РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
У гарцерському таборі я з’явився в обідню пору. Приплив туди своїм самоходом відразу після того, як Телль повідомив, що ватагу розгромлено.
Члени ватаги справляли жалюгідне враження. Були обшарпані, голодні і навіть брудні, хоч тут води не бракувало. Казали, що вже два дні не мали нічого гарячого в роті. Мовляв, удень боялися виткнути носа з табору, розташованого на одному з болотяних острівців Плаского озера. Вночі їм не щастило вкрасти чогось попоїсти, бо місцеві господарі, як і туристи, вже знали про ватагу й дуже стереглися. В одному ятері риби не знайшли, а другий їм не дав пограбувати таємничий Капітан Немо. Украли трохи картоплі на полі, але боялися розпалювати вогнище. Жили і все боялись, що їх викриють міліція, чи гарцери, чи грізний Капітан Немо. Пробували перебиватись лісовими ягодами, сирою морквою, вкраденою на полі, але молоді шлунки не обдуриш зеленню. Спроба вдертися до гарцерського складу була виявом крайнього відчаю.
Гарцери запросили їх до столу, табірний кухар не пошкодував їм супу й картоплі з м’ясом. Гарцери погодилися зменшити свої порції, щоб тільки нагодувати тих голодних, охлялих хлопців.
Я спостерігав за тим обідом; біля одного столу сиділи семеро зголоднілих, вони їли жадібно й хапливо, а біля решти столів — довгі ряди акуратних хлопців і дівчат у гарцерському вбранні. Обід, за яким звичайно точилася жвава розмова, тепер минав у цілковитому мовчанні. Дивитися на виснажених хлопців було так сумно, що згасали веселі розмови, жарти, дотепи. До того ж, кожен знав, що вся історія ще не скінчилася. Адже повинна була перемогти справедливість, і ці семеро хлопців відповідатимуть за те, що зарізали вівцю на острові, вкрали човна, подерли ятери, словом, за все, що вони накоїли протягом короткого часу.
У лісі, на дорозі до Сем’ян я побачив міліцейську автомашину, а в наметі старшого вожатого гарцерів Гонсеровського застав офіцера міліції, з яким зустрічався в Ілаві.
— Як Чорний Франек? — стурбовано спитав він.
— Мені здається, з ним уже не буде ніякого клопоту, — впевнено відповів я.
— Це дуже добре, — зрадів він. — Та, на жаль, справа ватаги ще існує. Я саме хотів про це з вами поговорити, узгодити план спільних дій.
— А я міг би допомогти?
— Звичайно. Ви ж член бригади сприяння міліції, і це входить у ваші обов’язки. Справа буде нелегка. Троє хлопців з ватаги ховаються в цій місцевості. Адже береги озера тягнуться, мабуть, більш ніж на сто кілометрів, тут є де чудово сховатися, стільки закамарків, урочищ, заростів, що й батальйон солдатів не знайшов би хлопчаків. Та чи означає це, що ми не спіймаємо їх? Запевняю вас, за якихось кільканадцять годин вони вже опинилися б у наших автомобілях з раціями. Досить було б викликати загін міліції і кілька тренованих собак. Але ми не зробимо цього. Чому? Відповідь проста: такі засоби ми застосовуємо проти вбивць, бандитів, грабіжників. А тут маємо справу з купкою шістнадцятирічних шибеників і дрібних злодюжок. Тому не будемо брати проти них собак, не влаштовуватимемо міліцейських облав у лісі. Наш план такий: пошлемо в цей район більше патрулів. А дачники, гарцери, туристи, коротше, населення з-понад озера, якому найбільше обридла Романова ватага, нехай повідомлять нас, коли бешкетники вийдуть зі своєї схованки, щоб поцупити щось із харчів. Ми хочемо, щоб ці юні злочинці вже на порозі своєї кримінальної «кар’єри» зрозуміли: проти них уся громадськість.
Мені подобались його погляди.
— Я надумав разом з кількома хлопцями дослідити Пласке озеро, — сказав я. — Може, натрапимо там на сліди ватаги. Мені здається, цю справу не слід відкладати. Ситуація, в якій опинилися ці хлопці, може привести їх до якогось більшого злочину. Мої друзі Телль, Яструб і хлопець на прізвисько Баська казали мені, щоб я попросив за них у старшого вожатого. Вони хочуть взяти участь у поході. Це вже великі хлопці, і я ручусь, що вони не дозволять собі ніяких поганих вчинків.
— Телль, Яструб і Баська — серйозні хлопці, — сказав старший вожатий. — Тільки прошу, щоб на ніч вони повернулися в табір.
— Єсть! — відсалютував я по-гарцерському.
За якийсь час Телль уже сидів у моїй машині, яка пливла до мису Судака. За нами прямувала гарцерська байдарка, а в ній Яструб і Баська.
О сімнадцятій нуль-нуль, як написав би кожен гарцер у своєму повідомленні, ми були готові.
Чорний Франек, що допомагав нам підготуватися, весь час крутився коло мене, здавалося, ніби він хоче сказати мені щось важливе. Нарешті, не витримав:
— Чи… — затнувся він, — чи це буде зрада, якщо я… не піду з вами?
— Авжеж, — глузливо буркнув Яструб.
Франек благально глянув на Марту.
— Зрозумійте, — шепнув він. — Я так не можу… То мої колеги… То я зібрав ватагу.
Я розумів його. Може, навіть у ту мить відчув до нього ніби якусь повагу.
— Звичайно, ти маєш рацію, Франеку. І я так думаю. Ви з Бронкою будете тут стерегти табір.
Франек і Бронка з великим полегшенням прийняли це доручення. Ми рушили. Мій самохід тяг на буксирі байдарку й човен Капітана Немо, бо найтихіший був мотор у самохода, а нам було дуже важливо їхати без шуму.
Спершу я довідався, що в затоці спіймано кільканадцять великих красноперів. Пан Казик спіймав аж вісім рибин, це так його потішило, що він голосно співав, коли Марта перевезла його на той бік. Здається, пан Анатоль дуже зневажливо поставився до рибальських успіхів приятеля, але панові Казику це було байдуже. Товариство пана Анатоля заходилося згортати свої намети. Мені було цікаво, навіщо й куди вони так несподівано переселяються.
Таємниця розкрилася сама собою.
У протоці ми побачили білу яхту Вацека Краватика, яка стояла на якорі. А на правому березі, там, куди колись підпливав пором, ставили новий табір пан Анатоль, Казик та їхні жінки.
— Мешкатимуть поблизу Краватика і, напевно, разом ловитимуть рибу, — сказала Марта.
Я здогадався, що пан Анатоль, пливучи на Буковець заявити в міліцію про Чорного Франека, зустрів Вацека Краватика, який розтлумачив йому безпідставність його скарги. Може, вони вдвох понарікали на мене й це їх зблизило. А потім Вацек Краватик виявив до пана Анатоля милість і дозволив йому ловити рибу поруч себе…
З-за повороту показалася зелена, густа купа дерев — перший острів великого архіпелагу на Пласкому озері.
Я спрямував свою флотилію до розташованого ліворуч острова, який заріс деревами й здавався неприступним. Я вже знав, що на середині цих островів має бути сухий, твердий грунт.
Клаптик оточеної водою землі поволі виринав над плесом озера. Телль не відривав від очей бінокля, шукаючи на берегах, у тіні заростів і дерев людські постаті. Сусідній острів теж чимраз ближчав. Обидва острови перетинала чимала затока, на ній тут і там стирчали кущі очерету. Марта махала мені рукою, щоб я звернув у цю затоку, де на другому боці можна зручно причалити.
Із затоки вже легко було роздивитися обидва острови. Той, що був праворуч, виявився досить великим, з просторою галявиною посередині. Острів ліворуч, менший, здавався кращим і дикішим, хоч і на ньому була сонячна галявина, де зрідка росли молоді сосни.
За островами затока дедалі міліла, береги її здавалися дуже болотистими. І тільки метрів більш ніж за десять від води озеро оточувала щільна стіна лісу.
З озера знялося кільканадцять великих диких качок, з-за очерету виплив білий лебідь, але, побачивши нас, велично поплив далі.
У прибережних очеретах ми знайшли чудовий причал. То були рештки старого рибальського місточка, що провалився у воду. Я прив’язав до нього самохід і по вкритих мохом, слизьких балках ми вийшли на
