викопані з давніх могил, а не будь-які, знайдені в лісі. Для нас важливо, до якого часу належить череп, з якої він місцевості й таке інше. Коли-небудь я вам розповім про це докладно.
— У нас є череп забитої людини, — втрутивсь я в розмову, — і є детектив. То, мабуть, одразу розпочнеться слідство.
— Це ви кажете мені? — буркнув пан Кароль.
— Вам.
— То я відповім: по-перше, я не детектив, а по-друге, звідки ви знаєте, що це череп забитої людини?
— Прошу подивитись, на ньому добре видно. Цей чоловік дістав такого міцного удару по голові, що череп проломився.
Всі оглянули череп і погодилися зі мною.
— Ну то що ж, — знову буркнув пан Кароль. — Череп знайдено в колишніх окопах. Мабуть, це якийсь убитий солдат.
— Авжеж, авжеж, у колишньому окопі лежав і кістяк, і цей череп, — засвідчили хлопчаки.
Пан Опалко взяв із Заліччиних рук череп, загорнув його в газету, сунув під пахву й мовчки подався до табору антропологів.
— Пан Опалко напевне хоче відтворити обличчя небіжчика, — пояснила Залічка хлопцям. — Досі ми не викопали жодного черепа, тож панові Опалку трохи нудно. Тепер він займеться вашою знахідкою.
Вільгельм Телль моргнув мені, і я зрозумів, що він хоче зі мною поговорити наодинці. Я пішов з пагорбка, а хлопці подалися за мною.
— Ми шукали табір браконьєрів, — розповів мені Вільгельм Телль. — Можна сказати, що ми прочесали ліс од краю до краю. Табору браконьєрів не знайшли, але це не значить, що його там немає. Ліс перетято двома рядами окопів і бункерів ще з часів війни. Людський кістяк лежав у бункері, люди сюди не заходять, інакше вони напевне закопали б ті кістки в землю. Хто знає, може, в якомусь бункері й ховаються браконьєри.
Я на мить спинився.
— Маєте слушність, хлопці. Ви на правильній стежці. Тож не кинете шукати?
— О, ні! — вигукнув Соколине Око. Нараз він став на коліна й узявся все довкола обнюхувати своїм довгим носом. Це мало, напевне, означати, що він — мисливський пес, який натрапив на звіриний слід.
Я спитав у хлопців, де в лісі ті бункери і як туди дістатися. Вони детально описали мені дорогу й сказали, що біля того бункера, де знайдено череп, вони поставили знак — хрест із двох гілок.
Тепер хлопці звернули увагу на розкопки. Робітники знайшли в землі щось схоже на прямокутник, викладений з великого плаского каміння.
— Це старий колодязь, — вирішила Залічка.
— Який же це колодязь, коли в ньому он людські кістки! — закричав робітник, виймаючи з землі держаком лопати людську гомілкову кістку.
— Може, це скринькова могила? — замислилася Залічка. — В період поморської культури небіжчиків ховали у викладених із кам'яних брил могилах, схожих на великі скрині. Тільки тоді панував звичай спалювати людські останки, а попіл зсипати в урни…
Робітники почали обережно відгортати землю з кам'яного прямокутника і знайшли кістки таза, хребта, а далі й череп. Невеличкими лопатками вони нарешті відкопали цілий кістяк, який лежав у цьому прямокутнику не в звичайній позі, а скарлючений, дивно вигнутий, наче людину ввіпхнули сюди силою.
Розкопували довго, аж до полудня. Пан Кароль уже встиг улаштуватися в таборі антропологів — між великими наметами експедиції він втиснув свій червоний наметець на дві особи. В цьому ми переконалися, коли Залічка оголосила кінець робочого дня й разом із своїми помічниками пішла до табору обідати. Я теж узявся варити обід і тільки о четвертій годині дня вирушив у ліс подивитися на бункери, що їх знайшли гарцери.
«Так, я тепер на правильній путі, — міркував я, йдучи узліссям понад річкою, бо саме так радили мені йти лучники. — Коли в лісі є давні бункери, то браконьєрам найпростіше, мабуть, влаштувати собі притулок у якомусь із них. Бункери будували на кількох, ба навіть на кільканадцятеро солдатів, тож вони, напевне, просторі, можна там намостити ліжка і жити аж до зими. Браконьєри, либонь, старанно замаскували вхід до бункера, та й сам бункер за такий довгий час уже обріс кущами, отже знайти його буде не легко…»
Раптом я аж спинився від несподіваної думки:
«Якщо ці бункери збудовано ще в 1939 році, то хтозна, може, в якомусь дідич Дунін і лісничий Габрищак сховали ті коштовні скарби».
Стежка привела мене до невеличкої садиби. У цьому місці ліс підходив майже до берега річки, садиба займала шматок землі між водою й лісом. Високий паркан обгороджував подвір'я з дерев'яним будиночком і повіткою. На березі паслася корова, під плотом валялися старі річкові бакени, на стіні будинку висів рятувальний круг. «Тут живе той чоловік, що засвічує вогні на річкових бакенах, подумав я. — Той чоловік, що так розгнівався, коли почув з Острова злочинців вигук: «Ба-ра-баш!»
Подумавши, що мені корисно з ним познайомитись, я штовхнув хвіртку і зайшов на подвір'я. Мене привітав голосний гавкіт псів, замкнених у повітці. На цей гавкіт одразу вийшла з хати й стала на дверях дівчина — та, що навідалась до мене на Острові злочинців і звеліла негайно забиратися геть.
— Добридень, пані, — привітав я дівчину. Вона зміряла мене лихим поглядом.
— Чого вам треба? Чого тут вештаєтесь? — гнівно спитала вона. — Ідіть звідси, бо я спущу з ланцюга псів…
— О боже, — зітхнув я. — Ви не встигли ще довідатись, чого я сюди прийшов, а вже лякаєте мене псами. Я побачив корову, що пасеться на березі, та й зайшов спитати, чи не продасте мені трохи молока.
— Нічого ви не купите. Йдіть звідси.
— Гаразд, піду. Коли б знаття, що тут живете ви, я ніколи в світі не зважився б зайти сюди.
По цих словах я крутнувся й пішов собі, грюкнувши хвірткою.
«Чом вона так ненавидить мене?» — міркував я, йдучи лісом.
Ця зустріч, хоч і неприємна, все-таки була мені на користь. Я побачив, де живе дівчина, узнав, що є певний зв'язок між нею і тим чоловіком, який світив вогники на річкових бакенах.
«Може, це його дочка? — гадав я. — Може, вона підозрює, що то я лякаю її батька отим «Ба-ра- баш!» і через те гнівається на мене?»
Я перетнув піщану дорогу, якою колись їхав «самом», й опинився в невідомій мені частині лісу. Тут росли височенні старі сосни, за ними розрісся смерековий гайок, перетятий глибоким протитанковим ровом. З нього, певне, колись й починалася система укріплень. Рів був глибокий, із стрімкими краями, а що місцевість тут досить низька, то в нього набігло повно води, чорної й смердючої від гнилого листя. Рів тягнувся далеченько, й перескочити його було ніяк. Нарешті, поблукавши вздовж рову, я побачив щось схоже на кладку — кілька грубих жердин, перекинутих через воду.
По той бік рову теж росли смереки, а між ними, серед трави, можна було розгледіти рештки окопів і кулеметних гнізд. Посеред окопів, через кожні кільканадцять метрів, височів бункер. Спершу я натрапив на бункери, побудовані з дерев яних колод, тепер уже погнилих. Дахи в бункерах попровалювалися, всередині було повно землі й сухого листя. Деякі бункери стали пристановищем диких кролів, а в одному навіть оселився лис, перед напівзаваленим входом валялися кістки і скривавлене пташине пір'я.
Я побачив також кілька бункерів із залізобетону. Ці могутні конструкції були колись старанно обкладені дерном і обсаджені кущами та ялинками. Тепер бункери мали вигляд невеличких пагорбів, що дивилися в бік річки порожніми дірками, з яких напевне стирчали колись дула кулеметів чи дрібнокаліберних гармат. З тильного боку бункерів були важкі залізні двері, розчинені навстіж… Присвічуючи собі запальничкою, я заглядав усередину, та скрізь стояла вода, жоден з бункерів не міг правити браконьєрам за притулок.
І знову дерев'яний бункер. На ньому перехрещені гілки. Збоку чималий мурашник з великими червоними мурашками. «Це тут лучники знайшли людський кістяк і череп», — подумав я.
Вхід до бункера був низенький, я мусив стати навколішки, аби зазирнути всередину. Та одразу ж підскочив, бо кілька червоних мурашок блискавично вилізли мені на литки й почали кусати. Хазяями цього бункера були мурашки.
Я засвітив запальничку й знову зазирнув у темний бункер. За цю коротку мить я встиг помітити в
