річки. Кочети вже не рипіли, хтось голосно кричав, хтось лаявся.
— Понтон потонув! Потонув! — Вільгельм Телль танцював на березі Вісли Інші хлопці теж радісно підстрибували, вимахуючи руками.
— Потонула їхня зброя! Потонули їхні пастки! — вигукували гарцери, збагнувши, якої шкоди вони завдали браконьєрам.
Ще якийсь час з темряви над річкою долинала до нас голосна лайка. Потім усе стихло…
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Наступного дня була неділя, й антропологи відпочивали. Погода за всіма прикметами мала бути сонячна, тож студенти повитягали з наметів гумові матраци, поклали їх на березі Вісли і лягли засмагати. Тільки пан Опалко мовчки працював з самого ранку, моделюючи на дерев я-ному постаменті череп, який принесли з лісу гарцери.
Готуючи сніданок, я сидів біля свого намету. Весь експедиційний табір був мені перед очима. Я зауважив, що наметець пана Кароля й досі зачинений, — це, либонь, означало, що його господар іще спить. Біля намету пана Кароля крутилася Залічка, по-святковому вбрана, із старанно заплетеними кісками. Могло здатися, що дівчина нетерпляче жде, коли врешті прокинеться пан Кароль, але збудити його не насмілюється.
Я ввімкнув радіо в «самі» і, чекаючи, поки закипить чай, слухав ранішній концерт.
Музика привабила Залічку.
— Я прийшла послухати музику, — пояснила вона, сівши на траві перед наметом, — хоча і не певна, чи розважливо це з мого боку.
— О боже, — зітхнув я, — чим я викликав ваше невдоволення?
— Я вже не кажу за те, що ви обіцяли покатати мене на цій чудернацькій машині і не дотримали свого слова.
— Можемо поїхати хоч зараз…
— А, це вже мене не цікавить, — знизала вона плечима. — Ви завели собі тут дивні Знайомства і тепер уже. не здаєтеся мені романтичним.
Цим «дивним знайомством» була, мабуть, Ганя. Та Залічка не дозволила мені нічого пояснити:
— Ваша поведінка надзвичайно підозріла. І подумати тільки, що досі я сама не звернула на це уваги.
– Інакше кажучи, допіру хтось звернув вашу увагу на те, що моя поведінка підозріла. Чи міг би я знати, хто розкрив вам на це очі?
— Пан Кароль. О, я йому дуже довіряю, — швидко додала Залічка. — Він детектив.
— Він сам сказав вам про це?
— Ні. Але дав мені зрозуміти.
— Детектив? — недовірливо похитав я головою. — А навіщо було детективові сюди їхати?
— То ви нічого не знаєте, нічого не чули? — здивувалася Залічка. — Ніколи не чули про сховані скарби дідича Дуніна, про лісничого Габрищака, про Барабашеву банду?
— Чув. Та якось не йняв віри, що скарби дідича Дуніна ще лежать десь у схованці. Я гадаю, що це легенда.
— Ні, це не легенда. Навесні, коли вели каналізацію До колишнього Дунінового палацу і знайшли в землі людські кістяки, місцеві власті повідомили про це Інститут антропології. Наш професор приїхав сюди ознайомитися із справою на місць Він розмовляв у містечку з багатьма людьми, намагаючись встановити, де було в цій місцевості давнє кладовище. Через три дні після повернення до інституту професор одержав листа, складеного з літер, що їх повирізали з газети. В тому листі хтось анонімний, але напевне з Антонінова, питав професора, чи не хоче він купити зразків давньої зброї та інші старожитності. До цього листа анонім додав детальний список цих предметів і, хоч незграбно й некваліфіковано, але спробував їх описати. Ми переслали цього листа в музей. Співробітник музею одразу ж виїхав до містечка і довідався про сховані скарби дідича Дуніна. Та, мабуть, він розпитував не дуже делікатно, бо людина, що хотіла продати нам старожитності, не написала більше жодного листа професорові, хоч у першому обіцяла написати, ще й дати свою адресу. Словом, сполохали пташину. Тоді співробітник музею вирішив доручити цю справу журналістові, що мав трохи вдачу детектива.
– І цей детектив приїхав, — сказав я. — Пан Кароль.
— Саме так, — переможно всміхнулася Залічка. — Тепер ви вже знаєте, навіщо потрібний тут детектив.
— Авжеж, тільки я не розумію, чому ви розповіли все це мені, людині, як-не-як, непевній.
— Ой лишенько! — жахнулася дівчина. — Справді, це дуже необачно з мого боку. Ніколи не прощу собі цього.
За якусь мить вона благально подивилася на мене.
— А ви справді непевна людина?
«О наївна, страшенно наївна Залічко», — подумав я, а вголос сказав:
— Пан Кароль, мабуть, досить виразно це пояснив вам.
— Він тільки звернув мою увагу на те, що ваша поведінка якась підозріла, бо невідомо, чого ви тут блукаєте. Ви не рибалите і не купаєтеся в річці. Одним словом, сюди ви приїхали не відпочивати, а з якоюсь підозрілою метою.
– І це все? — глузливо засміявся я. — А чи вам нічого не говорить, що спочатку я поставив свого намета на місці, де стояла колись сторожка Габрищака, якого вбили бандити? А чи відомо вам, що потім я переніс свій намет на Острів злочинців, де розбито Барабашеву банду? Чи вам не казали також, що в мене є надзвичайно загадковий план цієї місцевості?
— То… то ви насправді непевна людина? Я зневажливо махнув рукою.
— Хіба ж я розповідав би вам усе це, якби дійсно був причетний до якоїсь підозрілої історії? Блукаю тут? Ну, гаразд. Але замість «блукаю» досить вжити слово «відпочиваю», і про мою поведінку одразу ж зміниться думка. Я тут відпочиваю, гуляю в лісі, в містечку. Хіба ви не те саме робили б, якби приїхали сюди відпочивати? Запевняю вас, що пан Кароль у сто разів непевніша людина, ніж я. Він завжди ходить рибалити, а чи впіймав хоч одну рибину?
— Він тільки вдає, що рибалить, адже він детектив. Удає, що рибалить, а насправді оглядає в бінокль усе навкруги.
— То це так?..
— Його не було майже цілу ніч. Певно, стежив за кимось. Можливо, вже натрапив на слід людини, яка пропонувала продати нашому професорові скарби дідича Дуніна.
— Можливо, — погодився я.
Я не збирався втаємничувати Залічку в свої справи чи переконувати її, що пан Кароль в сто разів непевніша людина, ніж я. Залічка була наївна, як дитина. Це не заважало їй бути в галузі антропології «світлою головою». Вона не тільки багато знала, але й уміла передавати іншим свої знання.
Того ж дня я знову міг у цьому переконатися, коли прийшли Вільгельм Телль і Чорниця.
— Ми влаштували засідку на браконьєрів, — розповів Телль. — Соколине Око й інші хлопці з нашого загону поховалися в лісі біля браконьєрових пасток. Ввечері ми з Чорницею змінимо їх. Тепер, серед дня, марно сподіватися, щоб браконьєри прийшли, та ввечері може бути гаряче, еге ж? Ми розповіли нашому вожатому про вчорашню зустріч із браконьєрами, адже треба було пояснити, чом так пізно повертаємося до табору. І тепер, коли ми дамо знати, що браконьєри десь недалеко, в таборі знімуть тривогу. Якщо ви
