— А як ти гадаєш, Астаро: хан допоміг би козакам, коли б я його про те благала?
— Ти, дитино? — здинувалася циганка. Проте згодом, обміркувавши питання Марини, вона додала:
— А може й справді хан вчинив би по твоєму бажанню, коли б ти стала до нього ласкавішою. З усього виходить, що він тебе покохав не хижацьким коханням, щоб аби дівоцтво взяти, а певним, щирим коханням. Інший з свого гарему дівчині за непокірливість давно б звелів голову зняти, тебе ж він жаліє й наказує тільки злегка бити різками.
— Так я його благатиму! — сказала рішуче Марина і почала чепурити своє волосся та вбиратися у саєтове татарське вбрання. — Адже я вже досить добре розмовляю по татарському, Астарочко?
— Добре! Хан зрозуміє!
Коли увечері того дня хан навідався до Марини, вона не ховалася од нього, як звичайно було, під килими, або за софу, а зустріла його чемно й ласкаво.
Хан Іслам-Гірей був ще не старий і в його не дуже довгій рудій бороді тільки подекуди почала вибиватися сивина. Як для того часу, він мав добру арабську освіту. Улесливість прибічників та невольнича покірливість давно набридли ханові й упертість Марини разом з її соромливістю дуже приваблювали його до неї.
Побачивши сьогодня дівчину ласкавою й неполохливою, хан зрадів. Веселий він сів на софу й з посміхом почав розпитувати Марину, через що вона так його боїться.
— Великий царю! — сказала Марина. — Ти хочеш щоб я стала тобі дружиною, а як те може статися коли я бачу в тобі свого лютого ворога.
— Який же я тобі ворог? — спитав здивовано хан. — Глянь: ти бранка, невільниця, а в яких роскошах ти пробуваєш! Вороги так не чинять, ти повинна почувати себе щасливою, бути мені вдячною й любити мене!
— А хіба пташка любить ту людину, що замкнула її у золоту клітку? Ти зроби так, щоб ці покої не були мені тюрмою.
Горде чоло Іслама стало суворим.
— Це неможливо, — одповів він. — По нашому закону жінки повинні жити в гаремі.
— Я не на волю натякаю, — перебила Мврина, — Ти зроби так, щоб я тебе покохала, а для цього треба, щоб я не дивилася, на тебе, як на ворога своєї рідної країни. Ви, татари, одвіку тільки пили нашу кров, жили працею наших невольників і втішалися нами, дочками України. І ти чинив те саме. Як же можу я покохати тебе, ворога моєї рідної землі?
Хан ще дужче насупив брови.
— Ти дуже смілива й невдячна! Коли так, то я примушу тебе стати моєю жінкою, хоч би довелося забити тебе на смерть!
Марина не злякалася. Вона, сіла на подушку біля хана, поклала свої руки йому на коліна, і ласкаво зазираючи йому в очі, почала говорити:
— Царю мій! Ти маєш силу й владу, щоб узяти моє тіло, але нащо, воно тобі, коли я не дам тобі свого серця й душі? Хіба мало у тебе жінок, навіть красивіших за мене? Коли бажаєш серця мого й мого кохання, то стань спільником Хмельницькому й допоможи йому визволити Україну зпід лядської кормиги. Тоді я знатиму, що ти брат мого народу, а не ворог, і вірь — я покохаю тебе всім серцем і дам тобі таке щастя, що другого такого не може бути на світі.
Хан сидів на софі мовчки, замислений, але зморшки у нього на чолі порозходилися. Марина зрозуміла, що перемога недалеко і припала йому до колін усім станом.
— Ти, царю, великий і могутній! Ти не побоїшся піти війною на Польщу і допоможеш Украіні визволитися й набути міці?
Хан млів від тепла молодого, дівочого тіла, але не хотів того виявити і не хотів дати згоду відразу.
— Це не така справа, — одповів він через скільки хвилин, — щоб тут її з тобою рішати. Побачуся з Хмельницьким, тоді й обміркую, що вчинити.
Побалакавши після того з Мариною ще з пів-години, хан помилував її рукою і, поцілувавши у чоло, вийшов з покою.
ІІІ
Через день після розмови з Мариною Іслам-Гірей зібрав до палацу всіх своіх мурзів на пораду. У найбільшому покої ханського палацу вся підлога була застелена коштовними килимами, а попід стінами довгими рядами стояли мнякі софи. По тих софах, підобгавши під себе ноги, сиділи, загорнуті у ріжнокольорові халати, сивобороді мурзи, молодші ж із них, що не вмістилися на софах, сиділи поперед них на шовкових подушках. Всі з увагою й острахом дивилися на хана, що сидів на окремій, иайвищій софі, і чекали почути його власне слово.
— Знаєте ви всі, - почав не поспішаючись говорити хан, — яку велику шкоду чинять нам споконвіку козаки. Не буду вже я згадувати про ватажків їхніх Вишневецького, Сагайдачного, Юшку та Сулиму… Ті вже всі стали перед грізні очі Аллаха і прийняли од нього кару за свої вчинки… А от і в недавні роки козаки робили багато шкод нам з отаманом Бурляєм та Хмельницьким. Тепер цей самий Хмельницький прибув у моє царство просити моєї помочі на поляків. Так от я й скликав вас, поважні мужі, щоб разом обміркувати, чи користно нам допомогати Хмельницькому та йти з ордою на польські землі, чи ні.
Один по одному, по черзі, висловлювалися мурзи. Дехто радив стати з козаками до спілки, бо тоді можна буде безпечно випасувати косяки коней та отари овець по всіх степах і плавати Чорним морем; проте більшість була тої думки, що правовірним не годиться єднатися з християнами, бо така спілка розгніває Аллаха, і він не дасть Орді щастя у війні.
Коли всі висловилися, почав знову говорити Іслам-Гірей.
— Мудро кажуть ті, хто не радить єднатися з християнами, бо не благословив би Аллах такої спілки, але пособляти християнам руйнувати й вигубляти їхніх же братів християн, це діло цілком угодне Аллахові. Польща тепер велика й могутня через те, що воює руками козаків, коли ж допоможемо ми козакам одірватись з усією Україною од Польщі, то й Польща занепаде, й Україна, ворогуючи з нею, не набуде такої міці, щоб нас страхати. Так от кажу я: подавши поміч Хмельницькому, ми поживемо польське добро й золото, зробимо угодне Аллахові діло, бо зіб'ємо велику війну поміж християнами, збудемося на півночі шкодливого ворога, козаків, і нарешті догодимо падішахові, бо забезпечимо від козаків турецькі чорноморські береги!
— Сам Аллах промовляє устами великого хана! — загукали мурзи, вклоняючись йому до землі. — Нехай станеться по твоєму мудрому слові, великий хане!
Другого дня у тому ж покої ханського палацу Богдан Хмельницький на шаблі Іслам-Гірея присягнув, що запрошує він хана до спілки з щирим серцем, ні в чому його не зрадить і не наведе на лихе. Після присяги хан подав йому руку на доказ того, що пристає з ним до спілки, і таким чином спілка козацького ватажка з кримським ханом заклалася. При цьому були свідками всі мурзи і ввесь почет Хмельницького, цеб то всі прибувші з ним товариші.
Богун не марнував того часу, що пробув у Бахчисараї, і дбав про свою справу. Знаючи добре, що по всіх землях і по всіх краях світу з грошима можливо досягти всього, чого забажаєш, він, лагодючись до Криму, добре набив свій черес червінцями. По татарському Богун знав добре, як і всі останні товариші Хмельницького, і це сприяло йому, щоб тертися поміж мурзами і розпитувати їх про бранців, що були в осени захоплені понад Бугом.
У татарів велася деяка реєстрація бранців, бо вони багатіли з того, що випускали бранців на волю за викуп, і Богун скоро довідався, що дівчина Михнюківна у Бахчисараї, але на його прохання сказати, в кого саме вона єсть, йому одмовляли, що не знають, або направляли до Хамамбета — мурзи, цей же останній навпрямки сказав Богунові, що про Михнюківну нема чого й клопотатись, бо її долі можуть позаздрити всі жінкн на світі й що її ні за які гроші викупити неможливо.
Ці таємні натякання й підморгування поміж мурзами всякий раз, коли Богун заводив розмову про
