ніколи не дійшли до великото значення, хоч би тому, що туди пішов, здебільша, елемент поміркований.
По п'ятьох тижнях вишколу, 17 жовтня 1943 р., відбулася присяга 2-ої і 5-ої сотень. Вона на деякий час розбурхала дещо приспані настрої та відсунула на другий плян щоденні турботи.
Все ж таки стрілецтво відчувало вагу проблеми; ми й зі своєї сторони мали сяким-таким правним актом, включитися у збройну систему визискувача. Та становище добровольців стало ясне: по деякому шумі, на справу присяги почали дивитися, як на щоденний «дінст», марш до лазні, чи «цанерцтліхе унтерзухунґ».[16] І навіть і це, що присяга була зформульована так, що зобов'язувала до вірности лише вождеві в боротьбі з большевизмом, не перешкоджало всім вважати її лиш за немилу, але конечну, формальність.
При самій присязі трапився інцидент, що аж надто яскраво характеризує тодішні настрої. Коли вже скінчилися усі вступні церемонії, і офіцер, що проводив присягу, підніс вгору руку та зачав проказувати слова, та коли прогуло перше речення, нікому не хотілося повторити. Вправді, всі собі здавали прекрасно справу, що слова командуючого офіцера треба «лянґсам, ляут унд дойтліх» [17] повторювати, трохи за звичкою, більше зі злоби, «чекали приказу». Розлючений, почервонілий офіцер, обкинув обі сотні бішеним зором, але далі ніхто ні ду-ду. Однак, він опанувався, і по хвилі сказав по німецьки: «Рекрути мають повторити за мною кожне речення присяги». Далі все пішло «гладко».
Отакі то були наші галицькі «есеси» в Гайделяґрі.
Тимчасом назрівала справа остаточного вирішення двох «молодших» сотень, 2-ої та 5-ої, до десяти, які були в Гайделяґрі від серпня і творили основу батальйону «Цетбефав». Їх вишкіл добігав до кінця. З пляну рівночасного закінчення вишколу всіх дванадцяти сотень, команда, мабуть, зрезиґнувала. Всі бачили, що по закінченні вишколу, «старі» сотні поїдуть на дальшу спеціялізацію, натомість невідомо було, що станеться з нами. Внутрі «старих» сотень переводилися сеґреґування, організаційні зміни, плянувалися висилки стрільців на дальший вишкіл після родів зброї та особистих прикмет стрільців, словом, видно було, що їх дні в Гайделяґрі були почислені. У двох «нових» сотнях запанував деякий неспокій. Поперше, існувала можливість, як побоювалися тоді, відокремлення від української маси, подруге — брала заздрість, що наші товариші, на місяць старші від нас вишколом, мають перед собою, як здавалося, військову кар'єру, а ми — ні…
Листопад 1943 року, — це місяць смерти «Цетбефав» у його дотеперішньому вигляді. Тоді виїхали перші партії «старих» сотень на дальший вишкіл, а натомість приїхали з Галичини нові тисячі рекрутів, яких перебрали уже українські вишкільні сили, а головне, приїхали з курсів перші українські старшини і підстаршини. Відтак розпочалося формування кадрових частин Галицької Дивізії. У рямцях цього процесу і дві «молоді» сотні включено в склад 29-го полку піхоти, як 11-ту і 12-ту сотні. Під цим оглядом листопад 1943 р. — це місяць народження Дивізії.
На переломі листопада і грудня 1943 року у загальному складі дивізії представлявся так:
1) Штаб дивізії — її командир, тоді ще навіть не генерал, оберфюрер Фрайтаґ, шеф штабу — майор Гайке, людина, про яку ще буде сказано, з українців — сот. Паліїв.
2) 29, 30 і 31 полки піхоти, ще без усталених кадрів, без розподілу на батальйони, доволі ще неозначена маса без виразного окреслення, під проводом українських старшин — майора Побігущого, сотника (бувшого українського і польського підполковника) Барвінського, кол. команданта Модліну, сот. Гончаренка і ряду інших.
3) 14 полк артилерії, що тоді мав невеликі старшинські та підстаршинські кадри, під командою сот. Палієнка (українського і польського полковника).
4) 14 дивізіон зенітної артилерії — така ж група старшин і підстаршин, під командою німця, сот. Віртеса, великого, як казали, прихильника українців та винятково порядної людини.
5) Невеликі, або мало тоді знані загалові, кадри зв'язку, дивізійної кінноти, протипанцерної та піхотної артилерії, фюзилєрів і т.д.
В той же час на ряді курсів, головно у Ляуенбурґу, Радольфцелі та Просечніцях, школилися підстаршинські кадри всіх родів зброї для плянованих частин, а по цілій Німеччині та Франції були порозкидані центри вишколу галицьких рекрутів.
Ми, стоячи тоді близько кінця вишколу, слідкували з великим зацікавленням за організаційно-учбовим рухом у Гайделяґрі.
У центрі загальної тоді уваги стояли українські старшини, від приходу яких загал стрілецтва багато собі обіцював та з якими в'язали багато надій. Перша стріча з українськими старшинами відбулася так, що до нашої сотні, тоді ще з німецьким персоналом, перенесено двох українських поручників, пор. Стефанова й ще одного чотара, як майбутніх командирів сотні й чоти. Вони, як казав нам «шпіс» на сотенній збірці, мали лише «приглядатися».
По деякому часі ми вже мали вироблене поняття про наших старшин. У так зв. першій (добрідській) дивізії старшин-українців можна було поділити на 3 групи:
1. Комбатанти; під цією назвою розуміли тоді не лиш старшин галицької та наддніпрянської армій, але й узагалі, учасників 1-шої світової війни. Все люди від 45 до 60 літ, які останнє чвертьстоліття назагал нічого спільного з військовим ділом не мали і мати не могли. Люди, які жили, фахово кажучи, минулим, теперішности або не розуміли, або стояли перед нею безрадно. Відсвіжене на старшинських курсах воєнне знання було з правила невелике, про військову верву, чи офіцерську німецьку «цакіґкайт» нічого й говорити. Призначення їх до лінійних частин, спеціяльно в характері вишкільних офіцерів, було помилкою. Здебільша місце їх могло б бути в військовій адміністрації, бо й до штабової роботи вони в більшості не надавалися. Вищесказане виглядає на суворий осуд наших комбатантів, коли взагалі не наклеп. Та це є радше діяґноза, яку поставив такий бистрий та спостерегливий лікар, яким був пересічний наш стрілець. Бо вояк не шукав оправдання для свого старшини, чому він є злий, але хотів бачити його таким, яким, за німецьким зразком, його бачити привик. З другої сторони, цей же суворий лікар розумів всю велич громадської відваги та глибину самопосвяти цих людей, які, в старшому віці, покидали родини, жінки й дітей, менш чи більш вигідну працю, й менш чи більш нормальні умовини життя, для того щоб пуститись на старі літа на непевне, в'яжучи себе з скомпромітованим мундиром армії, міць якої танула на очах — усе це для того, щоб ще раз попробувати — ану ж, може вдасться, як не для нас, то хоч для дітей наших…
Згадати треба й це, що між ними бували теж старшини, що вміли знайтися на висоті своїх завдань, і користувалися респектом серед вояцтва та німецького персоналу. Це, зрештою, були одиниці, а про загал ходила приповідка, що мовляв, «цивіль умундурований — мундир спрофанований».
2. Наступна група — чисельно невелика, але важна якісно. Це активні або резервові офіцери окупаційних армій. Можна сюди влучити й тих наддніпрянців, що служили як був. контрактові офіцери в польській армії. Це були б отже польські офіцери, здебільша резервові, хоч були й активні. Найбільше зближені до европейського поняття офіцера. Між ними зокрема багато волиняків. Дальше — радянські офіцери, під фаховим оглядом дуже вартісні, національний їх рівень здебільша високий. Хоч, чого зрештою не можна оминути, були між ними й люди, для яких військова служба була ремеслом, або служба в дивізії — ґарантією сякої-такої безпеки. Ще була невелика кількість резервових офіцерів румунської армії. Чи були які старшини з чехо-словацької армії, не знаю.
Всі ці старшини переходили в цьому часі перевишкільні курси, після яких їм назагал признавали останні їх степені з давньої армії.
3. Третя група — це різні старшини воєнного часу, з леґіонових, поліційних і подібних формацій, елемент молодий, під оглядом особистого складу дуже пестрий та дуже різної вартости. Це дуже своєрідна група та важка до дослідження.
Так виглядала справа старшинського корпусу наприкінці 1943 р. Коли ще візьмемо під увагу велике число німецьких офіцерів, головно штабових, спеціялістів та командирів великих одиниць, ясно бачимо, як слабо була поставлена справа старшинських кадрів, які не тільки, може, не творили національного моноліту, але навіть між собою були дуже зрізничковані.
Тимчасом життя дивізії плило своїм руслом. Цей час називали у нас «полюванням на людей». Щоденно відбувалися персональні зміци в складах сотень. Дивізійні частини набирали собі людський матеріял до дальшого вишколу. Це в багатьох випадках не могли бути невишколені рекрути, бо йшло про спеціялізацію, а не простий вишкіл піхоти. Наша сотня поволі маліла і її стан звузився до чоти. Це сталося так, що 4 чоти нашої 2, відтак 11 сотні перенесено до 14 дивізіону протилетунської артилерії під команду гавптштурмфюрера Віртеса. Вони з дня на день очікували виїзду до Мюнхену, де тоді був центр вишколу протилетунської
