повернувся до Альоші: — Я бачу, ти розумієшся на фарбах. Малюєш?
— Трошки… Розумієте, фон у мене начебто виходить, а от деталі…
Олійник чогось весело зареготав.
— Не ображайся, ти нагадав мені один історичний анекдот… Про Рубенса… Ти, звичайно, чув про такого великого майстра фламандського живопису?
Альоша кивнув головою.
— Так от до Рубенса прийшов молодий Ван-Дейк, тоді ще художник-початківець, і попросив прийняти його в учні. Рубенс спитав Ван-Дейка, що той уміє робити. «Фони», — відповів Ван-Дейк. Рубенс від щирого серця розсміявся. «Ну, мені вчити вас нічого, фони я й сам не вмію робити…» На той час Рубенс був уже визнаним майстром не лише в себе, в Антверпені, де він жив, але й далеко за його межами…
Хлопці засміялись. Справді, ситуація нагадувала розмову між Рубенсом і Ван-Дейком, коли відкинути те, що вона відбулася на триста років пізніше. Адже Рубенс жив наприкінці XVI і на початку XVII сторіччя.
— Пішли, — смикнув хлопців Альоша. — По собі знаю, коли за спиною стоять, не клеїться.
— Нічого, дивіться, — озвався Олійник. — Ви мені не заважаєте.
— Ні, ми краще підемо. До побачення… — і Альоша першим попрямував до виходу. За ним один за одним потяглися й інші хлопці. Біля хвіртки вони затримались.
— Що ж робитимемо? — повернувся Альоша до перерваної розмови.
— Хай кожний обміркує, а завтра зустрінемось в Альоші, — запропонував Вітя. — … Ой, забув! Мені не можна виходити. Приходьте краще до мене.
— Ну то як? — подивився Альоша на Володю. — Згоден відкласти до завтра?
— Ніяк не можу втямити, навіщо відкладати.
— В міліцію пізно… Шоста година, — втрутився Діма. — Там все одно нікого немає.
— А коли що-небудь станеться? — підвищив голос Володя. — Коли…
— Тсс! — зашипів Вітя. — Батько йде!
— Ох! — спохватився Діма. — Забалакався з вами, а мої, певно, уже вдома. — Широко розмахуючи руками, побіг уздовж вулиці.
— Ми ж не домовились! — гукнув йому навздогін Володя.
— Завтра буду о дев'ятій! — не зупиняючись, кинув Діма.
До хлопців підійшов Сахно.
— Як справи, молоді люди?
— Нічого… Спасибі… — відповів Альоша.
— Вітя, ти з товаришами довго не затримуйся. Зараз мама прийде, будемо обідати. Анатолій Максимович удома?
— Він там, — показав Вітя у сад. — Малює.
— Ну, я піду, — невдоволено сказав Володя: адже вони так ні до чого й не домовились.
— І я з тобою, — сказав Альоша.
— Завтра о дев'ятій, — нагадав Вітя й подумав, що час наближається до шостої і з хвилини на хвилину має бути Чернушкін… Ех, шкода, не розповів хлопцям про своє дивне знайомство. От би позаздрили!
— Чого зажурився, які проблеми виникли? — ласкаво спитав Сахно в сина.
— Я вдень познайомився з одним дядьком. Поглянув би ти, які він фокуси показує! Ось дав мені контрамарку в цирк і обіцяв зайти за мною. Тату, ти мене пустиш?
РОЗПРАВА
Поніманський дочекався, поки Шкарбун вийшов з фабрики, і наздогнав його.
— Гнате, де гроші для Чернушкіна?
— При собі немає. Поїхали в Ясне, там віддам.
Електричка була повна-повнісінька, і майже цілу дорогу вони простояли в тамбурі. Лише перед самим Ясним пасажирів значно поменшало, і Поніманський з Шкарбуном могли, не боячись сторонніх, поговорити відверто.
— Михайле Семеновичу, а чи не підуть наші гроші на вітер?
— Ти про Сергія Олександровича… Не думаю. Він не менш від нас зацікавлений.
— Та воно так… Але надто багато заправив. Треба було поторгуватись.
— Гадаєш, не торгувався? Піди домовся. Адже знаєш його. Копійки не вирвеш.
— І взагалі… — розвів руками Шкарбун.
— Що взагалі?! — розсердився Поніманський. — Що взагалі?
— Не гарячкуй. Річ не в самих грошах. Припустимо, привезе Чернушкін до мене на дачу Сахна. Що з ним робитимемо?
— У нас же пістолет.
— А сусіди? Ти що ж думаєш, у нас полігон, тир, цілісінький день бахкають…
— Не розумію, чого ти хочеш… Адже ревізор уже виявив пересортування, порушення стандарту, лекало в тебе забрали… Документи опечатали. Попадеш у міліцію — там жартувати не люблять.
— Вб'єш його — прийде інший. Адже документи все одно в них залишаться.
— Інший — не він. Ти на собі зазнав, який Сахно, до кожної дрібниці докопується… Акта він ще не написав: в нього на клаптиках помітки, хто в них буде розбиратись. Поки прийде інший, поки ознайомиться, а там подивимось. Гірше, повір, не буде. Та й для іншого ревізора наука.
— Зажди, зажди. Ми теж не ликом шиті. Тільки-но ревізора не стане, до нас візьмуться. Адже, сам кажеш, в міліції не дурні сидять. Зрозуміють, що до чого, кому вигідно ревізора вбити…
Контрпитання збентежили Поніманського, примусили замислитись.
Прогуркотівши на стрілках, електричка плавно зупинилась біля невеликого дачного вокзалу. Поніманський і Шкарбун вийшли на перон.
— Мишко, тут на станції добре пиво. Зайдемо?
— Куди тобі пиво? І так мало не луснеш.
Шкарбун різко повернувся і, не мовлячи й слова, зник у буфеті. Залишившись сам, Поніманський заклав руки за спину і нервово походжав, час від часу сердито поглядаючи у вікно буфету. Черга посувалася поволі. «Пиво п'є! — обурювався Поніманський. — А мені треба встигнути туди й назад, а там ще Тетеря хникати почне, з безглуздими запитаннями чіплятиметься…»
Відхекуючись, показався Шкарбун.
— Ходімо швидше! — почав підганяти Поніманський. Але той не відповідав і лише сопів.
Біля молочного магазину Шкарбун витяг з кишені сітку і буркнув:
— Я зараз.
Поніманський кипів від обурення. «То пиво, то молоко! Так я ніколи не виберуся звідси…»
— З-за дурної голови й ногам горе! — із злістю випалив Шкарбун, вийшовши з сіткою, набитою пляшками кефіру, молока й якимись пакунками. — І надала мені нечиста сила узяти Тетерю. Ти б тільки подивився, як він, сучий син, каверзує: «Я людина хвора… дієтник. Мені грубої їжі не можна. Вдома я їв молоко, сметану, курятину…» 1 як його спекатись?
Від думки, що зненацька промайнула в голові, Поніманський зупинився і, забувши про сварку з Шкарбуном, смикнув його за рукав, гаряче зашепотів:
— Гнате, Гнате!.. Зупинись, послухай! Адже все можна звалити на Тетерю. На нього насамперед подумають, що він убив ревізора.
Шкарбун теж зупинився.
— Думка непогана, лише треба зробити, щоб комар носа не підточив.
— Не сумнівайся, — запевнив Поніманський, — буде все як слід. Я ще пораджусь з Сергієм
