— Я дихаю свіжим повітрям, — засміявся офіцер. Нараз він споважнів.
— Чи ви вчора теж ловили браконьєрів?
— Та це ж я захопив їхнього човна, — гордо відказав я.
— А-а, так, — мовив він трохи розчаровано. —
ви гналися за тим, що зник у лісі. Я вдарив себе по лобі. — Розумію, все розумію. Вас теж зацікавило, куди зник браконьєр.
— Як гадаєте, чи є хоч крихта правди в тому, що подейкують люди про два підземні поверхи давніх бункерів?
— У такому підземеллі ми знайшли зв'язаного Скалбану.
— Кого? Скалбану? Хто це? Де це було?
— Скалбана — рибалка, живе на тім боці Вісли. Чому його зв'язали, невідомо, він не хотів нам нічого пояснити. А зв'язав його, мабуть, Гертель, власник чорного лімузина.
— Пане! — заволав міліціонер. — Кажіть якось зрозуміліше, бо я нічого не можу збагнути.
І я розказав йому про чорну машину, що вночі кружляла лісом, про гонитву за паном Гертелем, про допомогу спостережливого ласуна Пальки і, нарешті, як ми знайшли підземелля, а в ньому зв'язаного Скалбану.
Офіцер міліції аж за голову схопився:
— Боже ж ти мій, чом ви все це розповідаєте мені тільки тепер? Та ж це дуже важливі деталі.
— А сьогодні я дізнався, — вів я далі, — що та дівчина з автостопом, Тереза, знову прийшла сюди й «позичила» Кондрасового човна.
— Човна? — замислився він.
— Так. Мабуть, вона хотіла дістатися на той бік Вісли. Знаєте, мені спало на думку, чи це не зв'язано якось із Скалбаною… Він живе на тім боці.
Офіцер схопив мене за руку.
— Я мушу негайно їхати до Скалбани. Чи ви не знаєте, де тут можна дістати човна?
— Не знаю. Але я можу перевезти вас через Віслу.
— То ви маєте в своєму розпорядженні якогось човна?
— Ні, я перевезу вас на автомобілі.
— На чому? — здивувався офіцер. — Ви знову відволікаєте мене від діла?
— Прошу здатися на мене. Мій автомобіль любісінько перевезе нас через річку.
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Офіцер міліції з великою недовірою сів до «сама», а коли я виїхав на воду, він мало не вискочив з машини Заспокоївся тільки, як переконався, що мій ридван не поринає глибоко і мотор у нього не замовкає.
— Ух, — одітхнув він, витираючи піт з чола. — Якщо ви мені тепер скажете, ніби ваша машина може й пірнати, я ладен із заплющеними очима спуститися на дно Вісли.
— Шкода, але цього вона не вміє.
— Чи це ви зробили оцю химеру?
— Ні, мій дядько. Його звали Громилло. Здібний був чоловік, невизнаний винахідник.
— А як вашу машину зареєстровано? Як човен чи автомобіль?
— Як автомобіль.
— Тоді ви плаваєте на воді без дозволу.
— Отак? — здивувався я. — То негайно вертаймо на берег.
— Ні, ні, — вхопив мене за руку офіцер. — Я пожартував. Хоч мушу застерегти, що річкова міліція може мати до вас претензію.
Отак жартуючи, ми перепливали Віслу. Це була дуже приємна подорож: небо вияснилось, яскраво світило пополудневе сонце. На річці, забарвленій у колір неба, тут і там золотіли піщані острівці — вода швидко спадала після недавньої поводі.
Нарешті ми опинилися на тому березі.
Залишивши «сама» в кущах верболозу, я повів офіцера міліції до села, що лежало одразу ж за високою греблею. Нас зустріло люте валування пса на подвір'ї. Ми постукали в двері, але ніхто не відповів. Тоді офіцер натис на клямку. Скалбанина хата була не замкнена. Ми зайшли спершу до темних сіней, звідки ще одні двері вели до кімнати.
Одразу ж нам упав у вічі страшенний розгардіяш. Усе в хаті було поперекидано, наче тут точилася бійка. З роздертої перини повилітало пір я, з розчиненої шафи повипадав скинутий з вішалки одяг. Порожні шухляди старовинного комода валялися по хаті, і все, що було в них, купами лежало долі.
Серед цього розгардіяшу ми не зразу помітили Скалбану. Він сидів у темному кутку хати на стільці, точніше, був прив'язаний до нього вірьовкою. Рот і частина обличчя були зав'язані шарфом.
Офіцер кинувся до Скалбани і зірвав йому з голови шарф.
— Напали на мене. Зв'язали,— вихаркав Скалбана.— Дві години тому. Ми ще можемо їх наздогнати в лісі за Віслою.
— Хто це був? — спитав офіцер.
— Не знаю... Не знаю...— безтямно відповів Скалбана.— Звільніть мене з цих пут, я дожену їх.
Він так зашарпався, що під ним аж затріщав стілець.
— Хвилинку,— сказав офіцер,— зараз ми вас звільнимо. Тільки прошу відповісти: скільки було тут чоловік, хто вони й чого хотіли від вас? Чому тут такий розгардіяш?
Скалбана розлючено зиркнув на офіцера. Він, звичайно, не знав, що цей добродій у цивільному — офіцер міліції. Мабуть, Скалбана гадав, що це хтось із табору антропологів.
— Під три чорти! — вилаявся він.— Ви питаєте про якісь дурниці замість того, щоб розв'язати мене й бігти за бандитами.
— Хто вас зв'язав? — суворо спитав знову офіцер.
— Не знаю. Якихось двоє, я їх зовсім не знаю.
— Чого вони хотіли від вас?
— Чи я знаю? До дідька, розв'яжіть мене! — крикнув Скалбана.— Вони далеко не втекли. Зараз вони в лісі біля давніх бункерів.
— А звідки ви знаєте, куди вони подались, якщо ці люди вам невідомі й ви не догадалися, чого їм треба від вас?
— Я чув їхню розмову... То ви розв'яжете мене чи ні? — заверещав він, бризкаючи з люті слиною.
Офіцер знизав плечима:
— Пане Скалбано,— глузливо мовив він.— Завжди на вас хтось нападає, а цей пан,— він показав на мене,— щоразу визволяє вас. І завжди ви повторюєте ту саму брехню, що не знаєте, хто вас зв'язав і навіщо. Чи не час уже кінчати з цією вигадкою?
На відповідь Скалбана вилаявся. Офіцер знову знизав плечима й почав розглядатися по хаті. Мені стало шкода Скалбани, і я сказав:
— Може, його таки розв'язати?
— Заждіть! — офіцер застережливо підвів руку й нишпорив далі серед розкиданих речей.
— З цього розгардіяшу можна виснувати,— голосно зауважив він,— що ті люди чогось тут шукали і до того ж дуже квапилися. Чого вони шукали, пане Скалбано?
— Не знаю. Я вже казав, що не знаю,— почав тепер бідкатися Скалбана.
