, Газізю! І на думці не мав я його видати. Мені потрібні гроші, щоб викупити моіх мурзів, що вскочили у бранці, а оскільки в усьому винний Хмельницький, я й вимагав, щоб він дав мені гроші на викуп мурзів.
Речі хана вдавалися Марині щирими, і вона все більше заспокоювалася.
— Ну, от бачиш, моя зоре ясна! — весело говорив хан, радіючи, що вибився таки на сухе. — Ти хотіла їхати з військом, щоб мене розважити, а замісць того дорікаєш мені і гніваєшся на мене тоді, коли мене спіткала недоля і мені й без того гірко.
Марина почувала себе трохи винною і, поклавши йому руку на плече, сказала ласкаво:
— Ну, пробач мені, мій володарю, коли я винна. Ти знаєш, як болить моє серце за рідним краєм. А ти все таки пусти гетьмана — він гроші тобі й так оддасть!
— Не тільки що пустю, а навіть знову допоможу йому перемогти поляків. Я од спілки з ним не одрікаюся.
Марина повеселішала, почала шуткувати з ханом, набила йому, ях завжди, кал'ян і сіла на подушках біля його ніг, як він дуже любив.
На другий день до Костянтинова прибув Богун. Тяжка й сумна була його розмова з гетьманом. Почувши, як загинуло поспільство на очах Богуна біля гребель і як поляки вирізали всіх, навіть неузброєних селян, Хмельницький заплакав як мала дитина; звістка ж про те, що військо зовсім не має обозу й харчів, дуже його стурбувала. Тут же українські ватажки після наради стали на тому, щоб з ляхами не миритись, поки не буде упорядковане військо, маючі на увазі, що коли під рукою гетьмана буде військо, то й умови згоди з поляками будуть легші для України.
У той же день Богун перебалакав з ханом, заплатив йому за Хмельницького й Виговського вісімдесят тисяч талярів, і хан зразу почав поводитись з гетьманом не як з бранцем, а як з спільником. Виряжаючи його від себе він дав гетьману на почет п'ять мурзів, а Богун дав сотню своїх козаків, і з тим Хмельницький поїхав на Поволоч і далі, на Корсунь, збирати військо, Богун же другого дня мав їхати до своєї Винниці скликати козаків з Поділля і з ними йти до Білої Церкви, куди мали зібратися козаки з під Берестечка.
Про те, що Богун у Костянтинові та був у хана, зараз же довідалася Астара, а через неї й Марина. Молоду жінку обхопило жагуче бажання побачити милого, що був так близько у сусідньому наметі.
— Це ж не буде зрадою ханові, - упевняла себе Марина. — Мені б тільки глянути на нього й більше нічого. Я й з того була б щаслива.
— Астарочко, голубонько… — припала Марина до своєї вірної служниці, - хочу глянути на милого!
— Що ти, що ти, Газізю! Схаменися!
— Мені б хоч єдиним оком!
— Єдиним оком?.. Ну давай зробимо у наметі дірочку і, як він ітиме од хана, ти зможеш його бачити.
— Ах, ах, як славно! — аж заплескала в долоні Марина. — Зараз давай ножика і проріжемо намета!
— Тілько обережно, Газізю — спиняла циганка. — Помітить євнух — буде погано.
Марина довго стояла по між полами намету, припавши оком до маленької дірочки, і таки діждалась, коли Богун вийшов з ханського намету. Тепер вона уп'ялася у нього своїм оком, і їй здавалося, наче вона увійшла у свого милого і йде разом з ним… От він озирнувся раз і вдруге… Обвів очами навкруги і зник за наметами.
Марина бліда, як крейда, хитаючись, наблизилася до софи і впала на неї.
— Що тобі? Що? — Допитувала Астара, припавши до своєї господині.
— Як він постарів… Який він змучений!…
— Не дивно те. Скільки турбот він зазнав! Скільки день, мабуть, не злазив з коня, доганяючи нас!
— Ні, не сама втома відбивалася в його очах… — говорила Марина задумано.
— А що тобі здалося?
— Нудьга у нього в очах. Нудьга його постарила! Астарочка, мені того не досить, що я його бачила… Поки не бачила, мені було легше… Тепер я не можу. Я повинна з ним говорити… Повинна розважити його… заспокоїти…
— Ох, Газізю, облиши те! Поговориш — дужче вразиш своє серденятко… Забути його тобі пора!
— Забути? — здивовано спитала Марина. — Ні, того ніколи не буде, Астарочко! Я повинна бачити Івана і говорити з ним. Це я зважила непохитно. Ти уладнаєш це, Астарочко? Адже ти мене любиш?
— Схаменися, Газізю!.. та це ж смерть!
— Ах, що та смерть тіла, коли вмирає душа? Невже тобі життя таке дороге? Ти зараз слідкуй за Іваном і довідайся, де він ночуватиме.
Астара злякано дивилася на свою улюблену господиню. Навіть рукою полапала її за чоло.
— Ти не в собі, дитино!.. Чи може ти надумала втекти з милим? Так хан же сплюндрує всю Украіну, а знайде тебе!
— Ні, я не втечу. Я вернуся сюди, а тільки я повинна говорити з Іваном. Він озирався… він шукав мене очима…
— Так як же це зробити?
— Я тобі сказала! Слухай: учора хан хвалився, що увечорі сьогодня, після намазу, він збере до себе всіх мурзів, щоб обміркувати, ях іти далі до Криму і кому саме яким шляхом іти. Поки тут буде нарада, я збігаю до Івана, а щоб мене не злапали євнухи, ти вбереш мене у своє вбрання і розмалюєш мене так, щоб була схожа на тебе. Я побіжу, а ти лишишся у наметі. Сюди ж ніхто з євнухів не насміє увійти, бо про те давно, по моєму проханню, хан дав наказ.
— Загинемо ми обидві, дитино моя… — сумуючи говорила Астара. — Але чиню твою волю.
Вірна служниця побігла за Богуном…
Надійшов вечір, і коли добре смеркло, Марина, переодягнена на Астару, вийшла з намету. Біля входу вона побачила вартового а коло сусіднього намету стояв євнух, приглядаючи за наметом ханської жінки.
— Цілий, день сьогодня швендяєш! — гукнув він до Марини, маючи її за Астару.
Марина мовчки обминула його, пробігла поміж наметами, ях її навчала Астара, а далі вийшла у поле і попростувала до міста, що визначалося на вечеровій зірниці неба банями двох церков.
Почуття волі обхопило всю істоту молодоі жінки.
Обабіч неширокого шляху, що простягся до обніжку, хвилювалася спіла пахуча пшениця. В пшениці на всі голоси цвірчали цвіркуни, розповідаючи про чари ночі, а з поміж квіток по обніжку на Марину дивилися своїми сумними очима зачаровані блищаки.
Боже, як давно ходила вона вільннми ногами по полю, як давно всього цього вона не бачила, не чула, не почувала!.. Це було ще тоді, коли живі були її батько й ненька, коли вона ще дитячими своїми прудкими ногами бігала по царині своіх власних грунтів! Як давно те було! Здається, що минув з того цілий вік, а проте вона досі живе.
Марина хутко наближалася до міста. З недалекого ставу чути було квакання жаб, але той гармидер
