Олександровичем… А щодо стрілянини не бійся. В крайньому разі можна й голими руками…
Як і чекав Поніманський, Тетеря відразу ж причепився до нього з запитаннями. Чи приніс гроші, що з Катею, як на фабриці? Які про нього точаться розмови, чи шукають його?
— Які гроші? — щиро здивувався Поніманський.
— Як то які? — спалахнув Тетеря. — Ті, що я віддав ревізорові.
— Чи не тому, в якого ти стріляв і вбив? — єхидно прискалив око Поніманський. — Якщо ти маєш на увазі Сахна, то він наказав низько тобі вклонитись, передавав привіт. Він здоровий, як бик, того ж і тобі бажає.
— Я не казав, що вбив!
— А хто, я казав?
— Гнат Онуфрійович може підтвердити. Я сказав, що стріляв! А влучив чи не влучив — не знаю.
— Ох, вони, чи бачите, не знають… Ох, їх, чи бачите, образили, скривдили…
— Коли такий розумний — спробуй сам. Це тобі не арифмометр крутити, не на рахівниці клацати.
— Здається, я в снайпери не записувався, — сполотнів Поніманський. — Щоб на рахівниці клацати, теж треба розум мати, і не курячий, як у тебе.
— Курячий… Може й курячий. Але й у тебе не кращий. Через кого я встряв у халепу? Твоїх безглуздих порад слухався!
— Ха! Подивіться на цього лицаря! — театральним жестом вказав Поніманський на Тетерю. — Уявіть собі, вони навіть здатні ображатись, думати, міркувати, метикувати… Хто ти такий?! Хто?! Тьху! Нікчема, слизняк! Невдячна тварюка! Забув, скільки я для тебе зробив? Забув?!
— А ти забув, що я для тебе зробив?! Ось костюмчик, — Тетеря схопив Поніманського за вилоги піджака, — на чиї грошики пошитий?! На мої, дурня й слизняка Тетері!
— Відійди! — Поніманський так штовхнув Тетерю в груди, що той насилу втримався на ногах.
Шкарбун, що до цього мовчазно споглядав сварку, знайшов за потрібне втрутитись.
— Ви що, блекоти об'їлися! Навколо сусіди, почують… Михайле Семеновичу, заспокойся, прошу тебе. І ти, Петре, не хлопчак, здається. Краще поїж, зголоднів, певно. Ось сирок, сметана, кефірчик…
— Годуй, годуй на свою голову! — скривився Поніманський. — Віддячить точнісінько так, як мені. Вже хто-хто, а я ж його, як рідного брата, з усякого лиха виручав.
— Браток знайшовся! — з ненавистю викрикнув Тетеря. — Свою ти шкуру рятував!
В Поніманського ладна була зірватися нова лайка, але він помітив енергійні знаки, що їх подавав Шкарбун за спиною Тетері, і стримався. Демонстративно одвернувшись від Тетері, сказав:
— Гнате Онуфрійовичу, мені час…
— Зараз. — І Шкарбун вийшов у другу кімнату.
Не звертаючи уваги на Тетерю, наче його й не було тут, Поніманський, похитуючись з носків на закаблуки, насвистував крізь зуби веселу мелодію.
Вибух гніву знесилив Тетерю. Низько схиливши голову, він уривчасто дихав.
Повернувся Шкарбун і простягнув Поніманському пакет.
— На. Копійка в копійку тисяча п'ятсот… Все ж таки поторгуйся, може, якусь сотню і вирвеш.
— Ти, Гнате, не ображайся, але гроші рахунок люблять.
— Перевіряй, коли охота.
Поніманський вийняв гроші з конверта, розклав на столі по купюрах і, з спритністю справжнього касира, швидко їх перелічив.
— Щось підсумок не збігається, — поморщився він.
— Не знаю, рівно півтори поклав.
— Не вистачає двадцяти чотирьох карбованців.
— Не може бути, полічи ще раз.
— На, перевір сам. — Поніманський недбало відсунув гроші, і вони віялом розсипалися по столу.
Зненацька підхопився Тетеря, згріб гроші докупи і почав гарячково запихати їх у кишені. Шкарбун і Поніманський були настільки вражені, що слова не могли мовити. Першим опам'ятався Шкарбун.
— Ти що, Петре?! Ану викладай гроші!
— І не подумаю! Своє взяв! Те, що ви винні мені!
— Тобі винні? — голос Шкарбуна затремтів від люті. — Але при чому тут я? При чому?! Винні — вимагай.
— Сам тепер з них вимагай! Я своє одержав і знати нічого не знаю. Візьми з нього, — мотнув Тетеря головою на Поніманського, — з Макогона, з Бабченка…
— Кинь дурня строїти! — урвав Шкарбун. — По-доброму кажу: не виводь мене з терпіння. Я мовчу, мовчу, але…
— Що «але»? Погрожуєш? Всі ви в мене ось де сидите. — Тетеря промовисто стиснув розчепірені пальці в кулак. — Начхав я на всіх вас! — і, зірвавшись з стільця, метнувся до дверей.
Тремтячи від гніву, Шкарбун рвонувся за Тетерею, але перекинув стільця, спіткнувся і впав.
— Мишко, тримай його! Тримай! — заревів він.
Поніманський схопив Тетерю ззаду за шию і вереснув від болю — Тетеря приловчився і вп'явся зубами в руку. Наспів Шкарбун і з розмаху вдарив Тетерю кулаком у перенісся. Той, наче підтятий, повалився на підлогу, його білий піджак побурів від крові. З несамовитою люттю Шкарбун накинувся на Тетерю, топтав чобітьми….
— Припини, Гнате! Досить! — намагався зупинити його Поніманський
— Відчепись! — скаженів Шкарбун. — Вб'ю!
ЧЕРНУШКІН ВХОДИТЬ У ДОВІР'Я
Попрощавшись з Вітею, Чернушкін заспішив додому і, діставши свій найкращий костюм, довго чистив його. Потім ретельно випрасував штани, сорочку. Причепурившись, він зайшов до сусідів подивитись на себе в трюмо і лишився задоволений.
«Вигляд відповідний, от лише заріс трохи, — помацав він потилицю. — Заскочу до Вернасовича. Відразу двох зайців уб'ю: підстрижусь і довідаюсь, чи дістав він обіцяне».
— Чим можу служити? — з професійною усмішкою зустрів його Вернасович.
Чернушкіну одразу впало у вічі, що майстер чимсь збентежений, але він удав, що нічого не помітив.
— Трошки підрівняй скроні й потилицю.
Орудуючи ножицями, Вернасович обережно спитав:
— Пробачте за нескромне питання, адже ви приятелі з Поніманським… У нього є знайомі… працівники прокуратури?
Чернушкін насторожився.
— Здається, є, — ухильно відповів він, — а втім, запевняти не можу.
Начальник гестапо обергрупенфюрер барон фон Веттер, агентом якого був у війну він, Чернушкін, не раз підкреслював: «Як би вам, Черемушкін, не кортіло щось вивідати в людини, переборіть своє бажання, це будьте настирливим, терпляче чекайте, зробіть вигляд, що це вас абсолютно не цікавить, і вона вам сама про все розповість».
Старанно натискуючи на грушу пульверизатора, Вернасович справді не витримав.
— Ви випадково не знаєте Петра Борисовича? Він де працює? В прокуратурі?
Чернушкін полегшено засміявся.
— Знайшов прокурора! Він же безграмотний, зроду книжки в руки не брав.
— Він мені сказав…
— Сказав, а ти й вуха розвісив. Та його туди на гарматний постріл не підпустять. Сказати хто завгодно може… Хіба мені важко назвати себе, гм… начальником міліції? Язик без кісток.
