допомогла, і пан Кароль нарешті зізнався, що він детектив. Ми пішли до бункерів, пан Кароль відкрив вхід і потім почав виносити з підземелля речі з колекцій дідича Дудіна.
— А що сталося з Терезою? — спитав я Залічку, не повертаючи голови. — Ви ж казали, що з вами була Тереза.
— Мабуть, лишилася в підземеллі, — почув я у відповідь.
Стрілка спідометра показувала сто сорок кілометрів, та мені здавалося, що відстань між «самом» і чорним лімузином ні на крихту не зменшилася.
— Звернули! Звернули на шосе до Торуня! — крикнув офіцер.
Я так натис на гальма, що вони аж задзижчали. Ми теж виїхали на торунське шосе, яке спершу йшло лісом, а тоді наблизилося до Вісли.
Швидкість «сама» знову збільшувалася. Сто п'ятдесят, сто шістдесят кілометрів… Ми наздоганяли чорний лімузин. Потім відстань між нами ще зменшилася, бо Гертель мусив загальмувати, об'їжджаючи кілька підвід.
Тепер ми мчали із швидкістю сто вісімдесят кілометрів на годину. Мій «сам» виявився чудовою машиною.
Ми догнали Гертеля під Торунем. Коли я спробував його випередити, він з'їхав на лівій бік шосе, намагаючись зіпхнути мене в кювет. Та я вчасно загальмував і вже тримався позаду. Невдовзі перед зачиненим залізничним шлагбаумом Гертель мусив спинитись.
Офіцер міліції зіскочив із «сама» і підбіг до чорного лімузина.
— Виходьте! Негайно виходьте! — крикнув він. Перший вибрався з машини Кароль, а тоді Гертель.
— Адже не сталося нічого лихого, — виправдувався Гертель. — Ми нікого не скривдили.
— Ви звинувачуєтеся в тому, що намагалися викрасти твори мистецтва, власність польської держави.
Гертель знизав плечима.
— Вони нікому не належали, бо ніхто не знав, де їх сховано. Ми знайшли це місце, тож Дунінові колекції належать нам. Те, що ми зробили, не можна назвати крадіжкою. Суд нас виправдає.
— Буде видно, — сказав офіцер. — Ви ще відповідатимете за дворазовий напад на Скалбану.
Гертель знизав плечима.
— Прошу пана, — сказав він, — до Скалбани ми поставилися, можна сказати, занадто лагідно. На нього чекає мотузка за вбивство Плюти. Він намагався затягти до будки на острові й мене. Тільки я не Плюта…
— З'явитесь до Повітової комендатури народної міліції дати зізнання, — наказав офіцер. — А тепер перенесіть до нашої машини речі, викрадені з підземелля.
Грабіжники зрозуміли, що програли. Опиратися не було ніякого сенсу, і вони слухняно взялися переносити до «сама» викрадену давню зброю: турецькі ятагани, оздоблені коралями, кілька кинджалів з держаками, прикрашеними коштовним камінням, сагайдак, східний щит і визолочене забрало, поцятковане бірюзою. Крім зброї, вони встигли забрати з підземелля старовинний срібний сервіз, чотири великі визолочені дзбани й визолочену миску.
— А чи багато речей лишилося в підземеллі? — спитав офіцер.
Ми помітили, як Гертель і Кароль крадькома перезирнулися.
— Не обманюйтеся, панове, — застеріг їх офіцер. — Ми знайдемо і дівчину, яка була з вами в підземеллі.
Залічка увесь час здивовано спостерігала, як уявний детектив покірно віддавав украдені речі.
— То ви не детективи? — обурено спитала вона.
На відповідь Гертель тільки знизав плечима. А пан Кароль глузливо посміхнувся.
— Ви мене обдурили! — крикнула Залічка, звертаючись до пана Кароля. — Ви не ловили риби, ви не детектив!
— Ні, люба і наївна панночко, — посміхаючись, ввічливо відказав пан Кароль. — Я ніколи не запевняв вас, що я детектив. То ви самі надумали.
Залічка була така обурена, що показала йому язика, наче ображена дитина. А тоді з великою гідністю сіла до моєї машини.
— Дякуємо за допомогу, — полинув їй навздогін глузливий вигук пана Кароля.
Офіцер міліції перевірив документи обох злочинців і занотував відомості про них.
— З'явіться до Повітової комендатури, — повторив він під кінець. — Якщо цього не зробите, я заарештую вас.
– Єсть, пане комісаре. З'явимося, — пообіцяв Гертель. — Я сидів п'ятнадцять років і не збираюся знову чалапати до в'язниці.
— А тепер назад до лісу, до бункерів, — сказав мені офіцер.
Ми поїхали. Біля входу, схованого в кущах ожини, ми побачили Терезу. Гертель і пан Кароль втекли тоді, коли Тереза ще була в підземеллі. Навантажена старовинною зброєю, вона вийшла нагору й переконалася, що її приятелі десь зникли. Перелякана дівчина чекала тут на них, та замість приятелів побачила ворогів — мене й офіцера міліції.
Зі злості Тереза аж заплакала і цим довела, що вона тільки дурне дівча, яке вплуталося в темне діло. Так само подумав про неї, мабуть, і офіцер міліції, бо відвів мене вбік і прошепотів:
— Одвезіть її, будь ласка, додому. Певно, ми її не притягатимемо до відповідальності. Вона вже дістала науку на все життя.
Офіцер зайнявся скарбами, знайденими в підземеллі, а я повіз Терезу до Цехоцінка. Коли я повернувся, велика міліцейська машина саме прямувала до Повітової комендатури народної міліції.
На мить я спустився вниз, цікавий глянути, яка на вигляд криївка із скарбами, котру я так довго шукав. Виявилося, що це — підземний бункер, схожий на той, де ми знайшли ув'язненого Скалбану. Тільки в ньому була ще одна невеличка комора, куди Скалбана поскладав колекції, які переніс з іншої криївки, але про це я довідався згодом. Невеличка комора в підземеллі мала залізні двері. Скалбана замкнув їх на грубий засув. Ключа від цього засува й шукали в Скалбаниній хаті Кароль і Гертель. А щоб Скалбана не заважав, вони прив'язали його до стільця. Ці подробиці з'ясувалися пізніше, під час слідства.
А незабаром я пережив ще одну дуже неприємну подію.
Надійшла звістка, що зі десять кілометрів униз річкою на піщаному березі знайдено труп рибалки. Офіцер міліції повіз мене туди переконатися, що це справді Скалбана.
Поховано Скалбану на Острові злочинців на невеличкій галявині неподалік од спільної могили Барабаша і його людей. Того самого Барабаша, якого Скалбана зрадив і прирік до смерті, аби самому заволодіти колекціями дідича Дуніна. В цій історії було щось похмуре і водночас символічне.
ЕПІЛОГ
За тиждень я вибрався з Ганкою на Острів злочинців. Був гарний літній вечір — ми поволі йшли стежкою через галявину.
— А знаєте, — сказав я дівчині, — спершу я таки правильно взявся шукати скарби дідича Дуніна і навіть був близький до мети, та далі усе сплуталось… Я міркував так: якщо Дунін скористався допомогою свого лісничого, Габрищака, то колекції сховано десь у лісі. І тому не брав до уваги колишніх бункерів. Хіба можна було припустити, що за часів, коли в бункерах сиділи німецькі солдати, хтось наважився ховати там свої коштовності? Я припускав, що дідич Дунін разом з лісничим сховали скарби в лісовій шопі.
— В тій, де ми ночували?
— Еге ж, у лівому кутку шопи викопано глибоку яму, в неї опустили величезну скриню з коштовностями. Потім лісничий Габрищак виказав схованку Барабашеві, хоч, як відомо, цим себе не врятував. Отже, всі члени банди — і Плюта, і Гертель, і Скалбана — добре знали схованку в лісовій шопі.
