— Бачите, якщо вона й справді чесна і порядна людина…
— Я в цьому впевнена! — вигукнула Інна.
— Чудово. Тоді вона нікого просто не обмовлятиме. Але найнезначніша деталь може зараз відіграти величезну роль. Особливо стосунки між співробітниками, — суворо сказав шеф.
— Розумію, — стиха мовила Інна.
Тут мене як обпекло.
— Скажіть, будь ласка, а вона часом не білява висока дівчина?
— Так.
— Волосся штучно кучеряве?
— Не знаю. Марина була у шапочці. Але здається, хвилясте, — відповіла Інна.
Перед моїм внутрішнім зором з’явилася дівчина, з якою я бачив Коршенка, але докладно я її не роздивився.
— Анатолію Григоровичу! Треба довідатися, де ця Марина була після обіду, — кажу. — Коли ти її бачила?
— Десь о десятій.
Шеф пильно подивився на мене і звернувся до Інни:
— Що ж, Інно, дзвоніть на завод, домовляйте ся про зустріч.
— А може, я туди краще під’їду? — запитала Інна.
“Ага, шукай вітра в полі!” — промайнула в мене думка.
Шеф заперечно похитав головою, й Інна заходилася дзвонити. Коли вона поклала трубку, вигляд у неї був досить розгублений. Виявилося, що Марини на роботі нема. Вона відпросилася, бо погано себе почувала, і поїхала додому. Телефону в неї немає, а от адресу дали. Наша Марина живе у будинку, до якого сьогодні приїздив Різаний! Оце так збіг! Знову випадковість? А чи не забагато для однієї справи?
Ми з Інною вийшли з кабінету разом. Я навіть галантно прочинив двері. В коридорі Інна рвучко повернулася — і в мене вп’ялися величезні, обурені очі.
— Чого ви до мене весь час чіпляєтесь? Що я вам зробила?
Від несподіванки я оторопів.
— Ми що — перейшли на “ви”? — не знайшов нічого кращого у відповідь.
— А як я маю звертатися до людини, яка весь час намагається мене принизити? Хіба можна, хіба можна так? Ніхто крім вас не дає мені відчути, що я бездарність, що лізу не у свою справу… А ви… від вас я цього не чекала!
В очах у Інни стояли сльози, а я мов скам’янів — не звик до такого натиску. Але головне, — і я це відчував, — вона була права.
— Вам навіть нічого мені сказати!
— Інно, послухай! Я не думав, що ти… Ти образилася? — безпорадно запитав я і вилаявся про себе, бо зрозумів, що сказав щось не те.
— Образилася? — перепитала Інна. — Ну що ви! На все добре!
Інна рушила по коридору, а я лишився стовбичити під дверима кабінету. От тобі й поговорили! Я притулився до дверей і ледь не впав, коли вони відчинилися, і на порозі з’явився шеф. Він саркастично на мене подивився, і я зрозумів, що наша, так би мовити, бесіда не пройшла повз його увагу. Але що мені вже було втрачати?
Воронова викликали до керівництва, а я лишився за диспетчера. Хвилин за десять я вже ні про що не пам’ятав, бо телефон як збожеволів — дзвонив майже безупинно. Вмикався селектор, забігали хлопці. Недаремно кажуть, що кращі ліки від усяких неприємностей — робота. Особливо така! Коли нарешті прийшов шеф, я був невимовно радий. І побіг розмовляти з дівчиною Коршенка. Тут мене чекала ще одна несподіванка. Дівчина виявилася не Мариною, а зовсім навпаки Ларисою. Переді мною сидів типовий зразок масової молодіжної моди: штучно кучеряве волосся, рожеві коротенькі штанці, майка, прозора в самих несподіваних місцях. Разом з великим, на три або чотири розміри більшим, ніж треба, піджаком та довгим яскравим шарфом це було досить цікаве, але стереотипне видовище
Поводилася вона спочатку теж типово: удаване обурення з приводу затримання, необхідності відповідати на запитання і спілкування з таким типом, як я. Але, коли Лариса зрозуміла, що ніхто з нею не жартує і не збирається жартувати і що її Юрочка потрапив у дуже некрасиву та серйозну історію, вона почала нервово схлипувати. Як тільки я вимовив слово “наркотики”, з дівчини Лариси посипалася така інформація, що в мене аж подих перехопило. Розмова була тривала, і дізнався я багато чого, але скажу про головне. Знайомі вони вже більше року, і все було гаразд; щодня веселі компанії, танці. На моє запитання, а чи не заважали ці танці сусідам, Лариса просто не звернула уваги, мовляв, кого це цікавить. Але останнім часом Юра її дуже непокоїть. Став якийсь сумний, злий, криється від неї. Спочатку вона вирішила, що він знайшов іншу, почала за ним стежити і з’ясувала: іншої немає, а є наркотики. Звідки — точно не знає. А от сьогодні побачила, що новий приятель Юрія передав тому пакуночок. Вона спіймала Юрія на гарячому і з виховною метою влаштувала гучний скандал, який ледь не перетворився у бійку, бо спересердя вона брязнула всі ампули об підлогу. Юрій, за її словами, людина м’яка, її любить, тому вона впевнена — він більше ніколи до наркотиків не доторкнеться. Лариса, так би мовити, бере його на поруки. Як ви розумієте, мені було цього замало.
— Ларисо, — кажу, — для того, щоб з’ясувати міру провини Юрія, нам необхідно знати, де він був і що робив 15 та 17-го числа.
Лариса трохи напружила пам’ять і відповіла:
— 17-го Юра цілий день був зайнятий, а 15-го ми з ним зустрічалися. Були в ресторані.
Мене аж тіпнуло.
— Розкажіть усе спочатку. З самісінького ранку.
— З самісінького — не вийде. Я тільки біля дванадцятої прокинулась. Потім поїхала до чекового магазину.
— Навіщо? — питаю.
Лариса здивовано підняла на мене очі.
— Подивитися. А, може, купити трохи чеків, як пощастить. Чого ще?
— Пощастило?
— Певно так. Але я через нього з Юрком посварилася.
А далі вона розповіла таке: якийсь чоловік попрохав її поміряти шубу, бо вона дуже схожа на його сестру. Лариса погодилась, а потім — послуга за послугу — попрохала продати чеки. Той пообіцяв, тільки при умові, що вона піде з ним повечеряти у ресторан. Там і домовляться.
— І часто ви ходите з незнайомими чоловіками до ресторану? — не витримав я.
Лариса обурилася.
— Ви що ж думаєте, я з кожним, хто запрошує, ходжу?
Я, між іншим, так і думав.
— Але ж ви були у ресторані?
— Була! Бо мене Юра попросив. Інакше б не пішла. Дуже треба! Чого я там не бачила.
— А звідки він дізнався, що вас запросили?
— Я сказала. А то він останнім часом забагато про себе думає. Та він так почав кричати, що я вже й не рада була. Навіть трубку кинув. А надвечір сам подзвонив і сказав, що згоден.
— Як ви думаєте, Ларисо, чому він раптом згодився?
— Так для мене ж старався! — здивувалася з моєї дурості вона. — Юра був впевнений, що той тип… Андрій, мене обов’язково обдурить. А по-друге, сказав, що хоче подивитися, хто до мене клеїться. А мені що? Дивись, думаю, якщо треба. Буду я звертати увагу на чоловічі вибрики…
Далі події розгорталися таким чином: о сьомій Лариса зустрілася з Андрієм біля ресторану “Дружба”. Той був дуже радий, бо йому здавалося, що дівчина не прийде. Розповідав, як йому сумно, нема з ким порозмовляти в чужому місті. Вони трохи посиділи, потанцювали. Через деякий час з’явився Коршенко. Андрій, зрозуміло, спохмурнів, але поводився як джентльмен — запросив до
