Я знизав плечима.
— Мені байдужісінько, що ніхто тут не чув про мене. А на острів я дістався, щоб звільнити цього хлопця. Я не терплю, коли кілька здорованів збиткуються над меншим хлопцем. Не хочу, щоб ви вважали це боягузтвом, але я не мав наміру боротися з вами. Вважаю, вам слід зрозуміти те, що вже усвідомила Бронка. Інакше ви не зазнаєте справжніх пригод.
— О господи! — застогнав Чорний Франек. — Ви не Самоходик, а Самодзвоник. Хлопці, відтягніть його під дерево до того гарцерика. Нехай собі погомонять про гарцерські пригоди.
Мене затягли під дерево до Баськи. Вони почали радитись, що робити далі. Бо ж тепер уже не тільки Баська, але і я, і таємничий Капітан Немо знали, де їхній табір. Як і завжди, знову дійшло до сварки між Чорним Франеком і Романом, цього разу за те, де буде новий табір.
Я не прислухався до них, хотів поговорити з Баською.
— Я й не знав, що Телль уже вожатий дружини, — сказав я пошепки. — І що він прибув на Озерище.
— Цього року він закінчив школу, — пояснив Баська. — І став вожатим нашої дружини. А його друзі Білка й Соколине Око вчаться в спеціальному таборі гарцерських інструкторів. Сам він з нашим загоном приїхав на Озерище. Наш табір біля Сем’ян.
— Яструб у його дружині?
— Так.
— Це він прислав тебе сюди вистежувати?
— Розвідувати, — образився Баська.
— Не подобається мені Яструбова поведінка. Навіщо вам відомості про табір Чорного Франека?
— У хлопців і дівчат з нашого табору пропало багато речей. Ця газова лампа теж наша. Час нарешті приборкати Чорного Франека.
— Я згоден, що вкрадені речі треба знайти. Тільки не так шукати. Гарцери проти ватаги розбишак? Адже ти сам чув, що казала та дівчина. Вони не однакові, не треба всіх звалювати до однієї купи, їх слід поділити, відвіяти полову від зерна. Хотів би поговорити про це з Теллем.
— Прийдіть узавтра на гарцерське вогнище. Але чи вони до завтра випустять нас?
— А що їм з нами робити? До нового свого табору не заберуть. Найімовірніше, що вигадають якусь дурну кару: наприклад, залишать нас на острові без одягу.
Від гурту, що сидів навколо лампи, відділилась Бронка й підійшла до нас.
— Шкода, що ви не Капітан Немо, — зітхнула вона й сіла поруч із нами.
Баська зашепотів:
— Розв’яжіть нас. Вам теж не подобається їхня поведінка. Втікаймо всі разом, утрьох.
Бронка знизала плечима.
— Таке скажеш. Я не можу зрадити їх, хоч і вважаю, що мене обдурили. Чорний Франек так розписував мені свої торішні пригоди на Озерищі, що замість їхати з батьками на канікули, я опинилась у цій ватазі.
— А може, й він шукає справжніх пригод? Тільки не вміє їх знайти? — спитав я.
Дівчина всміхнулась.
— А ви переживали справжні пригоди?
— Так. Я, власне, зараз на шляху до справжньої пригоди. Пропоную вам: покиньте їх. Ні, ні, нас не треба розв’язувати. Я прошу вас завтра покинути цю ватагу й знайти мій намет на тому березі. Минете кілька старих дубів, один з них буде дупластий. За півкілометра далі стоїть мій намет. Ви переживете чудову пригоду і, може, познайомитеся з Каштаном Немо.
— Ви знаєте Капітана Немо? — зацікавилась вона.
— Ні. Та, мабуть, незабаром познайомлюся з ним. Отже, знайдіть мій намет. Пошліть телеграму батькам, щоб вони не турбувалися…
— Я написала їм листа, що я над Озерищем, що мені добре. І щоб вони не тривожилися за мене.
— А може, вам пощастить намовити й Чорного Франека, щоб він залишив свою ватагу?
— О, ні, — похитала дівчина головою. — Адже це він зібрав ватагу. І щоб тепер залишив її?
— Я чекатиму на вас, — повторив я.
Вона вагалася.
— Не знаю. Не обіцяю.
Вона відійшла до гурту, який радився біля лампи, що раптом почала пригасати. Скінчився газ у балоні.
— Перевірю мотузки на руках у тих пташок, — сказав Роман.
Він підійшов до нас, оглянув мотузки на моїх руках і ногах. Так само й на Басьчиних.
— Ходімо спати, — розпорядився Чорний Франек. — Але через полонених і Капітана Немо треба поставити варту. Перші дві години стерегтиме табір Лисяча Шкурка. Потім я, а тоді Роман.
— А може, звільнимо полонених? — запропонувала Бронка.
— Ну, обізвалася вельможна панянка, — розсердився Роман. — Дамо по лящу та й додому, так? Ні. Цього не буде. Завтра порадимося про кару для них. Щоб більше не стромляли носа в чужі справи.
Згасла газова лампа. Темрява огорнула острівець. Ватага сховалась у своєму курені, надворі зостався тільки Лисяча Шкурка. Я чув, як він бив комарів, що дзижчали біля його обличчя, голосно позіхав, потім закурив цигарку. «Такий шмаркач і вже курить», — обурився я. І навіть збирався щось сказати йому з цього приводу, та роздумав. Хотів, щоб ватага якнайскоріше заснула. Все-таки я мав надію звільнитися від пут.
Дощ знову зашелестів по листі дерев, дедалі дужче й дужче. Та ніхто з ватаги навіть не подумав, що полонені мокнуть на дощі.
Кілька разів я пробував ослабити мотузки на руках, але марно.
Надія на звільнення танула в мені. Із співчуттям думав я про Баську, який мовчки лежав поруч зі мною, без скарги терплячи тяжку долю полоненого.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
Дощ монотонне» шелестів у листі дерев. Мені капало на носа, а потім почало накрапати на потилицю. Я був у самому купальному костюмі, бо хлопці Чорного Франека не дозволили мені вдягнутися. Спочатку я навіть думав, що краще дощ, ніж оці рої комарів на моє голе тіло, але скоро мені стало холодно і я зацокотів зубами. А що вже казати про Баську! Він здавався дуже тендітним хлопцем. «Дістане запалення легенів», — подумав я і шарпнувся в путах.
Згодом мене взяла злість на Капітана Немо. Якби він не з’явився на острівці, мені пощастило б звільнити Баську, та й сам я не попався б у полон до цієї ватаги. Але, здається, Капітан Немо полюбляв такі штучки. «Любитель ефектів», — подумав я, може, не зовсім справедливо. Та хіба будеш справедливий, коли на голе тіло іде дощ і зуби цокотять від холоду?
— Басько… — шепнув я до хлопця.
— Слухаю, — почув я шепіт.
— Присунься до мене…
Він зробив кілька рухів усім тілом і опинився обіч мене. Я й собі посунувся і сперся спиною на його спину.
Руки в мене були зв’язані назад у зап’ястях, так як і в Баськи. Пальцями я намацав мотузки в нього на руках, але виявилося, що вузол був на грудях. Я перевернувся на бік і ліг так, що зубами дістав до мотузка
