— Не давай обіцянок, яких не зможеш дотримати. Тобі шкода Чорного Франека. Знаю, що ти допомагатимеш йому стільки разів, скільки зможеш.

— Неправда, — жахнулася вона.

— Я краще знаю. Ти здивуєшся, коли я скажу, що зовсім не дорікаю тобі за це. Скажу більше: мені це подобається. Не можна кидати друзів у біді. Але ти повинна усвідомити собі, що допомога, яку ти досі подавала Чорному Франекові, не придалась йому. Скажи мені, ти справді хочеш йому допомогти?

— Так…

— Іноді буває, що коли ми справді хочемо допомогти другові, який опинився на слизькій дорозі, він звинувачує нас у зраді або в ворожості. І тільки згодом починає розуміти: те, що здавалось йому ворожістю, власне, й було дружньою допомогою. Повторюю: коли ти справді хочеш допомогти Чорному Франекові, довірся мені і роби, що я звелю. Роби, навіть коли він назве тебе своїм ворогом. Розумієш мене?

— Розумію.

— Ну, тепер спакуй наші речі. Ми вирушаємо звідси, — наказав я.

Дівчина ні про що не питала, мовчки взялася до роботи. Ми згорнули намет, поскладали в машину спальні мішки, матрац і кухонне начиння. Пан Анатоль і пан Казик трохи занепокоєно спостерігали за нами, а коли зрозуміли, що ми кидаємо їхнє товариство, стурбовані підійшли до мене.

— Ви переселяєтесь? Чому ви залишаєте це місце?

Я не збирався пояснювати їм справжню причину мого рішення. Багатозначно помовчав.

— Мені тут не подобається. Місцевість здається підозрілою.

— Що ви кажете? — перелякався пан Анатоль.

— Так, я переселяюся звідси. Тут вештаються якісь дивні типи. Ви бачили величезне дупло в дубі, що росте отам на березі? Учора ввечері хтось у ньому ховався. А минулої ночі ви чули крики на мисі Судака?

— Еге ж, чув…

— Ватага Чорного Франека намагалася зловити таємничого Капітана Немо. Учора вночі я ловив вугрів на мисі Судака і був свідком усяких жахів. Мені дуже неприємно, і я виїжджаю звідси.

— А ця дівчина? — він показав очима на Бронку, заклопотану пакуванням наших речей у машину.

— Вона їде зі мною.

— Я не про це. Адже вона з ватаги Чорного Франека.

— Ну то й що?

— Ех, — махнув він рукою, — ви самі не вірите в те, що кажете. Ви вдаєте, що виїжджаєте через ватагу й підозрілих типів, а дівчина з ватаги живе у вашому наметі. Весь час кажете «таємничий Капітан Немо», але для вас він зовсім не таємничий. Якось уночі я бачив крізь щілину в дверях свого намету, як Капітан Немо привіз вас сюди на своєму глісері. Ви маєте нас за дуже наївних і малоспостережливих людей, — хитро посміхнувся він.

— Невже ви підозрюєте мене в чомусь поганому? — удав я ображеного.

І раптом зрозумів, що не я, а саме пан Анатоль грає комедію. Вдавав, що його турбує мій від’їзд, а насправді хотів знати, чого це я кидаю насиджене місце і куди переселяюсь. Але чому він, хай йому біс, зробився такий дивний?

Відразу ж усе з’ясувалося.

— Учора ввечері, — вів далі пан Анатоль, не звертаючи уваги на моє запитання, — коли ви відпливли кудись своєю автомашиною, а ця дівчина вже спала у вашому наметі, берегом сюди прийшов приятель князя спінінгу. Ну, знаєте, отой Бородань. Він розбудив нас і почав випитувати про вас. Чи ми не знаємо, хто ви такий, що ви тут робите та інше.

— І що ви йому сказали?

— Майже нічого, адже ми нічого про вас не знаємо. Я тільки поділився своїми спостереженнями. Сказав, що ви не рибалка і, мабуть, не рибалити приїхали. Але швидко завели знайомство. Одна дівчина ловить для вас величезну рибу, а друга — з ватаги Чорного Франека. Припливали сюди і якісь гарцери. Я дійшов висновку, що ви, мабуть, учитель, бо так легко встановлюєте контакти з молоддю.

— А ви не могли спитати, чого він так цікавиться моєю особою?

— Звичайно, спитав. Він пояснив, що ви… стежите за ними. Тобто йому й князеві спінінгу так здалося.

— А навіщо це мені? — спитав я чемно.

— Щоб їх… пограбувати.

— Ну, знаєте, це вже щось неможливе, — я аж затнувся від обурення.

— Він ще й не таке сказав. Він вважає, що ви верховодите ватагами підлітків на озері, і одна з тих ватаг пограбувала князя спінінгу, викрала в нього рибальську карту. Він питав, чи я не бачив у вас тієї карти.

З мене вже було досить.

— Прощавайте, — вклонився я панові Анатолеві й панові Казикові. — Бажаю вам великої риби. Гадаю, вам полегшає на серці, коли такий небезпечний чоловік виїде звідсіля.

— Але ж я… але ж я ні в чому вас не звинувачую, — боронився пан Анатоль. — Це той Бородань так говорив. Я лише повторив його слова.

Я крутнувся й пішов до самохода. Мої речі вже лежали на задньому сидінні, Бронка чекала в машині. З похмурим обличчям сів я за кермо, повернув ключик запалювання.

— Скажіть, будь ласка, куди ми зараз поїдемо? — спитала Бронка.

— Це я тебе питаю: куди? Я хочу зустрітися з Чорним Франеком. І ти покажеш мені дорогу до нього.

Вона занепокоїлась.

— Я не знаю, де їхній новий табір.

— Мене цікавить тільки Чорний Франек. Ти вже забула нашу вранішню розмову? Адже я не повірив, що ти розлучилася з Франеком назавжди. Мабуть, домовились, де зустрінетесь?

— Він казав, що опівдні буде на Буковці, біля ятки з пивом. Але не обіцяв напевно.

— Це нічого. Зачекаємо там на нього.

Прибережною лукою я виїхав на польову дорогу, що вела до села Вепр. З того села по греблі можна було дістатися на острів Буковець, забудований кемпінговими будиночками і заселений автотуристами.

Мене не здивувало, що саме Буковець приваблює різних пройдисвітів і волоцюг. У кемпінгові будиночки було неважко зайти, намети автотуристів взагалі не замикались. У затоці на причалах гойдалося багато човнів, байдарок і моторок, де туристи звичайно залишали різне начиння. Одно слово, це було чудове місце для таких молодиків, як Чорний Франек.

На Буковець ми їхали повільно, бо дорога була вибоїста, з глибокими коліями від селянських возів. Я їхав на другій швидкості, тому мотор завивав, як несамовитий.

— Слабенький автомобільчик, — мовила Бронка. — Так повільно їдемо, а він аж задихається з натуги. Старезний, — додала вона.

— Не такий він уже старий. Тільки негарний.

— Кумедний автомобільчик. Такий шарабан.

— Гарні автомашини призначені для людей без уяви, — сказав я філософським тоном.

Бронка розсміялася.

— Треба сказати це Чорному Франекові. Бо він гине за гарними автомобілями. Як побачить гарну машину, то не відірвеш його від неї. Він дуже хоче мати автомобіль. Ех, якби у вас був гарний лімузин, то він заприятелював би з вами. А якби ви ще дозволили йому сісти за кермо…

— На щастя, до цього ніколи не дійде.

— Чому ви кажете «на щастя»?

— На щастя для пішоходів і інших водіїв. Таким людям, як Чорний Франек, я взагалі заборонив би давати дозвіл водити машини. Даючи такий дозвіл, треба думати про те, яке у водія ставлення до життя, до суспільства. Якщо хтось у щоденному житті зневажає права і обов’язки громадянина, то й за кермом він буде такий самий. Почне порушувати дорожні правила, так, як порушує інші. Але, повторюю, на щастя, такі хлопці не мають автомашин. Вони можуть лише мріяти про них. Смішні, зрештою, ці мрії.

— Чому смішні? Мрії ніколи не смішні, — заперечила Бронка.

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

0

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату