вдруге почав розповідати, як Різаний відірвався. Я його не перебивав, але думав про своє. Через кілька хвилин я почув, що Віктор торочить про хімфармзавод. “Як показилися з цим заводом!” — подумав я і спитав:
— Слухай, до чого тут завод?
Віктор замовк і здивовано подивився на мене.
— Як це? Різаний туди пішов.
— Ото згадав! Коли то було!
— Ти мене не слухав! Якого біса я з тобою розмовляв! — образився Віктор. Він рвучко відвернувся і зайшов до своєї кімнати, гримнув спересердя дверима. Звісно, я побіг за ним і ледь упросив. Щастя, що Віктор не вміє довго ображатися. Коли мир було відновлено, я запитав:
— Слухай, а до чого ти згадував хімфармзавод?
Віктор скинувся: чи не жартую.
— А до того, — неохоче почав він, — що будинок, до якого заїздив Різаний, належить заводу. Ми випадково побачили, як він виходив. Тепер зрозуміло?
Я вийшов від Віктора в якомусь дивному стані: все в голові переплуталося і не може стати по своїх місцях. Безцільно поблукавши по коридорах, я знову подався до шефа.
— Вчасно прийшов, — зустрів він мене. — Сідай і давай разом поміркуємо. Невдовзі повинні повернутися Коваленко та Інна. Що ж ми маємо?
— Про другий злочин — знаємо майже все.
— Так. Але по першому — майже нічого.
— Анатолію Григоровичу! Треба їхати до лікарні. Я впевнений — Войтенко їх впізнає.
Шеф заперечливо похитав головою:
— Нема чого. Лікарі не дозволяють: він у дуже тяжкому стані.
— Хай зроблять щось! Часу гаяти не можна!
— Ну, що ж — дзвони до лікарні. Може, пощастить, — згодився шеф.
Я заходився дзвонити. Хвилин двадцять накручував диск, та нарешті потрапив на потрібного лікаря і, не даючи йому отямитися, став умовляти дозволити показати фотографії Войтенку. На тому кінці запала тиша, а потім лікар невпевнено запитав:
— Невже вам не повідомили? Три години тому Войтенко помер.
— Вибачте, — вимовив я і поклав трубку. — Помер.
— От негідники! — ударив кулаком по столу шеф.
Тут прочинилися двері і на порозі з’явилися Коваленко з Інною.
Розповідав Коваленко, а Інночка мовчала, тільки їла шефа широко розплющеними очима.
Треба віддати належне — попрацювали вони добре. Взагалі у мене є така звичка: коли хто-небудь розповідає про доручену справу, я завжди прикидаю, що б зміг на його місці зробити я. Тут було безперечно ясно — краще ніхто не зробив би. Коваленко — справжній ас. Недарма Воронов залучив його до справи. Уявляєте: поетапно перевірити процес синтезу психотропних препаратів! Оце робота! “Але навіщо?” — подумав я. Так і запитав.
— Розумієте, — відповів Коваленко, — я спочатку і не думав такого робити. Але мене весь час непокоїла думка: якщо цей психотроп не кінцевий продукт… Між іншим, на цю думку мене наштовхнула Інна,— сказав Коваленко.
Яке благородство! А Інночка аж почервоніла і знітилася.
— Ми розмірковували так: речовина, виготовлена в промислових умовах, але ніде не зареєстрована. Такого ж не буває. Процес синтезу замкнений, зникнення повністю виключається, бо вихід розраховано заздалегідь.
— Щось повинно було трапитися, — втрутився шеф.
— Звідки ви знаєте? — здивувалася Інна.
Шеф посміхнувся:
— Бо спостерігаю за вами вже хвилин десять.
— Так, дещо цікаве ми розкопали, — вів далі Коваленко. — Було в них одне непорозуміннячко з психотропом. У вересні минулого року на заводі одержали дослідну партію. Процес закінчився пізно ввечері, склад уже був опечатаний, здавати нікуди. Тому головний інженер забрав двадцять запаяних пробірок і замкнув у сейфі. Наступного дня разом з завскладом та інженером-хіміком відчинив сейф і побачив, що штатив з пробірками впав і сім з двадцяти пробірок розбилося. Склали акт. Взагалі, цю історію давно вже забули. І той препарат завод не випускає.
— Але він ідентичний тому, що вживають злочинці? — спитав шеф.
— Так! — відповів Коваленко.
— Ну, ви молодці! Тепер майже все зрозуміло! — розквітнув шеф.
— Зрозуміло? Кому? — скрикнув я. — Як той клятий психотроп опинився у Різаного? Він же сидів у тюрмі!
Раптом ввімкнувся селектор.
— Анатолію Григоровичу! У квартирі Коршенка була справжнісінька бійка. Ми вже хотіли втрутитися, але щойно звідти вискочила дівчина. Що робити далі?
Шеф з хвилину розмірковував, а потім наказав:
— За квартирою стежте. Я зараз зв’яжуся з прокурором, думаю, він не відмовить в санкції на арешт. Тоді будемо затримувати. Тепер щодо дівчини: простежте, куди вона піде, а потім ввічливо запросіть приїхати до Управління. Все. — Шеф вимкнув селектор. І звернувся до Інни:
— А що у вас, Інно?
Цього нескладного запитання було досить, щоб вона знов зашарілася. Щось раніш я не помічав такої властивості — розквітати рожевим кольором від кожного запитання. Треба буде самому спробувати.
— Я розмовляла з Мариною Ткачук, — майже пошепки почала Інна. Вона вже рік виконує обов’язки завскладом, і відтоді вся документація у зразковому порядку. Вона дуже мені допомогла і взагалі — симпатична і абсолютно чесна дівчина. Тому вилучити щось зі складу повз неї — неможливо.
Ну, знаєте, це щось нове! Після однієї розмови — зробити такий категоричний висновок! Нічого не маю проти: іноді перше враження — найточніше. Але робити скороспілі висновки? Тут мене занесло.
— Це, — кажу, — з розряду емоцій. Нам потрібні факти.
— Що? — перепитала Інночка.
— Факти, — веду далі я. — В нашій картотеці є фотографії, перезняті з Дошок пошани. На перший погляд — абсолютно чесні люди.
Тут з Інночкою сталася метаморфоза. Куди поділася рожевість та тихий невпевнений голосок?
— Я три роки працювала в картотеці, — мов відрубала вона. — Ви хочете довести, що нікому не можна вірити? Але ж це не так!
Ось тобі й Інночка! Що я мав робити? Сперечатися? Між іншим, я й сам дотримуюся цієї точки зору. Вірно кажуть — не копай іншому ями… Я безпорадно глянув на шефа і той мене зрозумів.
— Що ви можете ще сказати про Марину Ткачук? — запитав він.
Пройшла майже хвилина, поки Інна зібралася з думками:
— Ми з нею розмовляли цілком відверто і щиро… Не офіційно. — Вона зиркнула на мене. — І ось що мене вразило: товариська, привітна дівчина, добре працює — а на роботі доводиться важко. Навіть звільнятися збиралася.
— Цікаво. А через що? — спитав шеф.
— Точно не знаю, — знов зашарілася Інна. — Хтось їй почав заважати. З кимось посварилась. Вона докладно не пояснила, у чому справа — не хотіла людину обмовляти. А я не наполягала…
— Коли це було?
— Десь рік тому.
Шеф підвівся і став крокувати по кабінету.
