— Тут темно, як у могилі, — мовила дівчина, — та принаймні тепло й сухо.
Незважаючи на біль у нозі, вона вилізла на горище, я подався за нею.
— Дайте мені, будь ласка, ваш плащ, — командувала вона, — я скину з себе мокру одежу. За ніч висохне, а я у вашому плащі закопаюся в сіно і, мабуть, не замерзну до ранку.
— Нема чого сидіти тут цілу ніч, — відказав я. — До шопи напевне веде дорога, тож я зможу доїхати сюди машиною.
— Ой ні, — писнула дівчина з кутка, де перевдягалась. — Я не залишуся тут сама.
— Чому?
— А так, боюся.
— Вовків немає в цьому лісі. Зрештою, ви можете витягти драбину нагору, і ніхто вас не дістане.
— Не лишуся тут сама, — затялася дівчина.
— А мене ви не боїтеся? — здивувався я. — Ви ж вигнали мене з свого двору, стежили за мною, а це ж, либонь, означає, що ви маєте мене за когось дуже непевного. Чи ви змінили свою думку?
— Може, ви й непевна людина, але не страшна. Навпаки: ви зовсім не страшний.
— Дуже приємно. — І я вклонився дівчині, хоч вона цього не могла побачити в темряві. — А чи можете ви мені сказати, кого й чого ви боїтеся настільки, що не хочете лишитися тут на годину?
Дівчина відповіла мені не відразу. Вона вбралась і тільки тоді сіла біля мене.
— Брр, який холодний ваш плащ, — сказала вона, здригаючись від холоду.
— Може, позичити вам іще піджак? — запропонував я.
— Будь ласка, — згодилася вона. Я зняв піджак і подав його дівчині.
— А тепер, — вирішила вона, — зійдіть униз і роздивіться, чи не загрожує нам якась небезпека.
— Ви й справді дуже боязкі, — пробурмотів я. Однак зліз додолу і навіть двічі обійшов стару шопу.
Коли я повернувся, драбини не було, а дівчина на горищі присвічувала собі сірниками, якими розжилася в кишені мого піджака.
— Алло, прошу пані! Що ви робите? — почав я гукати. — Чи ви хочете спалити цю халупу? І навіщо витягли нагору драбину? Може, змінили свою думку про мене? І я знову непевний?
— Зачекайте хвилинку, — крикнула згори дівчина. — Зараз подам драбину. Я саме дивлюся ваші документи, які знайшла в піджаку. Ви ж напевне перешкодили б мені, от я й витягла драбину.
Ще якийсь час на горищі блимали запалені сірники.
— Прошу пані, — крикнув я. — Хіба ви так погано виховані, що читаєте всі мої папери? Хіба не досить тільки посвідчення особи?
— Досить, — вигукнула вона й за мить спустила драбину.
Розгніваний, я мовчки виліз на горище — її вчинок мене образив. Адже якби вона спитала, хто я такий, я б, звичайно, відповів, і їй не треба було б вдаватися до хитрощів.
Я забрав у дівчини піджак і зарився в сіно. Дощ тарабанив по стрісі старої шопи. Дівчина знову витягла нагору драбину, але спати не лягала.
— Ви гніваєтесь на мене, правда? — спитала вона.
— Авжеж. В мене немає ніякої причини критися з тим, хто я такий, немає й причини соромитися свого імені й фаху. Однак мені зовсім не до вподоби, коли хтось зловживає моєю довірою й нишпорить по моїх кишенях.
— Але я вже знаю тепер, що ви не той, за кого я вас мала.
— Це мене дуже тішить. І може, я нарешті дізнаюся, чого ви ставилися до мене так негречно, чому стежили за мною в лісі? Наслідки були для вас дуже неприємні.
Дівчина тихенько засміялася.
— Нічого я вам не скажу. Хіба що…
— Хіба що… — підхопив я.
— Ви скажете мені, тільки щиро, навіщо сюди приїхали.
— Відпочивати. В мене відпустка.
Вона знову засміялася.
— Відпочивати? Сюди? Ніхто ніколи не приїздить сюди відпочивати. Недалеко звідси є гарний, відомий на всю Польщу курорт, тож який сенс відпочивати тут, де навіть немає пристойного пляжу.
— Таж не я один надумав провести тут відпустку. Сьогодні приїхав, наприклад, якийсь пан Кароль, він поставив свого на-мета в таборі антропологів.
— Пан Кароль? Хто він такий? — занепокоїлася дівчина.
— Детектив.
— Навіщо ото вигадувати? Який детектив?
— А цього я вже не знаю. Коли він прийшов знайомитися, панна Залічка, ота худенька дівчина- антрополог із кісками, вигукнула: «А, знаю, ви, мабуть, той детектив, на якого ми чекали». Правда, пан Кароль заперечував, — певне, не хотів себе виказувати.
— Он воно що? — пробурмотіла дівчина. — Ті антропологи зовсім не такі безневинні, як мені здавалося. Викликали детектива! Навіщо?
— Чи я знаю? Ви ж тутешня, то й повинні краще за мене знати, чи сталося тут щось таке, аби треба було викликати детектива.
Дівчина мовчала, і я повів далі:
— То не диво, що приїхав детектив. Я пробув тут недовго, а вже помітив стільки всякого підозрілого, що його годі пояснити й цілій армії детективів.
— Що ж такого підозрілого ви помітили? — глузливо спитала дівчина.
— Я вам зараз перелічу. Насамперед — браконьєри. Хтось тут полює на сарн в заборонений час. Ми з гарцерами знайшли вбиту сарну в кущах на військовому кладовищі.
— Згода. Браконьєри. Справді, хтось тут полює й тоді, коли полювання заборонено. Міліція вже двічі робила облави, та нікого не впіймала. І коли хочете знати, чому я не погодилася лишитися тут сама, поки ви підете по машину, то можу тепер признатися: я боялася браконьєрів. Останнім часом лісом вештаються якісь непевні люди. Мені здавалося, що ви один з них.
— Ви помилились. Але слухайте далі: якось увечері я плив Віслою і, трохи загаявшись біля острова, побачив, як бакенщик засвічував червоні й зелені вогники на річкових бакенах.
— Це мій батько, — сказала дівчина.
— Нараз з острова почувся вигук: «Ба-ра-баш!» Тоді ваш батько ухопив сокиру, яка була в нього в човні, доплив до острова, скочив на берег і побіг у хащі такий лютий, наче збирався когось убити.
Вона зітхнула.
— Батько скаржився мені, що хтось щовечора переслідує його криком: «Ба-ра-баш». Це страшенно дратує батька, бо, на його думку, з нього глузують. Як відомо, на цьому острові скінчив своє життя Барабаш, ватажок місцевої зграї. Хтось удає з себе Барабашевого духа, і через те батько лютує. Я двічі чекала до ночі на острові, аби побачити, хто це виробляє, але нікого там не було. І тоді, як ви ночували на острові, ніхто не кричав.
— Може, я налякав того жартівника? Бо на мене ви ж не подумали такого?
— Ні. Невідомий кричав на острові й тоді, як ви ночували там, де колись була Габрищакова сторожка. Не могли ж ви бути водночас на острові і нагорі в лісі.
— То ви за мною стежили і там? Врешті, тоді теж мою увагу привернули підозрілі речі. Спершу мій намет обложили два скажених пси.
— Не скажені, прошу так не казати, — відповіла дівчина. — Це були мої дві вівчарки. Коли я вночі блукаю лісом, вони завжди зі мною. З ними мені нічого не страшно. Я пішла аж до яру, бо цікава була, що то за чоловік надумав оселитися саме в тому місці.
– І ви тоді посвистом покликали псів…
— Я не хотіла, щоб вони вас покусали.
— А трохи згодом лісовою дорогою двічі проїхав великий чорний лімузин. Спершу з темними фарами, а потім із засвіченими.
— Світло між дерев я бачила, але гадала, що це ви гасаєте на своїй потворній машині. Яка ж та
