островом. Отже, цей Проповідник — не Капітан Немо.
— Хто ви такий, у лиха? — вирвалось у мене. — І що ви тут робите?
Його здивувало моє запитання.
— Вибачте, — сказав він чемно, — але це озеро таке просторе, що, мабуть, я не заважаю вам?
— Звичайно, ні.
— То чому ж ви питаєте, що я тут роблю і хто я такий? Я вас не запитував про це. А міг би спитати хоча б про вашу дивну машину, що їздить і плаває. Однак я не зробив цього з увічливості. А щодо мене, то я той, ким хочу бути, і роблю те, що мені подобається. Задовольняє вас моя відповідь?
— Цілком, — скрушно відповів я.
Після такої розмови я подумав, що найкраще мені сісти в самохід і попливти до свого намету. Я зробив це з жалем, бо чудний добродій розпалив мою цікавість, та й місце, де ми сиділи, було незвичайно гарне. Уявіть собі довгастий півострів з високими деревами вздовж берега, що врізається в широкий простір озера. Його ще більше видовжує піщана коса, через яку перекочуються зеленаві хвилі. На півострові росте соковита трава і за кільканадцять метрів від берега починається густий, молодий ліс — сосни й берези. Омріяне місце для намету, з чудовим краєвидом: з одного боку — на Озерище, аж до Сем’ян, а з другого — на Чаплиний острів.
Я подумав було, чи не перевезти мені свої речі у цей чарівний куточок, але мене випередив Проповідник.
— Я тут ночуватиму, — сказав він і додав: — Ви, здається, живете на тому березі, тож тут я почую голос дудки.
— Не думаю, що буде така потреба. Досі я сам якось умів зарадити собі, — сухо відповів я.
Таємничість цього чоловіка починала мене дратувати. Я б не хотів підозрювати кожного аквалангіста в тому, що він шукає затонулі скарби. Але наївно думати, що цей водолаз випадково опинився там, де можна було сподіватись знайти вантажівку. Цей мій знайомий не тільки заради спорту мандрував по дні озера. Може, він був помічником Чоловіка з рубцем?
Я сказав «до побачення» і відплив. Цього разу попрямував я до Чаплинця, де на мілині, що оточувала острів, стояла біла яхта Вацека Краватика. Я плив повільно, тримаючи біля очей бінокль, і тому добре бачив не тільки яхту, але й постаті на палубі.
Спочатку я впізнав білу жінку, а потім Вацека Краватика й Бороданя. Обидва саме пострибали з яхти у воду й брели по мілині до берега. «Чого вони там шукають?» — подумалось мені.
І раптом я побачив, що хтось надходить з глибини острова, простує через галявину, порослу вересом. Дедалі я бачив його все виразніше. Це був… Чорний Франек. Він ішов просто до яхти.
Я зрозумів, що зараз є можливість виявити таємний табір ватаги. Адже Чорний Франек повертатиметься до табору. Тоді треба піти за ним назирці.
Якомога швидше я підплив до очерету, яким обріс південний берег острова, в’їхав у нього й поставив самохід на якір. Пробрався крізь очерет до берега й заліз там у кущі. Обережно визирнув з них. Побачив Вацека Краватика й Бороданя. Вони сиділи в неглибокому видолинку на західному березі, за п’ятдесят метрів од мене. Чорний Франек ішов просто на них, сухий верес лунко шелестів під підошвами його високих гумових чобіт.
«А це, здається, побачення. Ще й домовлене», — в мені спалахнула цікавість. Що може єднати Чорного Франека з вайлуватим Вацеком Краватиком?
Справді, ані Бородань, ані князь спінінгу не були підозрілими особами, але Чорного Франека я міг вважати злодієм. А якщо порядні люди домовляються про побачення із злодієм, у цьому є щось інтригуюче.
Я, мов індіанець, почав скрадатися вздовж берега. Ховався за молодою ліщиною, за високими кущами дикої малини. Ліз на чотирьох, повз, як вуж, аби тільки дістатись якнайближче до видолинка, де сиділи Вацек Краватик і Бородань.
Що ближче було до них, то важче ставало скрадатися. Бо видолинок лежав на певній відстані від берега, порослого деревами й кущами. Верес ріс аж до самого видолинка, і з цього боку хіба що миша могла підкрастися непомітно. Зате з боку озера простягалась велика смуга високої і густої дикої малини. Туди, власне, я й повз, побоюючись, щоб котромусь із тих, що сиділи, не схотілося раптом покуштувати солодких рожевих ягід.
Я дуже люблю малину, її смак здається мені надзвичайним, ні з чим незрівнянним. Але того дня я зненавидів її колючі галузки. Вони чіплялися за сорочку, дряпали обличчя й руки, а головне, — що було найгірше, — голосно шелестіли, коли я звільнявся від їхніх хижих колючок. На щастя, з озера віяв вітер, на березі шуміли дерева, заглушаючи цей шелест.
Скрадаючись між кущами, я згубив з очей видолинок і вересові зарості. Чув тільки гомін розмови Вацека Краватика з Бороданем. А потім, нахилившись до землі, я почув важку ходу.
То йшов Чорний Франек.
Я був уже недалечке. Скрадатися далі не слід. Мені не треба було бачити їх, а чув я кожне слово.
Я ліг на спину. Сховавшись у гущавині малини, бачив над собою тільки обшир неба з невеликими білими хмарками, які раз у раз заступали сонце. Ще я помітив велику чаплю, що, повільно махаючи крильми, летіла на захід, мабуть, у пошуках корму.
— Привіт! Б’ю чолом! — почув я голос Чорного Франека. — Ви маєте до мене якусь справу? Так переказав мені мій кореш…
Вацек Краватик поквапливо запросив:
— Будь ласка, сідайте. Може, сигаретку? В мене «Кармен».
— Не люблю, — буркнув Чорний Франек. — Я курю «Спорт».
Почувся тріск запаленого сірника, потім до мене долинув запашний дух «Кармен» і схожий на сморід тліючої ганчірки дим «Спорту».
Тепер обізвався Бородань:
— Шкода часу на церемонії. Скажу вам відразу, в чому справа. Тільки, будь ласка, не зрозумійте нас неправильно. Ми попросили вас зустрітися з нами, бо знаємо, що ви ватажок хлопчаків, які отаборилися над цим озером. Ви їхній некоронований король…
Бородань почав з похвал. Однак Чорний Франек, мабуть, був дуже хитрий. Він зневажливо, навіть глузливо перебив його:
— Шановний пане, я не бавлюся в аристократичні титули. Досить, що ви князь спінінгу і що я курю собі «Спорт» з вашою світлістю.
Бородань удав, що не помітив глузування, і повів далі тим самим ласкавим тоном:
— Приступімо до діла. В нас украли сумку. Ми не хочемо доскіпуватись, хто це зробив, не маємо наміру заявляти про це в міліцію…
— О, даруйте. Крадіжки мене не цікавлять, — буркнув Чорний Франек. І, напевно, обурившись, схопився з місця, тому що Бородань поквапливо сказав:
— Сядьте й вислухайте до кінця. Ніхто не звинувачує вас у крадіжці. Мова ось про що. В нас украдено сумку. В ній були предмети, наприклад, чудовий фінський ніж, компас, сто метрів волосіні на котушці, комплект французької блешні, запасний дзвіночок до спінінга типу «Рекс» і комплект кольорових авторучок. Та про все це байдуже. Ми зможемо пережити цю втрату: йдеться тільки про одну річ: про рибальську карту Озерища. Ви ж розумієте, що для того, хто не захоплюється рибальством, така карта ніщо, просто непотрібний папірець! Але для нас, особливо для мого приятеля, який хоче в цьому році здобути золоту медаль, втрата карти є невідшкодовною.
— Розумію. Але до чого тут я?
— Цю сумку вкрав котрийсь із хлопчаків, що тиняються над озером. Ви їхній ватажок і вам легше, ніж нам, дізнатися, хто це зробив. Ми не хочемо, щоб ту особу покарали. Ми хочемо дістати назад свою карту і ладні відкупити її у вас.
— Я дам сто злотих, — втрутився Вацек Краватик.
Чорний Франек тільки розсміявся.
— Що ви, ваша світлість? За сто злотих я можу почистити вам черевики, а не знайти рибальську карту. Якщо ви почнете розмову з тисячі злотих, то, може, я подумаю, чи не варто розвідати, де тепер та карта.
