А разом, як ціле, це кілька скромних сторінок із споминів Української Воюючої Молоді.
«Сяють їх шоломи у сонці…»
На 7-го вересня 1943 р. знов скликано до Львова сотки молодих людей з усіх кінців Галичини. Були тут і лемки, і львівці, і подоляки, і надсянці. Головно абсольвенти ґімназій, чи інших середніх шкіл учні, взагалі — жвава, міська публіка. Все коло двадцятки, мало хто більше, майже ніхто поза тридцять літ. Елемент свідомий, всі добровольці з переконання, такі різні від пізніших, головно з 1944 р., «континґентових» рекрутів. Настрої добрі, бойові, валізки повні продуктів, бо перші вістки з славного тоді Гайделяґру вже встигли прийти. Гриміли жарти, пісні, сміх. Сипалися завваги на адресу Бойової Управи. Бо і справді: водять отих хлопців по цілому місті, раз туди, а раз сюди, а потому ще раз назад, врешті спихають у якусь переповнену залю, де добровольче братство вже в кожному куточку сидить, лежить і стоїть. Але ніч не довга, вчасно ранком ще раз приходить «бойоуправна» влада; нас провадять уже на станцію. Ідемо. На станції історія повторюється, остільки, що як у ночі невідомо було, де маємо ночувати, так тепер невідомо, чим і де маємо їхати. Нетерпиливиться братство, метушливо сновигають різні «уповноважені», з-під лоба поглядають польські залізничники. Але, врешті, метушня втихомирюється, на товаровий перон заїжджає довгий ешельон, зачинається перше військове вантаження. Через кілька гамірних хвилин усе товариство «ульокувалося» в поїзді. Були це назагал, ваґони типу «шість пферде, сорок ман» і, здавалося, стрілецька традиція відроджувалася на очах. Військовим ешельоном їхало 99 % із нас вперше, і видавалося чортівськи тісно. Це, однак, не перешкодило мені не раз пізніше згадувати цю їзду, як вершок люксусу і взагалі вигоди. Та увагу потенціяльного стрілецтва прикувала друга проблема. Тут і там, але назагал у кожному ваґоні, енерґійніші почали в наглядний спосіб давати вираз свойому патріотичному підйомові. Вивішували імпровізовані прапорчики, замаювали ваґони зеленню, виписували бойові кличі різного змісту крейдою на стінах ваґонів, тощо. Поїзд покотився декілька метрів сюди-туди по станції, здавалося, що їдемо, і нікому з нас більше ніщо не бракувало до щастя. Однак виявилося, що поїзд тільки маневрує і, покищо, рішив ще почекати. А втім на чолі ешельону почалася метушня, ті, що нас проводжали, захвилювалися, а далі пішло з ваґону до ваґону, з уст до уст: «Не поїдемо так довго, доки не поздіймаємо тих прапорчиків та тризубів», бо сам начальник станції, чи хто там, заявив, що це не приписово. Спершу взяли це за кепський жарт, відтак зачали сваритись, в повітрі зависла буря, але, за порадою «бойоуправних» — емблеми й написи почали поволі зникати…
І тим разом не було часу на довгі роздумування, бо знов щось інше зайняло увагу дещо зніяковілого братства. А саме, на загальне здивування, примаршувала група найправдивіших есесманів, що, як виявилося, мали нас ескортувати. Дійсно, вони порозходились по ваґонах, і так наступив перший контакт між рекрутами і новим, уже військовим «начальством».
У нашому ваґоні був знаний Юрко з акордеоном, Мілюнцьо із Медики з мандоліною (був в УПА до 1947) та декілька добрих голосів з ярославського ґімназійного хору. Товариство зібралось веселе, повне верви, голосне і безжурне, так що німець, який вліз до нашого ваґону, як «конвой», і виразно не знав на яку ногу ступити, відразу «закліматизувався» і дискусія доволі ламаною німецькою мовою ішла «во всю». Остаточно потяг таки рушив під звуки грімкого «До ваґону повсідали». Декому було, мабуть, трохи, після тодішної термінології, «не бесер». Не так уявляли вони собі початок збройної служби Батьківщині, але ті хиба найменше це по собі давали пізнати.
Станції минали одна за одною, люди то махали хусточками, то відверталися, нерідко затискаючи кулаки. Бойові настрої росли мірою наближення до леґендарного Гайделяґру. З найменшої причини, а часто й без причини, вибухали канонади сміху, в яких брав активну участь також цілком вже роззброєний наш німець, який назагал мав ще доволі добре виразні риси людяности. Та сміятись не було дуже багато часу, бо горланки були достатньо зайняті співом, що при супроводі акордеона й мандоліни, звенів дійсно імпозантно. У вільних хвилинах заглядали добровольці до валізок, зміст яких малів прямопропорційно до зменшування віддалі між Львовом і Гайделяґром. Апогей доброго гумору наступив після видачі першого військового «ферфлєґунґу»,[1] що дійсно добре смакував. Сипалися кпини на адресу львівців, що про кожну калабаньку, попри яку вела залізниця, питали, чи то вже Сян.
Минули ми Городок, Перемишль, Ярослав, настала ніч; а перед вечором наступного дня ми були в Гайделяґрі, як за нами запав «шлягбавм», при якому стояв вальонський есес на варті, не одному тьохнуло серце. Але воно було, що справа вже вийшла поза рямці патріотизму, чи стрілецької романтики, а починається справжня, реальна, тверда дійсність. Пізно вечером дісталися ми до свого будучого «компаніревіру»,[2] що мав бути нашою квартирою продовж найближчих місяців. Туди відразу якимись тільки собі знаними закамарками продіставалися наші товариші та знайомі з «старих десяти гайделяґрівських» компаній, що були тут від серпня 1943. Сипалися питання, відповіді, описи нових умовин, прізвища товаришів. Кожний мав тут знайомих. Я особисто зі сатисфакцією занотував факт, що весь Остодір і Сокіл з років 1937—38 найшовся тут дослівно в комплекті. Через декілька хвилин ми вже були вповні в курсі гайделяґрівського життя.
Гайделяґер, модерний «трупенібунґспляц»,[3] якого походження нібито сягало польських часів, це великий комплекс бараків, площ вправ, стрільниць, виселених сіл, де молодь цілої Европи вправляла «гойзеркампф»,[4] адміністративних будинків і т. д, Через те ціле військове містечко веде головна дорога, направо й наліво по дві групи бараків- касарень, зформованих у чотири «рінґи»,[5] п'ятий «рінґ», де тоді містився український курінь охоронної поліції ч. 204 близько станції. В безпосередньому сусідстві «концентрак», передовсім польський, хоч і нашого брата там не бракувало, менше політичний, більше пасково- кримінальний.
Довколишнє населення — це бідні й брудні мазури, симпатії яких до нашого війська були не надто великі. Розрийкові можливості — дві кантини, кіно, коли-не-коли якась «зольдатенбіне»,[6] час до часу якийсь «фортраґ»[7] на тему «Дойчлянд зіґт ан аллєн фронтен» і т. п., слід тут згадати і «Гавз Вальдеслюст».[8] В околиці з більших центрів можна назвати Дембіцу. Мале, хоч повітове, містечко з кількома пиварнями і двоповерховим будинком на ринку, яку пів Европи знало, як «Дебіча». Оце й все, що можна, в загальному сказати про Гайделяґер.
Де не взялися раптом людці, блискучі від срібла і численних звіздок, без сумніву, наше будуче начальство. Вони доволі безцеремонно голосним «ферфлюхтуванням» порозганяли наших інформаторів, порозподілювали нас по залях, остерегли, «дас німанд ін ден екен ґерумшмайст»[9] і обіцяли завтра «зіх бай ден ґершафтен пінкліх зекс айнцуфінден».[10] Вже цілком наостанку прийшла звідкись вістка про капітуляцію Італії, що, зрештою, нікого ані не здивувало, ані не зажурило. Роздумуючи про марноту цього світа, ми пішли спати.
На наступний ранок почався наш перший військовий день. Хто не знає тепер, як виглядає збірка, чи розподіл на чоти, рої, «штуби» і т.д. І тут нічого цікавого не було. Слідував відтак лікарський огляд і лазня, речі усім добре знані. Далеко вже цікавіший був процес, знаний у Галичині під назвою «фасування камашів», тобто видача обмундировання. Тоді виявилося, що в кут ідуть усі цивільні пересуди, що нінащо не здалися тут найбільшим столичним елеґантам усі «фінезії» цивільного доброго смаку. Дійсно, уніформа впливала на
