свій засновок уже в системі творення дивізії, якщо тут взагалі можна про цю систему говорити. Бо всі німецькі організаційні прийоми, що торкалися дивізії, носили ознаку імпровізації та припадковости. Німецькі організаційно-військові та цолітичні потягнення довели до цього, що дивізія перемінилася в курйоз, «Міттельдінґ» між німецькими та нашими очікуваннями, не вдоволяючи ні одних ні других.
Основна хиба, радше недостача, дивізії, лежала в цьому, що український людський матеріял, без власної вини, впрягався у німецьку воєнну машину й мимоволі українські інтереси заступав лиш остільки, оскільки вони покривалися з німецькими. Українських амбіцій одна дивізія ані трохи не вдоволяла. Бож факт, що український загал горів бажанням брати активну участь у війні. Знову ж задоволення цього українського бажання у відповідній формі з німецького боку змусило б німців числитися з українцями, як з партнером.
У дивізії не лежав шлях до здійснення наших військово-політичних аспірацій. Сама дивізія, як інструмент збройного чину, жадної користи нам, а большевикам шкоди, не принесла. Вона була нам потрбіна тільки лиш, як шкода, і цю свою ролю вона, назагал, сповнила. Ці 6000 стрільців, що по брідській катастрофі залишилися у Галичині, дуже там придалися. Придадуться ще й ті сотки офіцерів та підстаршин, які завдяки дивізії відбули вишкіл. Два слов'янські народи мали свою Білу Гору: чехи й ми. Та наша Біла гора інша, ніж чеська; чехам вона принесла 300 річну неволю, коли ж у нас вона стала лиш дороговказом у майбутнє.
Оповідання про величезні криваві страти дивізії вважаю за пересаджені. З різних міркувань безпосередніх учасників подій тут, у краю та в СССР, гадаю, що вони не перевищували 20 % особистого складу дивізії під Бродами. Відношення вбитих до ранених важко подати, бо на фронті большевики звичайно ранених добивали. Число полонених, розстріляних на території европейської Росії, з найбільшим скупченням у Сталіногорську, це, мабуть, дальших 10 %. Це число можна вважати за доволі певне. До Нойгамеру вернулося, по приблизним даним, коло 2.500. Таким чином витвориться такий образ:
1. Загальний стан на 1.7.1944:
— 14.000 харчового стану.
2. Поворотці і втрати:
— 2.500 вернуло до Нойгамеру,
— 3.000 убитих і ранених,
— 2.000 полонених.
Разом:
— 7.500.
Остає, отже, понад 6.000 стрільців, які залишилися в краю після липня 1944 року. Поминувши такі випадки, як укривання у рідній околиці, чи мобілізація до Червоної Армії, які не могли бути масові, для ґро цих людей існувала лиш одна можливість, ці люди могли бути тільки в УПА. З хвилиною, коли з дивізії вибуло 80 % її персонального складу, її вклад у протибольшевицьку боротьбу тільки зріс.
Долю галицьких полонених у Росії зілюструю належно.
Залишається ще одне питання: варто, чи не варто? Які активи та пасиви внесла добрідська дивізія до нашого національного білянсу? Не принесла вона нам воєнної слави. Не принесла зміни воєнного щастя. Не витворила такого міту, який був у Січових Стрільців. Зате — виховала нам кадри. Невеликі, але на другу дивізію вже з бідою вистачить.
Чи оплатилася заміна 12.000 тих, що не вернулися з-під Бродів, за кількасот вишколених (яко-тако!) старшин та підстаршин? Чи можна примінити тут знану приповідку про шкірку та виправку?
Тут можна сказати лиш одно: ми кидали собою по всьому світу віками, все за чужі, ніколи за свої інтереси. І тому коли ми навіть заплатили тисячами існувань за щось для нас, все таки, конечне, то тут можна сказати лише — варто!
Полон
Моє положення було дуже незавидне: я сидів край дороги, спустивши ноги в придорожній рів, похнюпивши голову, в розпуці, зневірившись у всім на світі. Дорогою їхав якийсь капітан-большевик на коні, з піднесеним наґаном у руці, коло нього йшли два червоноармійці. Вони мене не бачили, я міг утікати, але я не хотів. Я був певний, що вони мене тут же застрілять, і мені цілком не було страшно. Та ніхто з них не мав наміру стріляти, лиш капітан, під'їхавши ближче, запитав, погірдливо-насмішкувато: «Ти бил в ґерманской армії»? Питання було зайве, бо й так видно було, що я і хто. І я, річ ясна, не перечив. Він сказав мені йти за собою і, перейшовши ще кусень дороги, назбирав ще сімох таких, як я. Нас докладно зревідували та забрали все, що могло мати фікцію вартости. Ми йшли, звісивши голови, понуро, без слова, і кожний думав своє. Одно нас дуже дивувало, що ніхто нас не стріляв, ані не бив, та це не тішило, навпаки — журило, бо невідомо було, чому, з якою метою, залишили нас при житті.
Надходив вечір і нас замкнули на ніч у якійсь стодолі та поставили варту. Я зразу заснув, як убитий, не думаючи про ніщо на світі, найменше про утечу. Я був морально основно розторощений, фізично цілком вичерпаний.
Рано виявилося, що двох з-поміж нас бракує. Большевики цілком тим не переймалися, лиш вилаялись, відтак закурили. Розмову не пробували нав'язувати, а ми тим більше. Господиня зварила ще нам картопель, дала квасного молока і я наївся востаннє у 1944 році.
Потім молодий «красноармєєц» з автоматом відпровадив нас до цього самого Золочева, до якого ми так уперто прямували. Ми йшли гостинцем, недавнім шляхом відвороту якоїсь німецької частини. Дорога була основно збомбардована, обстріляна артилерією та ґранатометами. По обох її боках валялися порозбивані вози, авта та гармати. Довкола них крутилися групками совєтські техніки та механіки, що уважно оглядали весь покинений німцями матеріял, не занедбуючи і найбільше знищеного.
Середина дороги була завалена людськими та кінськими трупами, часто в дуже драстичних позах. У пам'ять вбився мені труп якогось німецького підстаршини, якому танк переїхав через голову; з неї осталася лиш брудно-червона маса, на тлі якої біліли зуби горішньої та долішньої щок, що творили разом круг. В загальному, малося враження, що сюди спершу старалися втікати моторизовані частини та обоз, а потім розбито тут якусь більшу пішу одиницю. Наше наближення викликало серед зустрічних большевиків більше кпин, ніж гніву. Вони були про 14 дивізію прекрасно поінформовані, хоч у «западняцьких» відносинах орієнтувалися слабо. Часто питали нас, чи ми поляки. Були і такі, що нашим запевненням, що ми українці, явно не вірили.
По годині маршу добилася наша громадка до Золочева. Там уперше зустрілися ми з большевицьким військом у масі. Воно доволі різнилося від цього, яке ми знали в роках 1939-41: люди не так підібрані, пізнати, що поборові комісії не перебирали, вбрані дуже нужденно, ще гірше взуті, за те всі з новими «пагонами», заведеними в минулому році. Між рядовими було дуже багато українців зі східніх областей, а характеристичних для кол. Червоної Армії азіятських лиць не було зовсім. Там і тут видно було полонених, але тільки німців. Стискалося серце на саму думку, що з галичан це тільки ми, невдахи, мали нещастя попасти в совєтський полон. Саме місто було страшенно знищене бомбардуванням, артилерійським обстрілом та пожежами. Не було дослівно ні одного цілого дому, ані одної шиби. Цивільного населення на вулицях майже не було видно, хіба десь-не-десь, з-за вугла, та тільки жінок. На якомусь напіврозбитому будинку кривими літерами, крейдою було написано «Горсовет і Міськрада». Там крутилися якісь типи в цивільній одежі та з червоними опасками. Вулиці були повні всяких орієнтаційних таблиць: «Хазяйство Рабіновича», «Госпіталь Шмульовера», до «Пржемислян» 12 км. і т.д. Характерне, що всі назви місцевостей були подавані, хоч очевидно кирилецею, зате польською вимовою. Було багато установ, характерних для прифронтової полоси, як Медпункт, Городская Комендантура, Мєсто отдиха для офіцеров. Спеціяльно це останнє вказувало, що часи міняються.
У місті панував шалений рух. Військові частини їхали скорим темпом на фронт. Впадав в очі брак більших піхотних одиниць, моторизація була, здавалося, стовідсоткова.
Авта, танки, «штурмґешіци» у величезній більшості альянтського походження. На автах різні бойові кличі: вперьод за Сталіна, за родіну, за Сталіна, дайош Европу, да здраствуєт боєвой союз демократических стран міра, образи Сталіна, Молотова на моторах і т.д. По боках вулиць часто стояли зіпсуті большевицькі авта, коло них, або на них, сиділи похнюплені «виновники» — шофери. Вся «приманчивость» совєтської системи стала перед нами в яркому світлі.
