Перед входом до «Джерела» Ганка спинилася.
– Ідіть самі, — сказала вона. — Це, здається, гарний ресторан, а я погано вбрана. Гляньте на мене, хіба ж можна заходити туди в такій сукні?
— Не плетіть дурниць. У мене теж не вишуканий вигляд.
Вечоріло. Відвідувачі поволі заповнювали «Джерело». Вже грав оркестр, і на паркеті кружляло кілька пар, але багато столиків у величезній залі були ще вільні. Ми зайняли невеличкий столик при дверях, аби оглядати всю залу і водночас бачити всіх, хто заходить і виходить.
У залі був тільки один чоловік з маленькою чорною борідкою, років сорока, вродливий і елегантний. Він сидів в товаристві літньої дебелої блондинки й молоденької рудої дівчини. Цю дівчину я наче десь бачив. «А, це Тереза, дівчина з автостопом, яку я підвозив до Цехоцінка, — пригадав я. — А літня пані, мабуть, її тітка, до якої вона їхала».
Вони саме скінчили вечеряти, й бородань шукав очима кельнера.
— Чого панство бажає? — кельнер підійшов до нашого столика.
А що як добродій з чорною борідкою зараз заплатить і піде? В такій ситуації нам не можна було замовляти багато страв.
— Дві великі чашки кави й дві скибки торта, — сказав я. Кельнер невдоволено скривився.
— О такій годині, прошу пана, у нас страви треба замовляти обов'язково не менше як на тридцять злотих з особи.
— То прошу два бризолі, — кинув я збентежено, бо до добродія з борідкою підійшов кельнер.
— Я не маю при собі й копійчини, — шепнула мені Ганка.
— Нічого, я трохи заможніший.
Виявилося, що добродій з борідкою покликав кельнера, аби замовити щось іще. Заграв оркестр, і він запросив до танцю Терезу. Тітка сяяла від задоволення — власник чудової машини, напевне, здавався їй гарною «партією» для небоги. О, я добре знаю тих літніх жінок, які, тільки-но дівчина підросте, вже виглядають, за кого б це її віддати.
— Потанцюємо? — спитав я Ганку.
— Що? В такій сукні? — обурилася вона.
— Нам треба зблизька придивитися до того пана, — відказав я, підводячись, уклонився Ганці, й ми пішли танцювати.
Руда дівчина одразу ж пізнала мене й змовницьки підморгнула так, що цього не зауважили ні добродій з борідкою, ні тітка, яка пильно стежила за дівчиною.
— Ви чудово танцюєте, — сказала Ганка,
— Невже? — здивувався я, хоча знав, що танцюю добре.
— Взагалі, при ближчому знайомстві ви дуже виграєте, — вела далі Ганка. — А найчастіше, що ближче я узнаю молодиків, то більше вони втрачають у моїх очах.
— Мабуть, зі мною це сталося через те, що я вже не такий і молодий…
— Мені тепер шкода, що спершу я так негречно поставилася до вас. О, якби у вас була краща машина, ми могли б поїхати ще до Торуня. Але на цьому старому шарабані соромно їхати.
— Вам не подобається моя машина? — спитав я, вмить спалахуючи гнівом. Тільки-но хтось починав сміятися з мого «сама», як я неймовірно злостився. Моя машина не заслуговувала, щоб з неї весь час кепкували.
— Але ваша машина таки ж негарна, — сказала Ганка.
— Запевняю вас, що вона теж виграє при ближчому знайомстві.
Руда дівчина знову змовницьки моргнула мені. Але тепер це помітила Ганка.
— Яка нахабна шмаркачка, чіпляється до чоловіків у ресторані, — обурилася вона.
— Це моя знайома. Коли я їхав сюди, то підвіз її на машині до Цехоцінка. Спершу вона теж глузувала з моєї машини, але скоро відмовилася від цього.
– І довго тривало ваше знайомство?
— Ні, зовсім не довго. Близько сімдесяти кілометрів.
– І на такій невеликій відстані ця дівчина могла оцінити чесноти ваші й вашої машини?
— Я мав на увазі тільки мою машину. Розумна людина може оцінити її, проїхавши на ній хоча б два кілометри.
– Інакше кажучи, я дурна?
Між нами спалахнула суперечка, і я вже не міг стежити за добродієм з борідкою. Я лише переконався, що його зовнішність тільки здалеку здавалася вишуканою. Зблизька я помітив плями на його ясному костюмі, сорочка була не надто свіжа, краватка свідчила про поганий смак. Чуб у нього зовсім рідкий, чорна підрізана нерівно борідка неприємно підкреслювала анемічну блідість обличчя.
Оркестр замовк. Ми з Ганкою повернулися до свого столика. Кельнер приніс бороданеві чорної кави, тістечок і морозива.
— Вони налагодилися тут довгенько розважатися, — сказала Ганка.
Але й нам подали бризоль. Відтоді, як я виїхав з дому, я не мав у роті, щиро кажучи, нічого пристойно звареного, тож вечеря цілком захопила мене. Тільки коли з тарілки, зник останній шматок м'яса й рештки гарніру, я звернувся до Ганки:
— Дуже добре, що бородань знайомий з дівчиною, яку я підвозив на машині. Від неї я зможу довідатися що-небудь про нього.
Ганка глузливо посміхнулася:
— Скажіть уже одразу, що хочете пофліртувати з цією шмаркачкою. Може, я вам заважаю, то я піду собі.
Я не встиг нічого відповісти, бо руда дівчина саме підійшла до нашого столика.
— Добридень, пане. Тьотя послала мене подякувати вам за те, що підвезли мене до Цехоцінка. А це ваша дружина? — безцеремонно спитала вона, дивлячись на Ганку.
— Ні. Це пані, яку я підвіз на своїй машині до Цехоцінка.
— А-а, теж дівчина з автостопом, — усміхнулася Тереза.
— Ні, — в'їдливо мовила Ганка.
— Вам щастить підвозити гарних дівчат, — засміялася
Тереза. — Але ви на це заслуговуєте. У вас найкращий у світі автомобіль. Диво дивне, а не автомобіль.
— А ця пані, — показав я на Ганку, — глузує з нього, Руда дівчина презирливо скривилася.
— Вона не розуміється на машинах. Певне, ви з провінції? — звернулася вона до Ганки.
— Авжеж. І що з того? — гостро відказала та. Тітка від свого столика кивнула Терезі, аби вертала на місце. Тож я квапливо спитав:
— Що це за добродій з борідкою сидить з вами? Наречений? Дядько?
— У нього чудова машина, — сказала руда дівчина, наче це пояснювало їхнє знайомство. — Коли я побачила її у паркінгу, то не могла втриматися, щоб не покататися на ній. Так я й познайомилася з її власником.
— Хто ж він? Чужоземець?
— Ні. Поляк, але машину купив у чужоземця. А сам, здається, працює дипломатом. До Цехоцінка приїхав відпочивати. Звати його Гертель, живе в пансіонаті Орбіса. А як ваші справи? Де ви спинилися? — заскочила мене питанням Тереза.
— Я поставив свого намета над Віслою, біля містечка Антонінова.
Тітка нервувала і вже з більшим запалом показувала дівчині на мигах, щоб та вертала на місце. Бородань, певно, образився, бо покликав кельнера і попросив у нього рахунок. Тереза кивнула нам головою, — це мало означати, що вона прощається, — і знову сіла біля Гертеля.
Тим часом кельнер приніс нам дві порції торта, і ми взялися їх уминати.
— Мені здається, що цей тип хоче зникнути, — зауважила Ганка.
Заграв оркестр, але бородань не збирався танцювати. Він поцілував тітці руку, кивнув головою дівчині й підвівся.
— Прошу рахунок, — гукнув я.
