із кишені піджака план і подав його дівчині.
Я приїхав сюди й залишуся тут, хоч ви й хотіли б позбутися мене. А вирішив я лишитися, бо ви дуже зацікавлені в тому, аби я поїхав. Чи у вас нечисте сумління? І ви боїтеся, що я випадково можу натрапити на сліди того, що має бути приховане?
— Дурниці, ф'юїть, — свиснула дівчина. — Мене не цікавить, що ви робитимете.
Я хотів їй гостро відповісти, та спершу ще спитав:
— Чи голоси тих чоловіків, що проходили повз шопу, вам знайомі? Хоч один?
— Ні, — буркнула дівчина.
— Дякую за інформацію, — глузливо сказав я. — Ви страшенно мила й ввічлива. Така мила й ввічлива, що мені аж шкода, що ви звихнули тільки ногу, а не язика.
Після цього ми не промовили одне до одного ані слова. Я нагорнув на себе трохи сіна і спробував заснути. Дівчина лежала біля мене, її віддих лоскотав мені щоку. Що казати, в моєму тоненькому плащі їй було холодно, але мені й на думку не спало позичити їй піджака.
Спав я міцно й прокинувся о дев'ятій ранку. Дівчини на горищі я не побачив, драбину було спущено додолу. В ногах у мене лежав план, якого вчора я віддав Ганці.
На звороті плану дівчина написала:
«Ви дурний і наївний. Ноги я не звихнула, а хотіла просто довідатися, хто ви такий і навіщо сюди приїхали. Тепер я все знаю, прощавайте. Плащ поверну вам найближчим часом».
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
— Що з вами сталося, пане Томашу? — привітала мене Залічка, коли вранці я з'явився над Віслою біля свого намету. — Страшенно я за вами скучила. Вас не було цілу ніч!
Я сумно похилив голову.
— Заблукав у лісі. Ночував у якійсь старій, напівзруйнованій шопі.
— Боже милостивий! — вигукнула вона. — Це ж дуже небезпечно.
Заліччин галас привернув до мене увагу всіх членів експедиції, що саме збиралися йти на розкопки. Молоді антропологи глузливо дивилися на мене, обмінюючись глумливими зауваженнями на мою адресу. Тільки пан Кароль, якого виманив з намету жалісливий зойк дівчини, навдивовижу серйозно поставився до того, що я заблукав у лісі.
– І ночували в якійсь старій шопі? А де ж та шопа? — нетерпляче допитувався він.
Мені видався цей допит дивним, і я вирішив стерегтися:
— Ой, якби ж я пам'ятав, де та шопа. Я настільки втратив орієнтацію, що навіть не можу до ладу пригадати, як повернувся сюди.
Пан Кароль підозріливо глянув на мене. Він збирався й далі розпитувати мене, та саме в цю мить до берега біля табору антропологів пристав човен.
— Риба! Продаю свіжу рибу! — крикнув з човна рибалка.
Пан Кароль здвигнув плечима і сховався в своєму наметі. А Залічка побігла глянути на рибу й купити її для табірної кухні.
Трохи згодом рибалка підійшов до мене, тримаючи чималу щуку.
— Мені сказала та худюща пані, що ви харчуєтесь окремо, — мовив рибалка. — То, може, купите щуку? Звати мене Скалбана, — додав він, ніби це означало, що я неодмінно повинен купити щуку.
— Звати мене Скалбана, — повторив він, переклав щуку з правої руки в ліву й подав мені вологу й слизьку від риб'ячої луски руку.
— Томаш, — пробурмотів я.
— Щуку я зловив сьогодні вночі, вона важить півтора кілограма, та багато за неї не правитиму.
Я безпорадно розвів руками:
— З'їсти-то з'їв би щуку залюбки. Але почистити не вмію. Кухар з мене поганий, — засміявся я.
— Я допоможу, — запропонував рибалка, дістав з кишені великого складаного ножа і, присівши на траву, заходився чистити щуку.
Мені стало незручно відмовлятися. Він почистив і випатрав щуку, лишилося тільки посмажити її.
Весь час я уважно придивлявся до цього чоловіка. Він здався мені симпатичним. Таки ж не часто стрінеш продавця риби, який сам пропонує її почистити.
Скалбана був високий, кремезний чолов'яга років шістдесяти. Широке вимовне обличчя з великими вилицями й маленьким, наче гудзичок, носом, сиві скроні і майже темна шкіра — від сонця й річкового вітру. Над глибоко посадженими очима — кошлаті брови, сиві, насуплені.
За мить я вже знав, чого рибалка такий надзвичайно послужливий. Коли я заплатив йому — справді, недорого, — він на прощання признався:
— Сьогодні вранці Ганка, дочка старого Кондраса, ну, та, що вчиться на лікаря у Варшаві, сказала мені, що ви з газети. Тож коли вас щось зацікавить, може, Барабашева історія, чи що, то я багато міг би вам розповісти. Живу по той бік річки, в хатині під черепицею. І чимало на своєму віку бачив.
— Неодмінно скористаюся з вашого запрошення, — зрадів я, — і, певне, найближчим часом завітаю до вас. Справді, історія Барабаша та його зграї мене трохи цікавить.
— Ну, тоді до побачення. — І він знову подав мені руку, вогку й слизьку від риб'ячої луски.
Він попрямував до річки, туди, де був прив'язаний його човен. Одчалив від берега, і човен швидко поплив, підхоплений течією. Коли він був уже метрів за двадцять од берега, я зауважив, що пан Кароль обережно вибрався із свого наметця, сховався за великим експедиційним наметом і, приклавши до очей бінокль, розглядав човен, аж поки Скалбана дістався другого берега й зник серед кущів.
Ніхто цього, крім мене, не постеріг, бо антропологи вже пішли на розкопки. Тільки один з-поміж студентів, що відбували тут літню практику, порався в господарському наметі, а посеред табору пан Опалко морочився над черепом, знайденим у бункері. Він так захопився своєю роботою, що, очевидно, не помітив дивної поведінки пана Кароля. А той незабаром знову сховався у своєму наметі й за мить вийшов з нього, тримаючи чохол з вудками. «Шерлок Холмс», — посміхнувся я.
Я заходився смажити щуку. Коли скінчив цю роботу та з'їв майже половину риби, уже був полудень, і я подався до річечки, де розкопками керувала Залічка. Мене дуже цікавило, чи виявили вони щось іще, крім кістяка, знайденого вчора в кам'яній скрині.
Опріч Залічки, двох студентів і кількох робітників, на розкопках вешталися лучники.
— Ми постановили допомагати антропологам, — сказав мені Вільгельм Телль. — Це куди цікавіше, ніж шукати браконьєрів. Тих бандитів ми все одно не виловимо, а біля науковців можна чогось навчитися і потім написати в школі добрий твір.
Я погодився з Теллем, а надто що Залічка обіцяла хлопцям розповісти про антропологію. Це могло знадобитися їм у школі. Та й сама робота на розкопках була на диво цікава.
— Знаєте, тут-таки був, мабуть, колодязь. — І Залічка повела мене на місце, де з викопаної ями стирчало щось схоже на кам'яну цямрину глибоченької криниці, засипаної землею.
Поки що антропологи відкопали колодязь тільки на півтора метра: вони робили це дуже обережно, маленькими лопатками, бо в землі траплялася всяка всячина, що її, як непотріб, колись кидали до старого колодязя. Це були поламані відра, діряві баняки й черепки з глиняного начиння. Під шаром цього мотлоху знову знайшли людський кістяк.
— Брр, це вже пахне злочином, — голосно мовив я. — До колодязя, крім старих горщиків, кидали, здається, і людей.
Людські кістки треба було старанно відкопати, обережно зняти з них пісок, так щоб жодна з них не
