голосів нагадував щось близьке, нагадував її дитинство і здавався за найкращі музики,
Ось ворота міста. Марину спинив вартовий козак. Мешканці міста не доймали віри своїм спільникам і тримали рушниці на поготові.
— Я до полковника Богуна, по його наказу!
Марина показала перстень Богуна. Старший на варті пропустив її і послав разом з нею козака до самої хати, де жив Богун.
Через кілька хвилин молода жінка увійшла до свого милого. Той сидів замислений, але, углядівши циганку, зрадів, бо це визначало, що й Марина тут близько.
— Сам Бог тебе посилає! — скрикнув він, — Чи здорова твоя господиня?
— Це я, Іване! Я тільки вбрата циганкою, щоб мене не пізнали!
Богун з несподіванки поточився од неї.
— Марино! Це ти? Ти покинула хана? ти утекла до мене?..
Козак ухопив її в обійми.
— Ми втечемо цю ж ніч… — говорив він, не пам'ятаючи себе. — І даю слово, що не тільки хан, а й саме пекло не відбере тебе у мене!
Він посадив Марину на лаву, горнув її до себе й цілував палко й ніжно, як сонце, що цілує своїм пекучим промінням спілу ягоду. Вона не змагалася. Сили покинулн її й вона вся віддалася його запальним обіймам і поцілункам. Вона мліла у його обіймах і не мала сили перечити щастю, що його так довго, так жагуче бажала.
Нарешті вона опам'яталася.
— Рідний мій! Я бачила сьогодня тебе, коли ти виходив од хана. Як ти постарів, голубе мій!
Марина милувала рукою його трохи посивілі вуса і вкрите зморшками чоло.
— Скільки турбот, скільки страждання зазнав ти за дні того пекельного бойовища!
— Нудьга в'ялила мене, моя горлице… Нудьга не тільки через недолю України, але й за тобою, моя бажана!
— Я вгадала це! — сказала Марина. — Я побачила по очах твоїх, що ти нудьгуєш, і не мала сили, щоб не побачитись з тобою і не сказати тобі, що люблю тебе, як і колись любила.
— І тільки?!.. — з мукою спитав він.
— Тільки, моє серце! Я повинна вернутись до хана!
Руки козака впали і випустили її з обіймів. Щастя хвилини було розбите, як розбивається кришталевий кухоль з солодким питвом…
— Ти вернешся до зрадника, що згубив Україну?
— Ні, Іване. Я сама так гадала, що він зрадив, але вчора я з ним перебалакала. Все склалося так через нещастя. Татари налякалися великого польського війська і втекли. Хан заприсягнувся мені, що не розірве спілки з Хмельницьким і буде давати поміч Українї й надалі.
— І ти ймеш йому віри?
— Подумай, друже мій дорогий, що було б, коли б я втекла з тобою… Хан погнався б слідом, шукав би мене й тебе по всій Україні і дощенту сплюндрував би нашу нещасну землю. Він догнав би тебе і забрав самого в неволю на тяжке катування, а не впіймав би нас, так забрав би з України у неволю сотні тисяч безвинних людей, однявши батьків од дітей, а дітей од батьків.
— Проклята доле! — скрнкнув з розпачем Богун. — Коли ж ти візьмеш мене з цього огидного світу? Коли ти увірвеш пекельну муку моєї душі? Те, що ти говориш Марино — правда! Будь вона проклята та правда, але тобі неможливо тепер покинути хана! Ще гірше неможливо, ніж було тоді у Бахчисараї!
Богун сів до столу, змагаючись з своїм почуттям. Марина сіла поруч і, обнявши його рукою, милувала й заепокоювала. Але час не стояв… Час хутко біг. Хан, скінчивши нараду, запевне зараз прййде до своєї Газізі… Що ж буде тоді?
Нещасна невільниця схопилася. Богун сам одвів її за браму і повів полем, держучи її руку у своїй руці. Закохані розмовляли про останні події і будучину України так, наче скоро мали знову побачитись. Нарешті Марина стала просити Богуна, щоб він лишив її, бо їй самій безпечніше добігти до татарського табору.
— Прощай же, моє серденько, — сказав полковник, притуляючи свою кохану до серця. — Мені не довго на світі поневірятись. Колись же ворожа куля таки мене знайде. І я тому буду радий… Мине час небуття і я знову побачуся з тобою на тім світі. Там зійдемося і ніколи вже не розлучимося!
— Де моє волосся? — зненацька спитала Марина.
— Під серцем у мене, моя бажана! Я ніколи не знімаю капшучка.
— Подай же мені слово, що носитимеш його під серцем, аж поки ми знову зійдемося.
— Охоче, голубко, бо я й сам ніколи б з твоїм волоссям не розлучився!
— Ну, тепер прощай!
І, поцілувавши милого, Марина пташкою випорхнула з його обіймів і побігла до татарського табору.
Нарада у хана справді скінчилася, і Астара сиділа ні жива ні мертва, чекаючи всяку хвилину, що хан прийде і, довідавшись, що його Газізі немає, власноручно зніме їй голову своєю шаблею.
Не вспіла Марина вскочити у намет, як почувся поклик євнуха, що хан іде. Збентежені жінки сховалися поміж полами намету, і там Марина почала рвати з себе вбрання своєї служниці, а Астара, вхопивши кухоль води, почала змивати ій обличчя.
— Що ж це моя Газізя сьогодня мене не зустрічає? — почувся голос хана з середини намету.
— Я була хвора, мій любий владарю! — одповіла Марина, тримтючи всім тілом. — І ось тепер я чепурюся, щоб не здатись бридкою своєму милому!
— Я навіть голосу не пізнаю своєі дружини! Бідна Газізю!.. У тебе певно пропасниця. Чи не дме тут десь вітер по під полами намету?
— Не турбуйся, коханий, — це минеться!
Через кілька хвилин Марина вийшла до хана загорнута у легкі саєтові запинала. Іслам Гірей уже сидів на подушках і, притягши молоду дружину за руку, посадовив її собі на коліна.
Чи може бути більша мука для жінки, як та, щоб з палких обіймів милого перейти у холодні обійми нелюба? І Марина сьогодня зазнала тієї муки. Тіло підстаркуватого хана здавалося сьогодня Марині кістяком мерця, а його довгі руки холодними гадюками. Вона билася в його обіймах, як пташка у пазурях кота, й викликала до себе смерть, так само, як за годину до того кликав до себе смерть Богун. Ранком другого дня хан підняв орду й рушив далі до Криму.
ХІІІ
Викупивши гетьмана, Богун, по умові з ним, подався до Винниці і порозсилав своїх козаків по всьому Надбужжю набирати нове військо. Завзяті Подоляни знову піднялися, і через тиждень Богун навчав строю вже великий полк у п'ять тисяч комонних козаків. З тим військом він хутко пішов до Білої Церкви, щоб там заступити шлях польському війську.
Шляхом Богун перестрівав ватаги козаків, що йшли з під Берестечка і хоч ті були обдерті, голодні й поспішалися до домівок, Богун умовляв їх прилучитися до нього.
— Розійдетесь по хатах, — говорив він до козаків, — то всіх вас переб'ють ляхи нарізно і дітей ваших у бидло повернуть, а як станете разом зо мною, то перепинемо ляхів, і зрятуєте свої домівки від лядського руйнування.
Більшість козаків слухалась улюбленого полковника і прилучалася до нього у такому числі, що під Білу Церкву Богун прибув уже з десятьма тисячами. Там він зразу почав окопуватися й узброювати Білу Церкву гарматами, щоб дати ляхам одсіч.
Тим часом Хмельницький перестрів ті полки, що пішли з під Берестечка до корсуня й Маслова Броду, і теж прибув з ними до Богуна.
Наближалися до Білої Церкви й вороги. З під Берестечка з великим військом сунувся Потоцький, а з Литви Радзівил. Знову наближалася рішуча хвилина. Поляків було далеко більше кількостю, ніж українців, і Хмельницький, не наважуючись зчепитися з ними, послав посланців, щоб перебалакати про згоду. Поляки
