— Він ніколи не матиме гарної автомашини, якщо не візьметься за науку, за наполегливу працю. Зараз може тільки мріяти, що в когось украде автомобіль, проїде ним клаптик дороги, а потім або сам розіб’ється об дерево, або когось розіб’є.
— Ех, у вас відразу найгірше.
— Адже ти знаєш Чорного Франека. Якби він сів за кермо дуже швидкого автомобіля, то хіба втримався б і не помчав з найбільшою швидкістю? А в нього ж немає ніякого досвіду. Ті, що крадуть автомашини, як правило, потрапляють в аварію.
— Ви, мабуть, не боїтесь крадіжки? — пирхнула дівчина. — Вашу автомашину можна догнати навіть на велосипеді. То вас через цей автомобіль прозвали Самоходиком? А я теж вам дивуюся. Коли з вами розмовляєш, то ви ніби серйозна людина. Але коли ви сядете у цей автомобіль, відразу хочеться сміятись. Хіба ви не розумієте, що така машина ганьбить свого власника?
Мене аж пересмикнуло з люті.
— Не роби головної помилки молодості, не суди надто поспішно про людей і речі. Можу сказати, що незабаром мій автомобіль не здаватиметься тобі смішним.
Тим часом ми проминули село Вепр і виїхали на вузьку греблю, що сполучає острів Буковець з материком. Ми побачили широку затоку з кількома водними причалами, де стояло на якорі кільканадцять досить великих яхт і навіть два річкових катери. Я помітив також пришвартовану до берега білу яхту Вацека Краватика. Що вони могли тут робити?
Бронка вказала мені на ятку з пивом, яка стояла при в’їзді з греблі на острів. Відразу ж за будкою простягся низький, невеликий лісок. А за ліском — селище кольорових кемпінгових будиночків якогось ольштинського підприємства.
— Сховаю машину в ліску, — сказав я Бронці. — Щоб Чорний Франек не злякався. Ти сядь тут недалечко і чекай на нього. Я прогулюватимусь поблизу й, коли побачу вас обох, підійду.
Надходив полудень, хмари розбіглися по небі, сонце добряче припікало.
Черга біля ятки була чимала, але мені відразу впала у вічі знайома постать. Біловолоса Едіта з яхти Вацека Краватика купувала в ятці цигарки.
Я вирішив розіграти випадкову зустріч. Побіг на берег затоки і звідти попрямував до ятки.
Ми стрілися на половині дороги. Побачивши мене, Едіта впустила з рук чотири пачки цигарок.
— Добрий день, — сказав я ввічливо, нахиляючись і підбираючи їх із землі.
— О господи, — шепотіла вона злякано. — Ви теж тут? Це справді ви?
— Я, власною персоною, — відповів я, знову ввічливо кланяючись.
Уже в першу зустріч з нею я впевнився, що вона дуже наївна. «А що, як мені пощастить здобути в неї якусь цінну інформацію?» — подумав я.
Вона справді перелякалася, побачивши мене, це видно було з її обличчя. Однак за мить той страх минув, поступившись місцем такому ж щирому гніву.
Вона тупнула ногою.
— Таки Вацек правду казав: ви стежите за нами. А навіщо, скажіть, будь ласка? — вона взялася руками в боки. — Яке ви маєте право за нами стежити?
Я безпорадно розвів руками.
— Присягаюся вам, що це неправда. Я опинився тут, бо розшукую на Буковці Чорного Франека.
— У вас щось пропало?
— Угу, — збрехав я.
— То вам нема чого тут робити. Ви повинні їхати до міліції в Ілаві. Сьогодні вранці міліція влаштувала тут облаву на бешкетників та волоцюг і забрала отого Чорного Франека й Романа. Вацек і Януш теж поїхали до Ілави.
— Яхтою? — здивувавсь я, тому що бачив яхту, пришвартовану до берега острова.
— Ні. Вацековим автомобілем. У селі Вепр він поставив свою машину у якогось селянина.
Авжеж, це не спало мені на думку. Звичайно, Вацек Краватик мав не тільки гарну яхту, але й автомашину.
— Я вже знаю, чого вони поїхали до Ілави. Чорний Франек обіцяв їм знайти того, хто вкрав карту, — сказав я.
— Ні. Вони поїхали в Романовій справі.
— Навіщо Вацекові Роман? — здивувавсь я.
Тільки тепер у ній прокинулась підозріливість.
— Чого ви питаєте про це? Вацек заборонив мені розмовляти з вами. Ви нічого не дізнаєтесь від мене. Нічого! — крикнула вона.
— Але ж я нічого не хочу дізнаватись, — запевнив я її. — І повинен уже йти, вибачте.
Кажучи це, я ввіпхнув їй до рук пачки цигарок, чемно вклонився і попрямував стежкою до ятки з пивом.
— Їдемо, — гукнув я до Бронки і пішов до самоходу.
— Що сталося? — здивовано допитувалася вона, біжучи за мною. — Ви вже не хочете зустрітися з Франеком? Я втягнув її в машину, ввімкнув мотор.
— Чорний Франек в Ілаві. Його заарештувала міліція.
Вона затулила обличчя долонями.
— Я знала, що так скінчиться, — промовила з розпачем. — Тепер він розплатиться за всі провини ватаги.
Мене охопила злість.
— Авжеж, — глузливо сказав я, — сам Франечок невинний. Це тільки погана ватага чинила неподобства біля озера. А це, бува, не той Чорний Франек верховодив у тій ватазі? А тоді, коли зчиняли бешкети, забивали вівцю на острові, крали балони з газом, то не думали про відповідальність перед законом?
— То ви не допоможете йому? — Вона відняла руки від обличчя, стиснула губи.
Я не відповів. Удав, що заклопотаний їздою по ґрунтовій дорозі. Попереду кільканадцять кілометрів такої важкої дороги через Гублавки, Ульпіти, аж до Корчмиськ, звідки до Ілави вело асфальтове шосе.
— Куди ми їдемо? — спитала знову Бронка.
— Назустріч пригодам, — відповів я безтурботно.
— Я не хочу ніяких пригод. Не вірю ні в які гарні пригоди. Я хочу повернутися додому, перепрошу батьків і в наступному році візьмуся за науку. Коли б тільки якось допомогти Франекові… Адже ви не кинете його? — спитала вона благально.
— А як я допоможу йому? Скажу міліції, що злочини ватаги Чорного Франека, — вигадки? Скажу, що Чорний Франек порядний хлопець, який не верховодив у ватазі розбишак?
— Він уже давно не верховодив…
— Ну то й що? Але брав участь у багатьох бешкетах. І ти теж. Адже можна було б передбачити, що це саме так скінчиться. І ти найкраще знала про це, тому й покинула ватагу. А я обіцяв тобі чудову пригоду й дотримаю обіцянки.
Та її вже не цікавила пригода. Вона думала про Чорного Франека.
— Спіймали їх усіх чи тільки його?
— Звідки мені знати? Знаю тільки, що заарештовано й Романа.
Вона знову затулила обличчя руками.
— Що буде з Франеком?
— Я хотів йому допомогти, поки це було можливо, коли ще він сам з власної волі міг кинути зграю. А тепер найбільше, що я можу зробити, це передати йому у в’язницю трохи їжі чи ласощів. Не забувай, що він уже сидів у виправній колонії. Він рецидивіст, і таких, як він, чекає сувора кара.
Бронка розплакалась. Ні, вона не була плаксійкою, а раптом усвідомила, в якому безнадійному становищі опинився Чорний Франек.
Ми в’їхали в міські вулички. Ілава дуже гарна, сучасні будинки звелися на місці руїн, що лишилися після війни. Містечко схоже на курорт, бо розтягається на перешийку Озерища. Поблизу озера є кемпінгові будиночки, бари, кафе, гарний ресторан «Корморан».
Але ніколи було роздивлятися принади Ілави. Я знайшов великий будинок окружної громадської міліції і
