Михнюкївну, упевнили козака в його тяжких гадках, що Марину через те неможливо викупити, що вона у гаремі самого хана Іслам-Гірея. Але Богун був не з тих людей, що спиняються перед перепонами.
Як що неможливо взяти за викуп, то доведеться викрасти!.. — рішив завзятий козак, і в той самий вечір, коли заклалася спілка з ханом, він пішов до найстаршого євнуха ханського гарему. В його думках склався такий замір, щоб за гроші добути у старшого євнуха дозвіл на побачення з Мариною і під час побачення взяти її і вивезти з Криму.
Старший євнух жив у задньому дворі ханського палацу. Коли Богун доступався до нього, той саме порядкував з меншими євнухами, гримав на гаремних служиць, а найдужче на Астару.
— Як то ти навчаєш молоду Газізю? Доки вона буде дрочитись та баламутити добре серце найяснішого нашого володаря? Великий хан гнівається на красуню, а з нас голови додолу котяться!
— Не гнівайся, вельможний аго! — покірливо одмовила циганка. — От уже Аллах почув мої благання й помнякшив серце Газізі. Вчора вона ласкаво розмовляла з нашим володарем і навіть рукою його милувала!
— Милувала рукою? — глузливо гримнув євнух. — Шкуру б я спустив з цієї красуні, а не панькався б з нею, як панькається хан! Їй таке щастя: сам хан підвів на неї свої ясні очі, а запекла християнка ще мордується!
Тут саме увійшов у покої Богун, і євнух раптом вирядив усіх геть, а гостя чемно привітав і посадовив поруч себе на софу.
Богун зразу приступився до діла, щоб не дати євиухові опам'ятатись і накрити його мокрим рядном.
— У тебе, аго, у ханському гарему є дівчина з Украіни, шляхтянка Марина Михнюківна, що ваші татари захопили торік біля Бугу?
— Тс… — злякано зацикав на Богуна євнух і, вставши з софи, обдивився чи не підслухує хто по за килимами, що висіли замісць дверей.
— Від кого козак про те довідався?..
Богун зрозумів, що догадки його певні, що його мила дівчина тут, у ханському гаремі, й що вона вже не його, а ханова. Мов кліщами здавила йому серце дійсність, і був момент, що він хотів покинути все та вернутись на Вкраїну, не побачившись з Мариною, але та легкодухість недовго панувала душею завзятого козака.
— Ні, не покину без помочі беззаступну сироту, — рішив він у своєму серці, - поки не почую від самої, що вона своєю волею живе з ханом!
Богун переміг себе, не попустив, щоб та мука, що була у нього в серці, відбилася на його виду, і неначе спокійно одповів:
— Я чув про те ще на Січі Запорожській. Михнюківна моя наречена, і я хотів би її викупити.
Євнух широко розплющив очі і підняв догори свою сиву бороду. Він придивлявся до Богуна, неначе хотів розпізнати, чи не зсунувся той з глузду.
— З того часу, — почав він нарешті, - як світить сонце, кримські володарі не продавали своїх жінок.
— Ну, а може б ти спитав?
— За єдине таке образливе питання хан зарубав би мене власноручно!
Щоб не гаяти часу, Богун розстібнув черес і висипав з однієї його половини на софу купу червінців. Очі євнуха заграли хижацьким вогнем, а руки мимо волі зробили рух до блискучого золота, але він раптом схаменувся і, щоб легше перемогти спокусу, одвів очі на бік.
— Заховай гроші! Вони тут ні до чого, бо у хана їх без ліку.
— Ні, це не ханові! Цю купу я дам тобі за те, щоб мені побачитись з Михнюківною.
Євнух заметушився на софі, а очі його знову палахнули хижацьким вогнем, але згодом той вогонь погас, і на виду татарина відбилася журба.
— Сховай!.. — сказав він, зітхнувши й захищаючи свої очі від золота рукавом халату. — Жоден чоловік не сміє підвести очі на жінку хана. 3а це євнухові смерть.
— А ти упорядкуй побачення так, щоб ніхто не довідався. От і всього.
Спокуса була велика. Прибутки євнуха були не аби які. Коли Богун висипав ще купу червінців з другої половини чересу, татарин не мав сили далі змагатися й пішов на згоду. Він знову встав, обдивився поза килимами й пошепки почав говорити:
— Не за ради грошей, а за ради доброї згоди поміж татарами й козаками та співчуваючи тобі, я вчиню по твоєму бажанню. 3автра, як смеркне і хан піде уже до якоїсь жінки на одпочинок, а весь ханський палац пірне у темряві ночі й спокою, я вишлю Михнюківну з служницею до узгір'я, де від скель та рясних тополь найгустіше сідає морок, — там ти кілька хвилин побудеш із нею.
Богун подякував євнухові, сказав, що вірить його слову, і пішов лагодитись до скінчення своєї справи.
ІV
Ранком другого дня Богун купив для Марини найпрудчішого на ввесь Бахчисарай коня. Ця купівля здивувала Хмельницького і він, пригадуючи, як увесь час Богун сновигав поміж мурзами, стурбувався й почав стежити за ним.
Надійшов вечір. Сонце заграло своїм останнім червоним промінням на золотих шпилях високих мінаретів, палахнуло на півмісяцях, що з погорда красувалися на тих шпилях під блакитним небом, поцілувало в останне верхи білих скель Бахчисарайського узгір'я й сховалося за горою. Не чути вже стало на Бахчисарайському базарі вигуків, замовкли голоси й вулицями затихло жалісне скрипіння немазаних татарських гарб і татари як сонливі курки, розійшлися по своїх хатах… Ніхто не палив світла, бо весняний день був довгий і час було спати. Життя столиці кримських ханів завмирало, ніч набувала сили, ставала на своє царство й сповивала Бахчисарайське межигірря все густішою й густішою темрявою.
Прочовгали по спорожнілим горницям ханського палацу мнякі панчохи хана, і він, загорнутий у легкий, саєтовий халат, перейшов через довгі сіни до гарему і там, стомлений турботами довгого дня, віддався спокійному сну в покоях одної з жінок. Поснули й усі нещасні красуні невольниці, визбірані за для ханської втіхи з усієї землі… Не спала ще тільки одна невольниця… Не спала дівчина Марина, квітка української землі.
І Марина знала, що після її розмови з ханом, він згодився на спілку з козаками, і сердце її, налите радісною надією на визволення з неволі рідної країни, напружено тремтіло й не скорялося владі ночі.
Несподівано тишу її покою порушила Астара, піднявши на дверях килим.
— Одягайся, Газізю! — сказала вона пошепки: — Ми мусимо йти зараз до узгірря на край міста.
На здивовані розпитування Марини про те, нащо туди йти, Астара одмовлялася несвідомістю й тільки просила дівчину одягатися якнайскоріше і йти якнайтихіше.
— Може мені там щось лихе заподіють? — злякано питала Марина.
— Ні, після останньої твоєї розмови з ханом тобі нема чого сподіватися якогось лиха.
Марина вся тремтіла з хвилювання, але якесь невідоме почуття манило її туди, у темряву ночі, на вільне, вохке повітря, під срібний промінь блискучих зірок. Вона хутко вбралася, й циганка повела її за руку з покою у сіни, а з сіней до двору.
На дверях стояв старший євнух і подав вартовому гасло, щоб випустити жінок.
Марина вийшла з Астарою у двір. Пахощі квіток і тополь солодким питвом лилися в істоту дівчини, а безліч давно забутих зірок, милуючи, лоскотало її по виду своїм срібним промінням. На дворі, під тополями, була тиша і тільки краплі води, спадаючи одна по одній з водограїв, ледве чутним плесканням порушали ту тишу.
Біля брами, що виводила на майдан, Марина знову побачила вартового, але він по гаслові євнуха вдав з себе сплячого, і євнух сам випустив жінок за браму.
Мов легкі тіні бігли мертвими вулицями Марина й Астара, обуті у мнякі панчохи. Вони не порушали тищі, так що навіть біля їхніх ніг цвіркуни не залишали своїх пісень. Щодалі вулицею хати рідішали, а скелі
