дотеперішних цивілів «ґляйхшальтуюче»;[11] а коли ми вже все могли взаїмно подивляти, то обличчя поробилися, здебільша, доволі довгі. В мундирах галицьке братство представлялося добре; прямо — всім було в мундирі до лиця. Але тут щойно виявилася вся велич зміни, що наступила; всім ярко стала перед очі важність нової епохи в нашому житті. А все таки, всі дивилися сміло й з довір'ям у будучину. Хоч не один, мабуть, у глибині душі собі подумав добре, що чоловік щасливо той «мундир» надів, ще якби його щасливо скинути, то нічого більше не можна й бажати. Від 10.9.1943 р. наша сотня включилася в нормальне гайделяґрівське життя, а ми всі стали рівноправними членами організму, який у ті часи окреслювали у нас коротко назвою «Цетбефав».
Цей «Цетбефав», у скороченні — Курінь Особливого Призначення, це дванадцять компаній, які були подумані, як кістяк-кадр, або, як тоді говорили, «штам» майбутньої Дивізії. Все це молоді, звичайно з середньою освітою, люди, ідейні, бойовий елемент, дійсно, під кожним оглядом еквівалент усусусів, традиції яких свідомо плекалися. З таким військом, як воно було в Гайделяґрі, дійсно сміло можна було рушати на війну. «Цетбефав» практично мав силу полку піхоти без спеціяльних частин і служб, бо це була лиш вишкільна формація. Як і у піхотних полках, 4, 8 і 12, сотні були важкі; з прибувших 9 вересня 1943 року двох сотень, 2 сотня була легка, 5 — важка. Оці дві свіжі сотні — це була свого часу ціла проблема в українському Гайделяґрі. Мабуть і самі німці, на чолі з командиром «Цетбефав» майором Бартельсом, не знали, що з ними зробити. Спершу, мабуть, існував плян включити вишкіл цих двох сотень у загальний учбовий процес батальйону. Про це свідчить у кожному разі ця «фурія», з якою кинулися наші «авсбільдери»[12] — у великій більшості старі, досвідчені вояки з східнього та інших фронтів, — на нас тоді ще бідних рекрутів.
Окрім вишколу, який проходив, назагал, коли не блискуче, то дуже добре, спосіб думання гайделяґрівського мешканця зумовлювали в головній мірі такі моменти, як загальна воєнна ситуація, зв'язок з Галичиною, та взаємини з співтоваришами зброї.
Від капітуляції Італії та успішної совєтської офензизи 2 серпня 1943 р. видно було, що німецька машина котиться по похилій площі в невеселе незнане. В зв'язку з тим, варто буде прослідити, чим жив, що думав і як представляв собі розвій ситуації наш вояк у Гайделяґрі.
В осені 1943 р., коли ще не було українських старшин, наші частини назовні ще нічим, крім, очевидно, самої національности вояцтва, своєї українськости не виявляли. Окрім стрілецької маси, все, почавши від кухаря, а скінчивши на сотенному командирові, було німецьке; назовні наше «авслендерство» уявлялося в українських піснях та обабіч чорних «краґеншпіґлях». «Шпіґлів» зі знаками «SS» ми не носили і, ясно, за ними не жалували. Відносини між стрілецтвом і старшиною були, хоч і коректні, але нещирі, хоч і ненапружені, але холодні. Вже від першого моменту наш стрілець думав, що нам із німцями не було по дорозі; очевидно, не в крикливий спосіб, але консеквентно й рішуче. Зрештою, в дискусіях з вишкільними підстаршинами нераз падали думки, що дивізія нам потрібна лиш як свого роду військова школа, і нераз дійсно коштувало труду переконати німців, що ми пішли, хоч може й до «їх» війська, та не воювати за «Нову Европу», але за свої власні інтереси, які з німецькими не покриваються. Німці самі, які спершу уважали «ґаліцієрів» за певного рода «дойч-слявіше мішлінґе»,[13] були цими поглядами доволі заскочені, але глибше, мабуть, над цим не застановлялися.
Контакт із Галичиною був, тимчасово, може, аж надто живий. Щонеділі сотки, тисячі рідних і знайомих наших добровольців, популярно званих «безухами», прямо заливали весь Гайделяґер. Тому, що цивільним вступ до самих бараків був недозволений, у теплі осінні неділі всі гаї були повні матерей, сестер, братів, та знайомих стрільців, які звичайно розсідалися під деревами та заїдали різні «сласти». Бо гайделяґрівський харч таки заслуговував на доповнення.
До вісток з краю прислухувався загал дуже чуйно. Це саме була доба розросту підпільних збройних сил з чітким протинімецьким наставленням, і не диво, що наші стрільці, елемент дійсно патріотичний, дошукувалися в думках якогось способу співіснування з ними, здаючи собі справу з свого, подекуди парадоксального, положення. Та до вирішення цієї проблеми було ще далеко. Покищо, фактом було існування двох систем української збройної сили, залеґалізованої, з наставленням протимосковським офіційно, але й протинімецьким потенціяльно, другої — нелеґальної, яскраво протиокупантської взагалі.
Друге вістря стрілецьких заінтересувань було спрямоване на наших гайделяґрівських сусідів і товаришів по зброї — естонців. Припадково саме в цьому часі знаходилася у Гайделяґрі 15-та естонська піша дивізія, формація старша за нашу; вона в осені 1943 р. саме мала відходити на фронт. З естонцями галичани легко найшли спільну мову. Хоч спершу уважали їх за страшних шахраїв та спекулянтів, однак, по кількох зустрічах, нав'язали зразу «торговельний» контакт і переконалися, що існує все таки певна аналогія між їхнім та нашим положенням. Єднала нас свідомість спільного положення між російським молотом та німецьким ковадлом; лучило й те, що німецька форма, так само як і у нас, була конечним злом, без якого ледве чи можна було б боронити активно вітчизну. Можна було б навести ряд конкретних випадків, де наші й естонці жили в прекрасних відносинах.
Наведу такий приклад: естонці були відомі з того, що в їхній кантині можна було все дістати такий бажаний для вояків продукт — пиво. Тому (хоч це було офіційно заборонено) щовечора, після повороту з вправ, з кожної кімнати маршував один «шіца»[14] зі збанком на каву — по пиво до естонської кантини. Естонці суворо берегли свого привілею і пива комунебудь не продавали. Але наші збанки все були повні, і наші горлянки не терпіли спрагу… Вже тоді зарисувався спільний фронт між нами та балтійськими есесами: всі вони (естонці), як і всі ми, вважали вальонів, флямандців, норвежців, що служили в есесівських формаціях, своїх чи німецьких — зрадниками своїх країн. Згідно з неписаним, чи краще, незформованим, законом, в наших очах, ті люди не мали права вступу до СС, як довго їхні країни були у війні з Німеччиною. Ми, очевидно, через сам факт російського сусідства підлягали іншим моральним законам — наша служба мала оправдання в очах суспільства і служила інтересам наших країн, а не окупантів. Весь сенс нашого «есесівства» був у тому — дістати на пасок те, чого не було можна одержати на «бецуґшайн».
Але згадаю ще один випадок з українсько-естонських взаємин: естонці часто були гостями у нас. Одного дня прийшов до нашої «штуби» естонець, якийсь студент з Талліну, якого прізвища не пам'ятаю. Ми говорили про це й те, між іншим, про політику, і якось очі наші спинилися на портреті… Гітлера, що висів у кожній «штубі». Дискусія замовкла. Кожний хотів щось сказати — це була хвилина, що серце проситься до уст. Але ми всі мовчали… Але був між нами такий Місько Блавацький з Сянока, хлопець, що за словом до кишені не ліз. Він кивнув естонцеві на Гітлерів портрет і сказав: «То — один кат, а вусатий (т. зн. Сталін) — другий кат». Естонець кивнув головою і сказав такі слова: «вір унд ір зінд айнс»…[15] Встав і пішов.
Два слова про Міська: він був, як у нас усі знали, мішанець, український жид. Не можу означити докладно, хто з його родичів був якого походження, але всі знали, що воно було так. Його патріотизм був понад усяким сумнівом. Але, з другого боку, всі розуміли, що в неймовірних обставинах, серед яких знайшлися люди жидівської крови, українська есесівська дивізія була для нього одним з відносно найнебезпечніших місць сховку. Цілу родину Блавацьких німці знищили рік пізніше, самого Міська розстріляли вже, як поручника. Казали, що вони впали жертвою доносу, але донос не вийшов з лав дивізії, а з місця, звідки він походив. Дивно подумати сьогодня — в рядах дивізії укривається «жид». Але нам це видавалося тоді вповні закономірним і вповні логічним.
У цьому ж Гайделяґрі кристалізувалися наші погляди, тепер уже знутра, на німецьку армію. Ми вчилися від німців багато, але мабуть нічого з духової ділянки. Назагал, українська й німецька маса стояли напроти себе без зрозуміння, а подекуди явно ворожо. Всяку охоту до будь-якого зближення забивали згадки про німецьку практику у нас дома. А її мали ми всі в тямці добре, а через «безухи» й листи, контакт з краєм, тут, у Гайделяґрі, яких сто км. від української території, був дуже живим.
У зв'язку з цим, пригадую собі наступний випадок: під час вправ 5 сотні зустрівся стрілець із своїм братом, в'язнем гайделяґрівськото кацету, що з своєю колоною, працював близько площі вправ і був замкнений за нездачу континґенту. Зустріч була доволі драматична. В кожному разі, наш стрілець мав дати якусь дрібничку, папіроси, чи якесь яблуко, братові-в'язневі. За те мав слідство від військової влади й був засуджений на 3 дні арешту. З цього виразно видно, як складним було саме положення українця в уніформі його визискувача.
Назагал, щоденні справи, зв'язані з вишколом та вояцьким життям, переважали над, так званими, принциповими справами. До партійно-групових спорів тоді було далеко. З дивізії партійно-групові спори
