Кельнер підраховував страшенно довго. Добродій з борідкою уже встиг вийти з ресторану, та, на щастя, відійшов недалеко. Він подався до паркінгу, до своєї машини, і ще якийсь час розмовляв з вартовим. Коли він сів у чорний лімузин, ми з Ганкою вже сиділи в «самі».
— Чи не збираєтеся ви стежити за ним? — глумливо спитала Ганка. — його машина може мчати із швидкістю принаймні сто п'ятдесят кілометрів на годину, а ваша ледве дихає на шістдесяти. Єдина надія, що він поїде до пансіонату.
Та ця надія не справдилася. Пан Гертель рушив по шосе до Торуня, потім звернув на дорогу до Антонінова. Вже смеркалось. У чорного лімузина були чудові фари, і Гертель міг розвинути велику швидкість, а до того ж шосе було майже порожнє.
І справді, чорний лімузин мчав дедалі швидше, але відстань між його червоними вогниками і моїм «самом» не зменшувалася й на метр. Ганка з величезним подивом стежила за стрілкою спідометра й зчудовано поглядала то на мене, то на машину.
— Сто двадцять… сто тридцять… — бурмотіла вона, а Маленьке чортеня біля керма притакувало їй, киваючи голівкою і нагадуючи мені про обережність.
На під'їзді до містечка Гертель уповільнив швидкість, а я відразу змінив далеке світло на близьке, бо не хотів, аби він побачив, що хтось женеться за ним од Цехоцінка.
Антонінів ми проминули.
— Я гадала, що він прямує до нашого лісу, — сказала Ганка.
За містом чорний лімузин поїхав швидше. Я дав йому далеко відійти й аж тоді почав його доганяти.
— Сто тридцять… сто сорок… — шепотіла Ганка.
Нараз я уповільнив швидкість і вимкнув фари, залишивши тільки підфарники. Я хотів, аби Гертель упевнився, що машина, яка їхала за ним, не витримала такого темпу і плентається десь далеко позаду. Та раптом Гертелева машина звернула на путівець.
— Я знаю, — прошепотіла Ганка, — цією дорогою можна доїхати до лісу. Тільки з іншого боку.
Ми проминули невелике село, далі йшли будівлі цукроварні, а за ними починався ліс — високий, густий, розлогий.
Це був той самий ліс, що тягся до Вісли, аж туди, де стала табором антропологічна експедиція.
Дорога через ліс мала силу-силенну гострих закрутів. Червоні вогники Гертелевої машини раз у раз зникали мені з очей, а я не міг їхати ближче, аби в Гертеля не виникла підозра, що хтось за ним женеться. Нараз вогники зовсім зникли, і я їх більше не побачив. Ми їхали, їхали, а червоні вогники не спалахували.
— Втік! Слово честі, втік! — розпачливо мовила Ганка.
— Напевне, він заїхав на бічну стежку і вимкнув світло. А ми, не помітивши, проскочили його.
— Чи він зробив це навмисне?
Не знаю. Мабуть, він увесь час бачив у своєму дзеркальці світло наших фар і кінець кінцем догадався, що за ним стежать. У кожному разі цей випадок свідчить, що в Гертеля нечисте сумління. Інакше його не стурбувало б, що за ним їде машина, правда?
Ми просунулися ще з кілька десятків метрів, і я нараз упізнав добре знайоме мені місце. Дорога скінчилася, далі був пісок і положистий з'їзд до Вісли.
Я завернув у ліс і спинив машину обіч дороги. Вимкнув мотор і світло. Ми вийшли з машини.
— Добре пошив нас у дурні! — зітхала Ганка.
А я не брав близько до серця витівки добродія з борідкою. Адже ми знали тепер, як його звати і що він мешкає в Цехоцінку в пансіонаті Орбіса.
— Сідайте, будь ласка, — запросив я Ганку, сів біля неї на невеличкому горбку, порослому травою, й запалив цигарку.
Була вже десята вечора. В лісі панувала тиша. Якось надзвичайно приємно отак сидіти й дослухатися лісової тиші, що то тільки видається тишею, але саме через те й приємно її слухати.
Минулої ночі йшов дощ, день був жаркий, волога випарувалась, і ліс сповнила легка мла. Від неї темрява ставала ще чорніша, хоч поміж верховіттям дерев проглядало чисте небо.
Зійшов місяць, і враз у лісі пояснішало, побіліло. Марно ми сподівалися, що чорний лімузин нарешті проїде повз нас. Жодна машина не освітила фарами дороги, і довгий час ліс здавався взагалі безлюдний. Нараз ми почули кроки — дорогою пройшло троє людей, тихенько брязкаючи якимсь залізяччям. Ці люди пройшли якнайбільше за двадцять кроків од нас, але нічого не помітили, — ми сиділи біля «сама» на бічній дорозі, що вела до містечка.
Троє невідомих спустилися до Вісли, але не в тому місці, де піщана дорога вела до води і де колись приставав пором, а трохи далі, коло кущів. Звідти почувся шелест, а тоді стукіт весел об облавок човна. Цей звук дуже характерний, бо корпус човна резонує і вода несе відгомін далеко-далеко.
Раптом нас оточив гурт хлопців.
— Лучники!..
Вільгельм Телль приклав мені пальця до губів.
— То браконьєри, — шепнув він. — Понесли свої пастки. Тут, у лісі, в них вже попалося трохи звірини. Тепер браконьєри позабирали пастки на той бік річки. У них є човен та невеличкий гумовий понтон.
Я зірвався з місця.
— Треба їх затримати, — шепнув я Теллеві, — не дати їм від'їхати. Або може… — я подумав, що міг би догнати браконьєрів на своєму «самі».
Хлопець заперечливо похитав головою.
— Вони озброєні. Ми роздивились — у них рушниці.
Я зрозумів Телля. Якби браконьєри побачили, що ми хочемо догнати їх чи стежимо за ними, то, мабуть, стріляли б. Не можна наражатися на таку небезпеку.
— Браконьєри залишили в лісі три залізні пастки. Певне, завтра чи позавтра вони повернуться, щоб глянути, чи туди щось попало, — розповідав мені Телль. — Ми вистежимо їх і тоді всім загоном схопимо.
Це й справді непогана думка. Тільки прикро було чути, як бряжчало залізяччя, що його браконьєри поклали на понтон. Потім задзижчали кочети на човні й заплюскотіла вода під веслами. Браконьєри попливли від берега.
Щоб нас не помітили, ми поповзом посунули до берега. Так, ми виразно бачили їх: троє людей сиділо в човні, а позад нього на довгому мотузку був прикріплений гумовий понтон.
— Навіщо їм отой понтон? — здивувався Соколине Око.
Мені це було цілком зрозуміле.
— На понтон вони поклали зброю, пастки й здобич. Якби, наприклад, зараз проїжджав катер річкової міліції, браконьєри одразу відчепили б понтон від човна, і він поплив би за течією. Коли б міліція навіть помітила цей понтон і те, що на ньому лежить, ніхто не зміг би довести, Що човен тягнув його на буксирі. Браконьєри могли б одбутися тим, що понтон, мовляв, пливе річкою бозна-звідки.
— Не витримаю, справді не витримаю, — повторював Вільгельм Телль, збуджено підстрибуючи на одній нозі.
Він блискавично зняв з плеча лук і, перш ніж я встиг стримати його, натягнув тятиву. Ми почули, як вона тихенько зойкнула, і стріла полетіла навздогін човнові.
— Що ти зробив, Теллю? — здивовано спитав я, ще не збагнувши, чи схвалити його вчинок, чи засудити.
Проте Телль і в гадці не мав слухати мене. Він дістав ще одну стрілу і знову вистрелив навздогін браконьєрам.
Ми затамували подих, чекаючи, чи не почуємо з човна якогось вигуку. Та на річці було тихо, тільки порипували кочети весел. Човен поволі зникав у темряві, що оповила річку.
— Не поцілив! — вирішив Соколине Око. Вільгельм Телль зловтішно засміявся:
— Ні, поцілив Я ж стріляв не в браконьєрів, а в гумовий понтон. І напевне поцілив. Тепер з понтона виходить повітря, і він потоне, перш ніж це помітять браконьєри.
Ми чекали.
Вже не було видно ані човна, ані понтона. Нараз почулися розлючені голоси, що лунали десь посеред
