— Ви не знаєте? Ви певно не знаєте? — злостиво повторив офіцер.
Нараз він присів навпочіпки й заходився порпатись у паперах, повикиданих з шухляд старовинного комода. Незабаром він витяг кілька давніх, ще довоєнних ілюстрованих тижневиків, і я помітив, що у декотрих з-поміж них були порізані сторінки чи заголовки.
— Пане Скалбано, ви можете пояснити, навіщо вирізали звідси літери? — спитав офіцер.
— Про що ви кажете? — здивувався Скалбана.— Розв'яжіть мене, до бісового дідька. І не верзіть дурниць.
— Не поспішайте! — сказав офіцер, підходячи до Скалбани.— Я з міліції. Заарештовую вас, як звинуваченого в убивстві Нікодема Плюти. Поїдете з нами до Повітової комендатури народної міліції.
Він подав мені знак розв'язати Скалбану.
— І не здумайте тікати,— додав офіцер, недвозначно торкаючись рукою до кишені піджака, де лежав у нього пістолет.
Відтепер Скалбана не відповідав на жодне наше питання. Мовчки вийшли ми втрьох із хати й попрямували до «сама». Офіцер забрав із собою порізані тижневики.
Це Скалбана, як можна було тепер зробити висновок, надіслав анонімного листа про ночівлю Барабашевої зграї на острові. Це Скалбана писав листа до професора антропології. І він написав до Кондраса, вимагаючи залишити незамкненою будку на острові. Та чи означає це, що Скалбана вбив Плюту? Проте офіцер міліції розумівся на цьому, звичайно, куди краще за мене.
Ми посідали в «сама», я за кермо, біля мене Скалбана, а позаду офіцер. Коли машина попливла, офіцер звернувся до Скалбани:
— Раз ви не знаєте, тобто удаєте, що не знаєте, хто вас уже двічі зв'язував, я охоче нагадаю вам ім'я тієї людини: Гертель, Петро Гертель, чи не так?
Скалбана не відповів. А я радісно закричав:
— Авжеж, власник чорного лімузина. Добродій з маленькою борідкою й дуже блідим обличчям.
— Він тепер має борідку? —здивувався офіцер.— Те, що шкіра в нього бліда, зрозуміло. Адже Гертель нещодавно вийшов з в'язниці, просидівши там п'ятнадцять років.
Я натис на педаль прискорювача, бо на нас сунув великий пасажирський пароплав. Я був певен, що встигну проскочити в нього перед носом, скерованим просто на нас.
— У-у-у-у-у! У-у-у-у-у! — застережливо завила сирена на пароплаві.
Раптом у карбюраторі моєї машини щось почало пирхати й кашляти. Мотор нараз замовк, й річкова течія потягла нас просто під ніс пароплава.
— Сто чортів! — закричав офіцер.— Він нас переріже... На палубі помітили, що з нами сталося. Круг пароплава завирувала вода — він почав гальмувати.
— Стрибаймо! — вигукнув офіцер.
Пароплав був уже поруч. Він насувався, наче велика біла скеля.
— Спокійно! — крикнув я.— Ми встигнемо проминути його.
— У-у-у-у-у! — гула сирена.
Я крутнув стерно, щоб «сам» встиг проскочити повз пароплав. А той був уже за кілька метрів од машини і насувався ближче й ближче. Лишилося п'ять метрів... три метри... Ми дивилися на нього наче загіпнотизовані. Промине нас чи вдарить і розтрощить машину?
І тоді Скалбана зірвався з свого місця й пірнув під пароплав. Скористався з того, що нас заскочила небезпека, і втік. Щез у воді. Але течія виявилася дужча за Скалбану, бо коли він виринув на поверхню, то вдарився головою об залізний борт. Певне, Скалбана одразу ж знепритомнів. Я бачив, як течія понесла його під пароплав, туди, де шалено крутилися гвинти. Більше він не виплив, а ми — віддалені тільки на півтора метра — поволі минали пароплав. З палуби лунала міцна лайка матросів на нашу адресу.
Я знову спробував завести мотор. Кілька разів сильно натис на педаль газу — мотор завив, загуркотів і знову рівномірно запрацював.
Пароплав відплив. Мабуть, ще з годину кружляли ми по воді, шукаючи Скалбану, і даремно сподівалися, що він випливе живий або мертвий. Адже це було жахливо: на наших очах загинула людина, а ми були безпорадні. Правда, Скалбана загинув не з нашої вини — він тікав від правосуддя, що чекало на нього, але загинув трагічно й несподівано.
— Він сам себе покарав,— сказав я нарешті.
Далі шукати здавалося мені марно. Ми дісталися берега й виїхали на дорогу.
— Тепер до бункерів,— кинув як наказ офіцер.
— Ви гадаєте, що Скалбана казав правду? Ми зустрінемо коло бункерів Гертеля? Я не зовсім розумію, чому Гертель переслідував Скалбану. Чи він підозрював, що той знає, де сховані скарби?
Офіцер нетерпляче махнув рукою.
— Тепер не час це з'ясовувати. Може, ми й так приїдемо запізно...
Ми доїхали до малинника, залишили «сама» й пішки подалися до бункерів і протитанкового рову.
— Ось гляньте. Тут недавно проїздив автомобіль. Колеса прим'яли траву,— звернув мою увагу офіцер.
Через молодий сосняк ми продиралися навскоси, аби скоротити собі путь. Чому ми поспішали саме в той бік? Адже Скалбана казав про бункери, а вони розтяглися на великій відстані. Згодом, коли вже був час все добре обміркувати, я дійшов висновку, що історія з браконьєром, який тут «наче крізь землю запався», примушувала нас думати саме про це, а не про якесь інше місце.
Вибігши з молодняка, ми побачили чорний лімузин, що стояв на лісовій просіці метрів за сто від нас. Біля нього крутилася Залічка, пильно роздивляючись довкола. Вгледівши нас, вона зойкнула зі страху. На її зойк з-за дерев вискочило двоє чоловіків — Кароль і Гертель. Обидва щось несли в руках і притьмом поклали те «щось» у машину. Поки ми добігли до них, мотор загарчав і чорний лімузин рушив просікою.
Залічка побігла за ним — здається, благала забрати і її, але Гертель не спинився.
— За ними! — вигукнув офіцер.
Ми кинулися туди, де стояв «сам», сподіваючись, що Гертелева машина не дуже випередить нас. Адже на просіці Гертель мусив їхати повільно, аби не поламати ресор. А ми щодуху бігли навпрошки. За нами мчала Залічка, раз у раз зойкаючи, не знати, чи з гніву, чи зі страху.
Нарешті довгонога Залічка догнала нас і, незважаючи на наше заперечення, вскочила в машину.
— Швидше, швидше,— підганяв мене офіцер,— на дорозі ще стоїть курява. Вони проїхали якусь хвилину тому.
Я мерщій рушив з місця.
— Зи не доженете їх, — переможно сичала Залічка за моїми плечима. — У них чудова машина, а у вас старий мотлох…
Ми виїхали на дорогу. Стрілка спідометра почала посуватися праворуч.
Офіцер міліції картав Залічку:
— Ви водитеся з бандитами. Це обурливо. Науковця у товаристві бандитів схоплено на гарячому, під час крадіжки витворів мистецтва!
— Бандити? Крадіжка? — обурилася Залічка. — Адже це ви бандити. То вам не пощастило. Пан Кароль виявився спритніший. Він чудовий детектив, я ніколи не сумнівалася в цьому.
Офіцер на мить аж оторопів.
— Детектив? Бандит, злодій, а не детектив. А чи ви знаєте, хто я?
З цими словами він подав дівчині посвідчення офіцера Головного управління народної міліції.
Залічка майже не глянула на посвідчення. — Воно напевне фальшиве, — сказала вона.
— Що? Що таке? — офіцер тремтів зі злості.
Далі я не зважав на їхню розмову, бо дорога робила гострі закрути.
Ми проминули містечко. Допіру на цехоцінському шосе, коли дорога вирівнялась, я побачив нарешті Гертелевий лімузин. Я натис на газ, і чортеня захитало головою, нагадуючи мені про обережність.
Позад мене Залічка розповідала офіцерові:
— Тільки сьогодні пан Кароль признався мені, що він детектив. Я зустріла його в лісі, коли гуляла там по обіді. Він був у товаристві якогось пана й Терези. Я приєдналася до них, хоча вони казали, що я можу наразитися на небезпеку, бо саме настав час рішучої боротьби з бандитами, які полюють на сховані витвори мистецтва. Йшлося про пана Томаша. Але я не боялася небезпеки. Тоді вони погодилися, щоб я їм
