Після розмови з Дімою, Володя забіг додому сказати мамі, що йому зараз же треба в драмгурток на репетицію. Двері відчинив батько.
— Здоров, здоров, синку! — розплився він в усмішці. — Ми з тобою начебто сьогодні не бачились.
— Чого не розбудив? — насупився Володя. — Адже домовились.
— Я пішов ще шести не було. Шкода стало тебе будити. Ну-ну, не дусайся. Сам знаєш: якщо я сказав — значить, зроблю. Спінінг у твоїй кімнаті.
Володя розчинив двері і відразу побачив бамбукове вудлище з алюмінієвою катушкою. Поряд на стільці лежали невеликі вузенькі пластинки з латуні, міді, олова, свинцю. Досвідченим оком рибалки Володя зразу ж розпізнав блешні «Байкал», «Трохимівську», «Універсалку», «Успіх», «Спінер»… Батько задоволено усміхався і, коли зраділий Володя доволі намилувався подарунком, сказав:
— Є ще сюрпризик…
— Який?! — кинувся Володя на шию батькові.
Батько лукаво погрозив пальцем.
— Ач, який хитрий! Вгадай!
— Футбол.
— Холодно.
— Пінг-понг?
— Знову-таки холодно.
Володя замислився.
— Річ зрідні спінінгу… Має, синку, так би мовити, безпосереднє відношення до риболовлі…
— Акваланг! — випалив Володя. — Так, татку, так? — застрибав він навколо батька.
— Вже тепліше…
— Волок!
— Ні, й не він… Ну, гаразд, не буду тебе мучити. Ходімо.
На балконі стояв надувний гумовий човен. Радощам Володі не було меж. Кортіло зараз же схопити його й податися на річку. Але на нього чекає Діма… І йому ще потрібно розшукати Вітю й Альошу…
— Ну, я побіжу!
— Хоч би спасибі сказав.
— Спасибі, татусю! Спасибі! Тільки човен, мабуть, дуже дорогий…
— Заради кого працюю, живу, стараюсь? Мені багато не треба. Я своє віджив…
— Облиш, тату! Адже знаєш, я не люблю…
— Вислухай, голубчику, вже не маленький, все повинен знати. Незчуєшся, як і паспорт одержиш, сім'єю обзаведешся, в самого діти підуть… Тоді зрозумієш мене. Дивись, — порившись у нижній шухляді серванта, він дістав з дна ощадну книжку і багатозначно, по складах прочитав: — Баб-чен-ко Во-ло-ди-мир Яко-вич… Ощадна трудова каса… Рахунок номер 11426… Зрозумів? На твоє ім'я! Тепер подивимось, що там робиться… На сьогоднішній день нараховується не мало не багато, а три тисячі п'ятсот сімдесят вісім карбованчиків…
Володя скривився.
— Пробач, тату, але мені ці гроші не потрібні. Виросту, сам зароблю. Краще купи мамі путівку… Подивись, на кого вона схожа.
Бабченко відразу спохмурнів.
— Молодий мене вчити! Хвора — хай ходить у поліклініку. Я не забороняю… А не бійся, не спитаєш, чи здоровий батько, чи не втомлюється він, важко чи легко йому добувати шматок хліба? І не просто шматок, а біленький, та з масельцем, та з буженинкою… Та й чайок вам подавай не просто так, а з вершечками, з тістечками, з шоколадними цукерочками… А як кожна копійка батькові дістається? Гроші не манна небесна, з неба не сиплються… Треба й побігати, й пометикувати, й попріти… А іноді й рискнути… Отак-то воно, синку…
Володя вибіг у кухню. В кутку, на ящику, в якому зберігалися старі речі, сиділа мати, затуливши обличчя фартухом. П худенькі плечі судорожно здригалися.
Ніжно пригорнувшись до плеча матері, Володя ласкаво погладив її рано посивіле волосся.
— Заспокойся, матусю, заспокойся… Не треба, прошу тебе, перестань…
Як йому зараз хотілося стати дорослим. Піти працювати, забрати маму… Жили б вони тихо, спокійно, лагідно. Позбулися б постійних батьківських докорів, що мама сидить на його шиї, проїдає його гроші, зв'язала йому ноги й руки, що вона більше йому не потрібна, її хвороби йому набридли, і терпить він її лише заради сина… Перш за все він послав би маму в санаторій, заборонив їй поратись біля плити… Обідали б вони в їдальні…
З гуркотом розчинилися двері.
— Утішитель, — із злістю засміявся батько. — Усе втішаєш…
Володя, не пам'ятаючи себе, закричав:
— Не смій кривдити маму! Не смій! Чуєш?! Усе життя на тебе працює, як кріпачка! Тобі поміщиком бути! Ти… Ти… — сльози бризнули з Володиних очей.
Бабченко сторопів. Вперше він бачив сина таким.
— Пробач мені, рідний, пробач… — бурмотів він.
Але Володя не заспокоювався. Бабченко заметушився, не знаючи, що робити. Нарешті підскочив до крана і налив склянку води. Володя відштовхнув руку батька. Склянка впала і розлетілась на друзки.
— Чого ти сидиш?! — накинувся Бабченко на дружину. — Не бачиш, що робиться з дитиною?!
Мати притягла до себе Володю, вкрила його мокре від сліз обличчя поцілунками і щось зашепотіла йому на вухо. Мало-помалу Володя заспокоївся і лиш час від часу здригався.
— Синку, прости мене, старого дурня, — запобігливо зазирав Бабченко в очі Володі. — І перед тобою, Ганно, вибачаюсь. Я був несправедливий… Завтра ж обов'язково йди в поліклініку. Зроби, які там потрібно аналізи, всілякі рентгени, електрокардіограми, одним словом, що потрібно, й бери путівку. За грішми затримки не буде. І обіцяю: більше ніколи ти, Ганно, образливого слова від мене не почуєш. Помирилися? Ну, дай руку.
Ганна Єгорівна не знала, вірити їй чи не вірити. Давно вже вона не чула від чоловіка таких слів. Боязко, куточками вуст вона усміхнулась і несміло простягла руку. Побачивши, що батьки помирилися, Володя повеселішав і швиденько вмився. Лиш почервонілі повіки нагадували про недавні переживання.
— Тату, правда, ти з мамою більше не лаятимешся? Ти купиш їй путівку?
— А як же інакше?
— Тоді я на репетицію… Вже спізнююсь.
— Візьми таксі. На, — Бабченко сунув Володі в кишеньку сорочки три карбованці.
Володя стрімголов вилетів на вулицю і побіг до найближчої стоянки таксі, йому пощастило: незабаром підійшла «Волга».
— Мені в бік університету, — попросив Володя, сідаючи в машину.
— Ти, хлопче, скажи конкретно, — незадоволено буркнув шофер.
— Я забув вулицю, так знаю, наочно… Тільки-но під'їдемо до університету, я покажу…
— Університет. Тепер куди? — спитав шофер.
— Біля аптеки поверніть за ріг і там, будь ласка, зупиніться. Я на хвилинку, а потім поїдемо далі.
Шофер недовірливо зиркнув.
— Та ви, дядю, не бійтесь, я не втечу. От гроші. — Володя поклав на сидіння три карбованці.
Альоша, що саме грав в пінг-понг, помітив Володю і побіг йому назустріч.
— Дзвонив Дімка! Вони всі зібралися в Макогона. Ідемо зі мною. В мене таксі, — випалив Володя.
— Заскочимо за Вітею?
— Авжеж.
Перукарня була зачинена. Віті ніде не було видно. Володя запропонував поїхати до нього додому.
— А якщо його немає, — заперечив Альоша. — Певно, пішов за перукарем, а ми лише час згаємо. Обійдемось без нього.
Не доїхавши квартал до Загорської, хлопці зупинили таксі і розшукали Діму. Він затягнув товаришів у
