вашої участі, ми не дамо тут ладу. Ось хоча б сьогодні… Спершу нас повідомили про крадіжку бутлів і газової лампи, потім про те, що потонув хлопець, який купався в забороненому місці. Ми шукаємо винуватців крадіжки, але мусимо водночас вести слідство в справі того хлопця. Озеро велике, і всяких справ тут безліч. Скільки туристів плаває байдарками й човнами без плавецьких посвідчень? Скільки людей купаються далеко від берега? У туристських таборах зчиняються суперечки, сварки, а часом навіть бійки. І в усі такі справи закликають втрутитись міліцію. Про це вам теж слід подумати, коли нас критикуєте.
Міліціонери відпливли до Чаплинця. Я скінчив снідати, коли побачив, як вони повертаються серединою озера. Був певний, що пливуть ні з чим. Тобто або взагалі не дістались до табору Чорного Франека, або нічого там не знайшли. Мабуть, Чорний Франек не такий дурний, щоб спійматися з краденими речами. Він міг сховати їх у кущах чи закопати в землю, схованок не бракувало.
Однак я прибув сюди не для того, щоб стежити за ватагою Чорного Франека. Я повинен був знайти Чоловіка з рубцем.
Сховавшись за наметом, щоб не побачили сусіди, я став розглядати в бінокль берег по той бік озера. Дивився довго, але не помітив нічого, вартого уваги. Той берег здавався безлюдним, а коли хтось і ховався за очеретами біля двох півостровів, то на воді не видно було нікого. А для мене мало значення, чи десь тут — у районі півостровів — не почав пірнати Чоловік із рубцем. Для цього йому треба було якось перебратися через очерет, і він, напевно, скористався чиїмсь човном.
Крізь скельця мого бінокля видно було на півостровах навіть маленькі кущі, тому я не міг когось не помітити. Зрештою, на піщаному мисі стояли три чорні чаплі — найкраще свідчення, що місцевість безлюдна.
Проте я не здавався. Час від часу крізь скельця бінокля я стежив за півостровами і чорною затокою між ними. І таки недарма. В очереті західного півострова раптом щось промайнуло, ніби пересунулась якась тінь. Потім вона зникла, а за кілька хвилин цю саму тінь я помітив на чорному плесі затоки.
Я й не здогадувався, що «воно» таке. Наче довгий пасочок, який дуже повільно перепливав затоку і прямував до очерету біля середини східного півострова.
Я сушив собі голову: чи це маленький човник, чи дерев’яна колода, чи, може, який звір або величезна рибина. Таємниче «щось» підпливло до стіни очерету й щезло в ньому.
Я схопився й пішов до сусідів.
— Чи не позичите мені свого човна? Я хотів би попливти на півострів на тому боці озера.
— Ах, по рибку? — покивав головою пан Анатоль. — На жаль, за хвилину ми з Казиком теж вирушаємо рибалити. Тільки ми пливемо на Чаплинець. Ми чули, що на тому боці озера царство красноперів. Накопали черв’яків і спробуємо рибальського щастя.
Хоч-не-хоч доводилось мені завести самохід. Намет я покинув під нагляд сусідок, заїхав у воду й попрямував на північ.
Я хотів великим колом обплисти східний півострів, щоб той, хто ховався, навіть помітивши мене на озері, подумав, ніби я пливу в інший бік.
Під час подорожі я підплив дуже близько до Чаплинця і в бінокль побачив, що це великий острів, порослий край води деревами, а посередині голий, тільки де-не-де зеленіли невеликі сосонки. Не видно було на ньому жодного намету й жодної людини. «Заїду сюди, коли повертатимуся, — вирішив я. — Адже до цього острова попливла ватага Чорного Франека. Може, знайду її табір?»
Я хотів зустріти Чорного Франека й порозмовляти з ним не тільки про Мартин перстень.
Другий берег озера, між східним півостровом і селом Матити здалеку здавався рівним, дерева росли на ньому щільною темною стіною. Коли я підплив ближче, то побачив, що там був ще один півострів. Я надумав пристати до того півострова і хотів розігнати самохід, щоб він, як таран, пробив стіну очерету. Але перед цим я ще раз поглянув на те місце, де з-перед моїх очей зникло таємниче «щось» — дерев’яна колода чи звір… І аж свиснув. Я знову побачив те «щось». Це був невеличкий гумовий човен. Від легенького вітру він повільно посувався уздовж західного півострова.
«Треба спіймати його й пошукати власника», — подумав я. У гумовому човнику лежав чийсь одяг, дорожній термос і торбинка. Мабуть, хтось зійшов на берег позасмагати, а човник поплив. Я був уже близько від нього, коли щось мене зупинило.
«Дивина! — подумав я. — Він пливе проти вітру!»
Але все відразу з’ясувалося. Ледве я підплив до човника, як за борт самохода схопилися чиїсь руки, а за мить я побачив людську голову в кисневій масці. Човник не плив сам. Хтось під ним сидів.
Чоловік у костюмі для підводного плавання з важким аквалангом на спині насилу вліз у самохід. Зняв з обличчя кисневу маску, і тоді я впізнав… Проповідника.
— Ви хотіли забрати мого човника? — спитав він.
— Я подумав, його знесла вода…
Він кивнув головою.
А мені, хоч я був занепокоєний присутністю тут цього чоловіка, стало весело. Аж смішно було від думки, що він подорожував по озері не на човні, а під човном.
— Мабуть, куди цікавіше гуляти по дні, аніж плисти на поверхні озера, — мовив я.
— Авжеж, — погодився він. — Лікар рекомендував мені багато ходити пішки.
— У вас кисневий голод?
— Еге ж, — кивнув він ствердно. — Тому я й ношу на спині оцей балон з киснем.
— І побачили ви щось цікаве, подорожуючи по дні?
— Кілька величезних судаків і здоровенного сома.
— Ви не почули б голосу своєї дудки, якби я покликав вас на допомогу.
— Ви вже користувалися нею?
— Я не був у небезпеці.
Він з полегкістю зітхнув.
— Чудово. Бо я забув сказати вам, що цей мій інструмент тільки для тих випадків, коли людина опиниться у справжній небезпеці. В іншій ситуації ним не слід користатися.
Ми добралися до піщаного мису. Чаплі, що тут гуляли, знялися в повітря і, важко вимахуючи крильми, полетіли до Чаплинця.
Дивний чоловік якусь мить стежив за їхнім летом, а потім сказав:
— На Чаплинці є заповідник. На східному боці в очереті чаплі мають гнізда і вирощують потомство. Їм треба жити спокійно, а вчора ввечері туди припливла ватага розбишак, розпалила вогнище й наробила галасу. Це жахливо. Бо птах, скажу я вам, — чудове створіння. Я не люблю ні собак, ні котів, але захоплююсь птахами. Для мене вони — символ свободи, привільного життя.
— Там ночувала ватага Чорного Франека, — перехопив я, боячись, що він знову дасть волю своєму красномовству і виголосить довгу промову про птахів.
— Ватага Чорного Франека? — здивувався він. — А ви не знаєте, як їх викурити звідсіля?
«Ще один противник ватаги Чорного Франека», — подумав я.
У мене промайнула думка, що капітан Немо з книжки Жюля Верна теж полюбляв підводні подорожі. То, може, цей добродій і є Капітан Немо?
На озері показалася біла яхта Вацека Краватика. Вона пливла швидко, прямуючи до Чаплиного острова. Якийсь час ми мовчки дивилися на її зграбний силует.
— Ті люди з яхти, — озвався раптом Проповідник, — шукали ватагу Чорного Франека. Вони питали мене, чи я не помітив її, плаваючи серед цих островів і заток. Тоді я не знав, що це ватага Чорного Франека галасувала вночі на Чаплинці. Та, мабуть, хтось їх повідомив про це, бо пливуть вони саме туди.
— На Чаплинці зараз немає тієї ватаги. Я плив попід берегом і нікого там не бачив, — сказав я.
— Може, вони вдосвіта попливли деінде? — мовив дивний чоловік.
У мене ледве не зірвалося з язика: «Чи ви не Капітан Немо?» Але я почув гомін — з боку Липового й Лугового островів випливав сірий глісер Капітана Немо. Він мчав на найбільшій швидкості, блискавично випередив яхту Вацека Краватика і за кілька хвилин зник з-перед наших очей, сховавшись за Чаплиним
